Протиукраїнська концепція нового «Вія», або Що розповіли про українців російські творці фільму

КІНОМАНІЯ ДЛЯ КНИГОЇДІВ 

*Росіяни зобразили українців, як неграмотний, забобонний народ, у якого від надмірного вживання алкоголю виникають оригінальні галюцинації. За нав’язливі кадри з сивухою і рекламу відомої горілчаної марки активісти проекту «Твереза Росія» подали скаргу на творців фільму до Федеральної антимонопольної служби Росії. Утім шкоду, яку може завдати «алкогольна» інформація російським дітям, важко співставити з тим, що отримує глядач із України.

 

Українські козаки на фоні якісних голлівудських спецефектів у трейлері нового «Вія» заінтригували. Однак кінострічка не виправдала жодних сподівань і глядач, який очікував від фільму за мотивами однойменного твору Миколи Гоголя, трохи більше, ніж перенасиченої алкогольними сценами «трагікомедії», не може з цим не погодитися.

 

Гоголем і не пахне: співставлення сюжетів

Як виявилося, на фільм нарікають не лише українські глядачі. У коментарях російських кіносайтів негативні відгуки утричі переважають позитивні. Чи не найбільше нарікань на сюжет – для фільму, який готувався чи то з 2005, чи то з 2007 року (в різних джерелах різні дані), в ньому забагато недоопрацювань – неузгодження і затягнутість сцен, зайві деталі, які практично нічого не дають сюжету, невиразність образів, яким не допомогли навіть кращі актори. Після перегляду фільму розумієш, що вся картина злилася у свідомості в один довгий кадр, в якому «все перемішалося – люди, коні» й багато сивухи, а страшні сцени смішать до сліз…

*

В основі твору М. Гоголя – українські народні перекази. Завдяки оригінальному стилю, авторському мовленню, твір не лише цікавий, а й передає український колорит ХVIII–ХІХ ст. Загалом Гоголь як один з наймістичніших письменників у більшості своїх творів використовує сюжети з міфічними, потойбічними образами, які відбивають вірування українського народу, з його духовно багатою душею, в якій переплелися православна віра з марновірством, легендами й переказами.

*

Що ж до нового фільму «Вій», то будь-який натяк на його зв’язок із твором письменника видається лише спекуляцією на класиці. Події фільму відбуваються через рік після смерті панночки. Головний герой – картограф Джонатан Грін із Лондона – проїхавши Трансільванію, опиняється в селі серед Карпатських гір і лісів. Жителі села відгородилися від зовнішнього світу й вірять, що так зможуть уберегтися від нечисті. Хоча їхній головний ворог – безграмотність, забобонність і жадібність. Після низки дивних подій виявляється, що панночка зовсім не відьма, бо в Києві «всє баби вєдьми». У смерті сотникової дочки винен не Хома Брут, який насправді кохав її, а похітливий панотець…

*

 Одним словом, все так добре починалось, а звелося до банального злочину на сексуальному підґрунті. Антиклерикальний мотив покоробив – Гоголь хоч і писав містичні речі, але був людиною віруючою.

 

Українці: сивуха рікою, розуму нуль, за гроші вб’ють друга

Образ України й українців у фільмі «Вій» Олега Степченка можна проаналізувати за кількома моментами.

 

1. Місце. Твір Миколи Гоголя територіально співвідноситься із центрально-східною частиною України, повість «Вій» входить до циклу «Миргород». Якщо в пошуках географічних орієнтирів звернутися до тексту твору, то в ньому можна знайти інформацію, що хутір сотника знаходився приблизно за 50 верст від Києва, а в описі місцевості згадується Дніпро.

 

Яку географію натомість пропонують творці фільму? Загублене поселення з дивними людьми Джонатан Грін знаходить за Трансільванією і Карпатськими горами, що цілком співвідноситься із західною Україною..

 

Як наслідок, виникає запитання: чому творці фільму перенесли події з центрально-східної частини України на західну? Зрозуміло, розкішна природа й Карпатські гори надихають, до того ж неподалік Трансільванія – історична область Румунії, найбільше відома завдяки Дракулі. Однак якщо звернутися до сучасного образу України, то сьогодні саме ця частина України значною мірою асоціюється з власне українським – мовою, звичаями, традиціями. Тобто зображуючи недалеких, забобонних українців, яких легко обдурити, творці фільму територіально співвіднесли їх із західною Україною, яка у більшості туристів й асоціюється із власне українським.

 *

2. Ніякої містики насправді немає. Тобто містика є лише в Гоголя. У фільмі Олега Степченка в кожному кадрі наливають і п’ють, тому в героя Джонатана Гріна виникають оригінальні галюцинації. Вія він також бачить у напівп’яному сні. Звідси логічний висновок, що всі забобони, страхи і віра цих людей – лише п’яні галюцинації. «Ці люди, відгородивши себе від решти світу глибоким ровом, наївно вірять, що зможуть уберегтися від погані, не розуміючи, що вона вже давно оселилася в їхніх душах і тільки чекає випадку, щоб вирватися назовні», – йдеться у постерах.

 

3. Учєніє – свєт… Це фактично лейтмотив кіна. Маніяку-священику легко вдається ввести в оману забобонних людей. Проте Джонатан Грін не вірить забобонам, лише – в науку. Отож рятує цей п’яний світ не релігія, а випадково заїжджий гастролер із Лондона. До того ж у кінці фільму повідомляється, що Петро І зібрав у Московії великі уми, бо учєніє свєт… No comments, як-то кажуть.

*

4. Як обдурити людей священик-маніяк навчився у Європі.

У світлі останніх суспільно-політичних події в Україні чи не занадто красномовним виглядає той факт, що саме у Європі священик навчився, як обдурити український народ. Зважаючи на кульмінаційний монолог панотця, який заявляв про недолугість людей, і що він навчився у Європі, як створити власну релігію, рятувальника для Богом забутого села логічніше було б сподіватися зі східної частини Європи. Однак інформація про те, що Петро І зібрав у Московії великі уми, поставила все на свої місця.

 *

За що платимо?

Бюджет фільму становить 26 млн. дол. Проте за перший тиждень лише в українському прокаті кінострічка зібрала 13 млн. грн.

Чи варто дивитися нового «Вія»? Поціновувачам справжнього кіномистецтва навряд чи. Досі жодна стрічка не зрівнялася з фільмом 1967 року Костянтина Єршова і Георгія Кропачова, з Наталею Варлей та Леонідом Куравльовим у головних ролях.

Людмила Сайко