5 несподіваних романів про Христа і довкола

*Пасха – це не лише час, коли слід прибирати, готувати, пекти, розфарбовувати і святити. Це ще й час пам’яті. І, звичайно ж, якщо говорити про справжнє християнство, будь-яке релігійне свято має супроводжуватися серйозними роздумами.

Цього разу, в пасхальну неділю, INSIDER пропонує Вам добірку книг, що якнайкраще підходять для того, аби свіжо і цікаво порозмірковувати не лише про воскресіння і фігуру Христа, але й про християнство як таке, про той безмір надзвичайних у своєму потенціалі сюжетів, які існують довкола головного свята християнського світу.

Більшість із цих книг по-доброму і по-справжньому провокативні й задерикуваті, але ніколи – зверхні, неглибокі та злі. Очевидно, можна було б ще раз поговорити про “Майстра і Маргариту” Булгакова, “Іуду Іскаріота” Андреєва чи “Ім’я рози” Еко, але краще закцентуємо увагу на текстах менш відомих, але не менш сильних і вражаючих.

 

*

 

Мішель Турньє, “Каспар, Мельхіор і Бальтазар”

Турньє, автор “Вільшаного короля”, що його було нагороджено Гонкурівською премією, написав іще один не менш важливий роман, хоча про нього говорять значно рідше. Каспар, Мельхіор і Бальтазар – це, згідно з західноєвропейською середньовічною традицією, імена царів-волхвів, які принесли дари маленькому Месії.

Та дрібка інформації про них, яку ми знаємо, є лише в Євангелії від Матвія, а за межами цього – екзегеза, вигадка, художня творчість. Французький письменник розгортає перед нами історії життя всіх трьох волхвів – царя Мерое, принца Пальміри і владики Ніппура. Як вони жили, як і чому вирішили піти за Зіркою, що кожен із них побачив у Вифлеємі. Але на цьому Турньє, не сперечаючись з євангелістом, не зупиняється, і робить одне ключове припущення: а що, коли волхвів було чотири?

Дійсно, кількість царів завжди виводилася з кількості дарів, але чи справедливо це? Чому б не бути ще одному, Таору, принцу Мангалурському, принцу Ласуну, що вирушає в подорож, аби знайти Божественного Кондитера, який має от-от народитися і дати людям їжу, яка назавжди погамує голод? Він зустрінеться з тими іншими трьома, мало що зрозуміє з їхніх слів, запізниться у Вифлеєм і проживе далеко від дому таке життя, яке цілком достойне перших християнських мучеників. Він з усіх сил буде намагатися через 33 роки потрапити на таємну вечерю, аби побачити нарешті Месію, але чи встигне…

Вкрай переконлива й філігранна історична оповідь; благородно стримана і до деталей прорахована історія; чудово втілена ідея про те, що “останній стає першим” – у Турньє вийшов один із найкращих романів про неканонічні біблійні події. І чому до сих пір немає екранізації – таємниця. Золота жила, очевидно.

 

 

Аніта Мейсон, “Ілюзіоніст”

*10 років тому розіпнули Ієшуа, але в Іудеї це мало хто помітив – римська провінція продовжує чекати на Месію, а кількість пророків, чудотворців, дивацтв і див майже дорівнює кількості мешканців. Християнство поки що лише одна зі сект, і саме її лідер, Кефа (Петро), вступає в протистояння з Симоном Волхвом – ілюзіоністом і некромантом, видатним мислителем, людиною, яка з часом заснує гностицизм (хоча класична інтерпретація цього образу йде дещо далі: від Симона взагалі виводять початки всіх єресей). Доктор Фауст, до речі, повністю списаний саме з нього.

Симон може літати в повітрі, вибудовувати перед натовпом ефемерні храми, перетворювати воду на вино. Наступники Христа також не позбавлені надзвичайних здібностей, але природа їх інша, а загальний догматизм нового вчення дратує Волхва. Проте, аби краще зрозуміти християнство, він прийме хрещення, дуже скоро посвариться з Петром і зрозуміє, що ні своєю магією, ні новими знаннями він більше скористатися не в силах. Симон починає жебракувати, зустрічає повію Єлену (реінкарнацію Єлени Троянської), яку проголошує – ні багато, ні мало – творчою думкою верховного Божества. Звідси – лише один крок до дуалістичної філософії, з її підвищеною увагою до тілесності і програмовим переступом закону. З часом Волхв відновлює свої магічні виступи, аби в Римі, при дворі імператора Нерона зійтись у фінальному змаганні з Петром.

Так, роман Мейсон – це, за великим рахунком, роман ідей, але ж які це ідеї, які антагоністичні пари! Щире в своїй простоті християнство і вигодуване еллінською культурою язичництво, “вільний митець” і керовані найкращими міркуваннями догматики, спадок Христа і те, чим він може стати згодом, природа віри і природа таланту. Художник і влада, врешті решт. І найпрекрасніше в цьому всьому те, що письменниця не приймає жодну зі сторін, віртуозно балансуючи на тонкій межі погляду з боку. Свого часу лише Джозеф Кутзеє зміг обійти “Ілюзіоніста” в боротьбі за Букера.

 

 

Нікос Казандзакіс, “Остання спокуса

*Коли говорять про “Останню спокусу”, то, як правило, мають на увазі фільм Мартіна Скорсезе. А говорити перш за все слід саме про роман грецького письменника Казандзакіса, що побачив світ тридцятьма роками раніше.

Ісус, що силою духу так нещадно боровся зі спокусами плоті, врешті програв: він відмовився йти на хрест, не прийняв таку свою долю, не поєднався з Богом. Він живе життям простого смертного, одружився, в нього є діти, учні, повага. На старості він сидить біля свого будинку в затінку винограднику і розмірковує про свою молодість. Як добре, що він відмовився рятувати світ і вирішив прожити повноцінне земне життя, сповнене радощів і позбавлене страждань на хресті! Як добре, що бунтівництво і романтизм не перемогли здоровий глузд… Після такого знайомства із загальним сюжетом зовсім не дивним видається той факт, що роман від моменту свого виходу постійно й методично потрапляв в різноманітні списки заборонених книг.

Але це ще не весь сюжет. А що, якщо все це – лише остання спокуса Христа, останнє, чим Зло намагається відвернути Месію від його головної місії – викупної жертви? Можливо, перед нами – лише останнє випробування конаючої на хресті боголюдини, випробування жорстоке і неможливо підле: показати те єдине, чого хочеться більш за все, але чого не може бути, бо – як у тій крилатій фразі – цього не може бути в принципі.

У Казандзакіса, попри всю критику, вийшов дуже християнський роман. Так, ми бачимо Христа, який піддається сумнівам, страхам і хіті. Але ж який він живий у ці моменти, і що головне – зовсім не це є ключовим “меседжем” “Останньої спокуси”: письменникові йдеться про те, що без хреста і Голгофи Ісус залишився би просто філософом, дуже симпатичним, але лише одним із. І от, щоби побачити життя цього філософа, “Останню спокусу” якраз і слід читати всім. Старий Ісус, що помирає в своєму ліжку, – де ще про таке прочитаєш?!

 

 

Пер Лагерквіст, “Варрава”

*Нобелівський лауреат і класик шведської літератури, Лагерквіст залишив по собі стільки, скільки й треба залишати класику – дуже-дуже багато. Але навіть на цьому тлі “Варрава” стоїть осібно, вирізняється з-поміж усього написаного. Недарма саме по написанню цього невеличкого (і в цьому випадку це одна з безумовних чеснот) роману письменника, врешті, нагородили найголовнішою літературною премією світу.

Як має почуватися людина, єдино за кого Христос віддав своє життя буквально? Що він має робити після цього, як жити, про що думати? З живопису, так само, як і зі “Страстей Христових” Гібсона, ми знаємо Варраву як останнього злодія, вбивцю і якогось просто таки монстра – беззубого велетня, що екстатично регоче через своє звільнення: його, а не Ісуса, Пилат змушений відпустити на честь Песаху.

У Лагерквіста інша версія. Варрава випадково вбив свого батька, а в дитинстві його прокляла власна матір. Він не стільки злодій, скільки бунтівник. Він стоїть у натовпі на Голгофі й не розуміє: не розуміє Ісуса, не розуміє учнів, не розуміє вчення. Як це – “полюби ближнього свого, як самого себе?”. Він шукає зустрічі з християнами і гидує ними. Він угледів велич Того, хто був на хресті, але не розуміє, чому за нього слід йти на каторгу, в рудники, чому саме він – Месія?

Він хоче зрозуміти, аби повірити, але віра, кажуть йому, не є раціональною. В нього навіть є жінка, Заяча Губа, і в них колись була дитина, але і вона його не розуміє. Самотність заповнює його абсолютно, а як інакше: він, той, хто був найближчий до таємниці, нічого про неї не знає, в той час коли інші з легкістю до неї торкаються.

Пізніше, вже в неволі, Варрава знову уникне смерті й на хрест піде інший. Чому? Відповідей немає, але він продовжить своє нестерпне існування, аби колись все ж таки долучитися до християн, зрадити їх, геть цього не бажаючи, і втретє побачити перед собою хрест.

Здавалося б, це так просто: взяти другого, після Іуди, найпаскуднішого персонажа євангельських подій і розказати історію від його імені, розказати по-іншому, так, щоб картинка розвернулася на 180 градусів. Але ж ні – до цього додумався лише Лагерквіст і лише в ХХ столітті. Та навіть попри це, “Варраву”, швидко охрестивши “філософським авангардом”, читати перестали. Несправедливість кричуща – роман шведа живіший від безлічі варіацій на тему християнських антигероїв. Це те, що часто не без іронії називають “вічно актуальною класикою”. Могутній текст.

 

 

Жозе Сарамаґо, “Євангеліє від Ісуса

*Автор таких грандіозних романів, як “Сліпота”, “Рік смерті Рікардо Рейса”, “Перебої зі смертю” і “Спогади про монастир”, що його хотів екранізувати сам Фелліні, Сарамаґо, певно, залишиться в історії світової літератури як найкращий португальський письменник усіх часів, який написав саме “Євангеліє”.

Закінчив він його 1991-го, у віці без малого сімдесяти років, дуже скоро по цьому розгорівся міжнародного масштабу скандал (у ролі першої скрипки – сама католицька церква), а в Португалії роман було піддано цензурі. На знак протесту Сарамаґо полишає країну й оселяється на Канарах. Де і помирає 2010 року. Ага, і ще – у 1998 році він отримує Нобелівську премію.

Головний закид португальському письменникові – євангельська історія розказана занадто з лівих позицій, занадто тут лівого гуманізму. Та це лише частина правди. Ісус – звичайна людина, що живе в звичайній сім’ї (так багато про дитинство і молодість Месії, про його сім’ю ми не читали ніколи). Колись він дізнається, що його батько, Йосип, якого розіп’яли у віці 33 років у Сепфорісі, прийнявши за повстанця, міг урятувати у Вифлеємі від побиття дітей, але не зробив цього. Він піде з дому, і йому почнуть снитися кошмари, які колись снились і батькові. Він влаштується пасти вівці в Пастиря (хто б це міг бути?) і почне розуміти, яка доля йому вготована, але зовсім із того не зрадіє.

*

Купити книгу.

Ісус у Сарамаґо – бунтар, який прийшов не виповнити завіти пророків, а радше зламати їх. Його стосунки з Богом – це навіть не стосунки непокірного сина і суворого, але справедливого батька. Це щось драматичніше і значно складніше: Ісус з усіх сил бажає бути Сином Людським і мати свободу волі – те, що обіцяно всім, але тільки не йому. Він хоче бути розіп’ятим, якщо вже до цього йдеться, не як син Божий, а як “цар Іудейський”, лише в останню мить розуміючи, що так воно і мало бути від початку. Поразка, яка обертається перемогою, “занадто людське”, що, врешті, і робить Ісуса тим, ким він є, – боголюдиною. І це лише частина “новинок” у цій книзі.

Сарамаґо пише у своїй фірмовій манері: густо, в’язко, суцільним монолітом, без розбивки на розділи і навіть монологи: іноді читачеві самому доводиться вирішувати, кому належить репліка. Але дуже скоро розумієш, що тільки так подібний текст і мав бути написаний: у ньому пропадаєш, в нього просто падаєш. А падати і млосно, і тривожно. Так, Сарамаґо дуже іронічний, місцями навіть саркастичний, але все одно – ефект того, що ця історія тебе засмоктує, абсолютний. І це при тому, що цю історію в загальних рисах ми знаємо непогано.

Під кінець тисячоліття чекали чи то на кінець світу, чи то на друге пришестя. Натомість отримали один із найкращих романів ХХ століття, що його провокативний потенціал абсолютно перекривається його непересічними художніми здобутками. Не найгірша альтернатива, якщо чесно.

І не забудьте подумати про те, хто ж це Євангеліє взагалі-то пише. Відповідь вас може сильно здивувати.

Insider