Письменник як громадянин: пошук компромісу

*

Українські літератори — про власне сприйняття анексії Криму й творчі плоди революції.

Чи не зраджує письменник, інтелектуал своєму призначенню, безпосередньо втручаючись у соціально-політичні процеси? У чому полягає його відповідальність перед суспільством? Чи може він бути рупором революції? Відповіді на ці та інші запитання намагалися знайти учасники дискусії «Письменник і громадянин. Філософія голосу в часи кризи», що відбулася в рамках «Книжкового Арсеналу». Гості заходу поділилися власним досвідом участі в революційних подіях, обговорили важливість літературних зв’язків як інструменту пошуку порозуміння між народами й запропонували можливі шляхи консолідації українського суспільства. До уваги читачів «Дня» найцікавіші з думок, висловлених під час дискусії.

 

«ЗРАДА ІНТЕЛЕКТУАЛА — ЦЕ ВІДМОВА ЙТИ ДО СУТІ ПРОБЛЕМИ»

Любко Дереш, літератор:

— Питання зради митця, зради інтелектуала стоїть для мене не в площині рішення — долучатися до політичних дій, чи ні. Якщо інтелектуал — це людина, яка бере на себе відповідальність не лише за власне життя, а й за життя жителів усієї країни, зрештою, бере відповідальність за всіх людей на планеті, тоді я б поставив це запитання інакше. Рятуємо ми одяг людини, яка тоне, чи саму людину? Якщо ми справді хочемо допомагати людині, ми повинні добре розуміти, кому ми допомагаємо. Мені здається, що зрадою інтелектуала є ситуація, коли  він відмовляється думати глибоко й іти до суті проблеми; коли він розмінює себе на поверхневі гасла й піддається ілюзії, що за ними можуть критися наміри щось справді докорінно змінити в суспільстві. Людина, яка по-справжньому переймається проблемами сучасного світу, розуміє, що зараз, коли всі події та сфери життя щільно пов’язані між собою, ми не можемо привносити зміни тільки в політику чи тільки в культуру. Ми повинні боротися за зміну самого «кореня» людини. Цей «корінь» — у свідомості, й саме до нього має доступ письменник як той, хто звертається мовою розуму, мовою свідомості й образів. Наскільки письменник має доступ до цього джерела, наскільки він може переводити своє розуміння цих глибин в образи, настільки він здатен транслювати істину, до якої дотичний сам, настільки він вірний їй. А те, як його сприймає суспільство, для людини, яка має цей внутрішній контакт, не має значення.

 

Курт Воннегут, який пройшов Другу світову війну, свого часу дійшов висновку, що єдиний хороший наслідок війни полягає в тому, що після неї люди розчаровуються в героїзмі. Загалом я поділяю цю думку. Не бачу особливого героїзму в тому, щоб вмирати за людей, які сьогодні кажуть одне, а завтра — інше. Я розділяю два види пафосу. Перший — коли ти надуваєш мильну бульку (можемо спостерігати за цим під час початку чергової політичної кампанії). Але є й пафос іншого роду — коли ти розумієш, що війна, страждання траплятимуться постійно, — постійно вмиратимуть люди. Завжди буде щось, що викликатиме біль і змушуватиме твоє серце кровоточити. У цьому є якась глибинна природа світу. Ти розумієш, що тобі треба працювати, щоб дізнатись, як цей світ влаштований, чому він змушує тебе страждати, і як цим розумінням можна поділитися з іншими людьми.

 

Політична ситуація у світі — це завжди велика гра, в якій нас, простих людей, давно обіграли на багато ходів наперед. Надто часто нас використовують як гарматне м’ясо. Мені дуже не хотілося б цього допускати. Я — за той пафос, який виступає проти політизації свідомості. Я — за пафос самоусвідомлення, за те, щоб людина зрозуміла себе в цьому суспільстві та змогла жити своїм внутрішнім життям, займатися своєю справою, незалежно від того, хто приходить до влади. Ти можеш бути добрим громадянином на своєму місці — такий пафос мені імпонує.

 

«СЛОВО — ЦЕ ЗБРОЯ. ПИТАННЯ В ТОМУ, НАСКІЛЬКИ ТИ ГОТОВИЙ ЇЇ ЗАСТОСОВУВАТИ»

Лариса Денисенко, письменниця:

— На мою думку, люди на Майдані не вмирали за політиків. Вони просто знайшли в собі сили сказати «ні» — брехні, корупції та політичним інтригам, хоч хто б їх  чинив. Це був громадянський, а не політичний вибір. Митці, які були присутні там як люди, які знають ціну свободи творчості, хотіли зберегти її, хотіли, щоб свобода пересування, мислення та слова були захищеними.

 

Ми можемо себе обманювати, можемо дозволяти проводити щодо себе будь-які маніпуляції, але в глибині душі розуміємо, що таке справедливість. Коли ти бачиш очевидно несправедливі речі, ти мусиш говорити, оскільки це — твій обов’язок. Слово — це зброя. Питання лише в тому, наскільки ти готовий її застосовувати. Наскільки ти відчуваєш цільність своєї натури, відповідальність за ті слова, з якими звертаєшся до людей. Я свій вибір зробила — за кожне слово, котре прозвучало впродовж останніх тижнів, я несла й нестиму повну відповідальність. Усі ми живі люди й можемо помилятися. Пророків сьогодні немає, або, можливо, вони залишилися десь поза суспільством. Але за свої помилки, за свої слова потрібно відповідати. Якщо ти вже вийшов до людей, не маєш права закриватися від них, хоч як би тобі  було важко. Чесно зізнаюся, що мені сьогодні буває дуже тяжко спілкуватися із знайомими, які пишуть мені зі сходу та півдня України. Ідеологічно вони часто сприймають мене як ворога або як «рупор», як людину зі зброєю, що спрямована на них. Але вони хочуть розібратися, і я здивована й щаслива від того, що ми можемо подекуди спокійно говорити й представляти свої аргументи. Це дуже важливо. Із нас усіх, як з маленьких мозаїчних шматочків, формується нація. Усі ми різні — Україна історично поєднала в собі дуже різних людей, різні ментальності й світогляди. Надзвичайно важливо зараз не втратити цей загальний спільний візерунок України. Потрібно вміти чути одне одного, спілкуватися й не втрачати щонайменшу єдність і близькість. Вони в нас є. Головне — не бути затьмареним і не звертати уваги на критичні, «вибухові», гасла. Маємо за цим димом бачити світло. Ми вже зробили багато для того, щоб мати можливість нормально працювати й розвиватися. Слово тут перетворюється зі зброї на інший інструмент, можливо, медичний.

 

18 лютого в один день від онкології померли моя подруга та мій собака. Від відчуття безпорадності мене тоді накрило хвилею відчаю. Щось подібне я відчуваю зараз, коли бачу, як анексують Крим. Як правник, я розумію, що порушуються міжнародні норми, але не можу нічого вдіяти. Того дня, щоб вийти якось із цього стану, я просто зібрала ліки і повезла на Майдан. Пам’ятаю це відчуття великої трагедії, коли завмирає простір, і ти чуєш в голові якийсь метроном, але в мене залишалася мета — я мала привезти ліки. Ця ситуація змушує задуматися на тему співвідношення твоєї персональної трагедії й великої трагедії. У той же момент в голові пролунав егоїстичний письменницький «дзвіночок», і я зрозуміла, що хочу про це написати. Він немов говорив: «Не втрачай цю натуру — твій обов’язок перед собою і перед людьми полягає в тому, щоб передати це».

 

«ПОТРІБНО РОЗДІЛЯТИ ПОЛІТИКУ ТА ЛІТЕРАТУРУ»

Олександр Кабанов, поет, головний редактор літературного журналу «Шо»:

— Біда, яка сталася з Україною, породить колись не один талановитий роман, музику, кінематограф. Переконаний, що вона спровокує відродження української культури і мистецтва. Сьогодні я не розумію, як примирити людей, які були друзям упродовж десятків років — російських, українських і білоруських літераторів. Багато хто з них вирішив сьогодні повністю перервати контакти. Чи варто запрошувати російських письменників на українські фестивалі? Переконаний, що так. Янукович — це не велика українська література, а Путін — не велика російська література. Ці речі треба розділяти. На ненависті ніколи не збудуємо національної ідеї. Дуже важливо не розірвати контакти на рівні літератури. Література — це наша батьківщина. Її валюта — якість тексту, внутрішня культура, розум людини. Звісно, все це можна втягнути в оболонку війни. Я знаю кількох російськомовних українських письменників, які збиралися їхати до Росії, але не зробили цього. Вони думають так: «Ця країна веде війну проти моєї країни. Я не маю права туди їхати». Ми сьогодні перебуваємо на вістрі леза, де кожен повинен обирати для себе сам — спілкуватися, їхати йому, чи ні. На мою думку, потрібно їхати туди, запрошувати росіян до нас і спілкуватись вживу — дискусії у «Фейсбуці» о п’ятій годині ранку не надто ефективні.

Роман ГРИВІНСЬКИЙ

«День»