10 нових віршів про Майдан: герої не вмирають!

Небесна сотня“Друг Читача” вже не вперше публікує вірші про Майдан і наших героїв. Але ця підбірка як жодна інша сповна болю, жалю. І гордості.

Читайте самі, краще, ніж сказали поети ми все одно не скажемо.

Світла пам’ять Небесній сотні!

Попередні чотири випуски ви можете глянути тут, ось тут, тут і ще тут.

***

А сотню вже зустріли небеса..
Летіли легко, хоч Майдан ридав…
І з кров´ю перемішана сльоза….
А батько сина ще не відпускав..
Й заплакав Бог,побачивши загін:
Спереду – сотник ,молодий,вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній-сивий-сивий..
І рани їхні вже не їм болять..
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло..
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла…

Людмила Максимлюк (21.02 2014)

 

 

***

Зачинившись на сто замків
Від народу – чи від тюрми? –
Через спини силовиків
Розкажи, за який ти мир.

 

Вже вмирають – і ще помруть
В найкрасивішому із міст?
Вимиваючи кров із рук,
Розкажи нам про компроміс.

 

Ти собі себе залишив.
Зупиняєш війну? Якби ж.
А під запах горілих шин
Ти, напевне, спокійно спиш?

 

Не пече тобі та межа,
Що розділює нас – і «їх»?
Ми не чуєм, як тобі жаль,
Бо відспівуємо своїх.

 

Ріки крові уже течуть.
На країні – вогненний шов.
Дзвони дзвонять – щоб ти почув.
Дзвони дзвонять – щоб ти пішов.

Тетяна Власова (19.02.2014)

 

 

***

Казав чоловік: мені не бачити сонця,
І дітей зустріну лиш біля могили.
У тілі моєму – свинець і стронцій¸
Але смерть мене не зупинила.

 

Його питали: якого чорта?!
Чому тобі не сиділось вдома?
Ти ж ніби людина другого сорту,
Тебе ж роками борола втома?

 

А він на це: страх пече і душить,
І від безсилля мене все боліло.
Крім зброї, у нас є мрії і душі.
Людина складається не тільки з тіла.

 

Режим стріляє в потилиці й спини,
Убивають людей мисливські гвинтівки.
А все, що ми можем – палити шини.
Україна бере початок з бруківки.

 

Цвітуть на Майдані смерті тюльпани,
Тріпочуть на вітрі криваві знамена,
Вогонь облизує трупи і рани.
Україна бере початок із мене.

 

І знов питали: як снайпер поцілив,
Як куля знайшла тебе в тьмі вечоровій?
Він відповідав: Я приїхав із Сміли.
В мене серце світиться від любові.

 

Я не був героєм і хотів лише жити,
Але пульс зупинився від пострілу ката.
Навіть мертвим я не покину битву,
Я й з неба вам буду допомагати.

 

Лиш не зупиняйтесь, вставайте, боріться,
Не може тривати вічно облога!
Нас не зупинить жодна міліція,
Єдиний наш вихід – це перемога!

Андрій Любка (20.02.14)

Плач

Автор – Юрко Журавель

***

Пливуть гроби по морю, як човни –
по морю рук, по морю сліз і гніву.
Пливуть в човнах розтерзані сини
на хвилі молитов і переспіву.
Так ніби в жилах замерзає кров,
а потім б’є у скроні голос крові
за тим, хто тихо жив, а відійшов
у дзвонах слави праведним героєм.
Пливуть човни, гойдає кожну лодь
людська долоня, тепла і тремтяча,
човнами править втишений Господь,
а серце розривається і плаче.
І кожна мати плаче, і пече
їй кожна рана у чужого сина.
Стоїть Майдан братів – плече в плече
і разом з ним ридає Україна.
Нехай же вам, герої, віддає
Святий Петро ключі від того раю,
де убієнний ангелом стає,
бо він герой. Герої не вмирають.
Герої не вмирають. Просто йдуть
з Майдану – в небо. В лицарі – зі смерті.
Пливуть човни. Пливуть човни. Пливуть…
Героєм слава – вписано у серці.

Мар’яна Савка (22.02.2014)

 

***

Майдан… з Героями іде прощання…
Тисячі людей зібралися в цю мить.
Для когось на землі вона передостання,
А хтось в землі сирій вже мирно спить…

 

Вже не побачить батько, не зустріне мати…
Живого сина в світі більше вже нема…
Прийшли у путь останню проводжати
Своїх Героїв… вічная їм честь й хвала…

 

Ридають всі… не стримати гірку сльозу…
Покотились сльозі по щоках і обороні…
Сотники, що полягни,- не встануть з сну,
Не посивіють у майбутньому вже скроні…

 

Не побачить дівчина ще юна і кохана
Героя свого на яву, а тільки в сні…
А когось вже не побачать діти й мама…
Когось дружина не побачить… ні…

 

Не збудуться мрії заповітні та бажання…
Хтось одружитися хотів, а хтось дітей,
Розбили вщент усі надії й сподівання,
Кулі, що були вийняті з голів й грудей
Назар Гузій (21.02.2014)

 

***

RIP

Автор – Юрко Журавель

Мальчиков кладут рядком. Прям на мостовой
Мальчиков укрывают флагами.
С головой.
Не вой, дура, говорю, твой – живой. Живой.
Он такой же, как они – тоже рвется в бой.
Долго трубку не берет. Но не вой.
Не вой.
Мальчиков кладут рядком. Прям на мостовой.
Лиц не видно. Не смотри. И не вой. Не вой.
Твой такой же – как они – на передовой.
Разбирает мостовую по кускам.
Живой.
Мальчиков выносят строем. Траурный конвой.
Не считай. Зажмурься. Помни, Бог с тобой.
Он придет. Под утро. Мятый и седой.
Ты отпустишь снова. Просто жди.
Не вой.

Ольга Кашпор, журналістка телеканалу “1 + 1” (20.02.2014)

 

***

Ми варта нічна, ми не віримо вже у дива.
І чай обпікає вуста, але гояться рани.
Казали, чекати морозів опісля Різдва,
Та нас і до того добряче трусило під ранок.

 

Намети, хоч де ти, ця справа давно не нова:
І можна прикинутись хворим, сліпим і безногим
І можна відсидітись вдома, де рідний диван,
Та ти ризикуєш потому сидіти без нього.

 

І поки ти дивишся шоу: оффлайн чи онлайн
І поки сидиш у зручній комунальній коробці
Це все не про тебе, але про всяк випадок знай:
Що поки ти тиснеш на мишку, тут тиснуть на хлопців

 

Димлять барикади. І йдуть тисячі громадян
На диво-ялинку, в свята по-спартанськи убрану.
Майдан вимерзає, але не вмирає Майдан.
Скажи, чи чекати тебе на граніті Майдану?

 

Палають серця і стоїть над Грушевського чад
І стяг український під небом тремтить переможно.
А тих, хто із чорних портретів суворо мовчать,
Навіки герої, яких забувати не можна.

 

Як речі звичайні по-іншому бачаться тут.
І слово просте набуває подвійного змісту.
Вогненні півонії в бочках ночами цвітуть
І чуєш, як грають Шопена твої екстремісти.

 

За правду, свободу, за чесні і рівні права
Виходь у життя і нехай Україна повстане.
Це більше не гра у ретвіти, репости й слова.
Виходь на майдан, за майдан і заради майдану!

 

І буде штормити, та нас ці вітри не знесуть.
І сніг у мішках, хай би що, до весни не розтане.
Є правда єдина, неписана істинна суть:
Ти крапля, що може зробити нас всіх океаном.

 

Усе неможливе сьогодні перейде межу.
І доля ще буде до мене і зла, і ласкава.
Але я виходжу на площу, але я кажу:
Слава Україні – Героям слава!

Оксана Боровець (19.02.2014)

Гайдамака

Автор – Євгенія Гайдамака

***

Палає Київ у вогні,
горять сталеві БТРи
там на межі-передовій,
народ боронять волонтери.
Палають шини і серця,
ніхто не хоче помирати,
Перед екраном матері
і там, і там їхні солдати..
Там у шоломі зі щитом,
стоїть з Франківщини хлопчина,
з червоним на грудях хрестом,
поранених несе дівчина.
Стоїть із Харкова Андрій,
Сашко тримає оборону,
він тут вже 48 днів,
як сам приїхав з Краснодону.
Ось знову хвиля йде атак,
усе змітають водомети,
морозно трошки: «-2»,
горять позаду вже намети…
Всіх щільно взяли у кільце, здається ОСЬ (!)
наш дух зламають
Та хтось із права затягнув,
народний гімн усі співають.
Тримати крепко треба щит,
бо там позаду наші діти,
батьки стоять і матері,
нема куди нам відступити.
Лунає вибух поруч десь,
то світло-шумова граната
це «Беркут» мило передав,
нам подарунок від Ґаранта.
І ще учора ти і я ,
були звичайні активісти.
А вже сьогодні, всі ми тут:
БАНДФОРМУВАННЯ-ТЕРОРИСТИ.
Дивись
Франківщина і Львів
вже захопили самі владу
і Тернопілля – молодці,
дали відпір бандитським гадам!
По ліву сторону, під щит,
знову граната залітає,
і мій колега «екстреміст»,
на неї стрімко так, лягає!
Та, що ж ти робиш брате мій?!
Знімаю з нього «балаклаву»,
лице криваве, очі, біль…
Дівочі коси розгортаю…
Та, що ж це люди за війна?
Де бій приймають ненависний,
ті хто міцний бронежилет,
вибрав сьогодні, ніж намисто.
Хто замість плаття та цяцьок,
вже надіває «балаклави»
і так хоробро за щитом,
стоїть під натиском навали?
Ви й досі кажете, що ми,
стоїм тут всі за якісь гроші?
А може й в морзі хлопчаки,
лежать за мзду, мої хороші?
А може й це мале дівча,
якому вже добу не спиться,
стоїть бо радісно їй жить,
під панським катом і молиться? (c).

Із спільноти “Українська мова” (19.02.2014)

 

***

Все летить шкереберть,
вкотре «воля чи смерть» –
терезів безупинне гойдання.
Захлинається кат
в океані проклять,
що на нього летять
із Майдану.

 

Воля кров’ю стіка,
впізнається рука
двоголової птахо-
потвори.
Скільки крові іще
(вже наповнена вщерть),
щоби луснула плоть її хвора?

 

Сто життів – нанівець,
швидше б кату – кінець
і початок новий Україні.
Без вагань і прикрас
хтось вмирає за нас,
а точніше – за наше прозріння.

 

Там, де мир і тепло,
їм би краще було,
але доля героїв така є:
вмить усе – шкереберть,
перемога чи смерть.
Бо ж –
до раю рабів не пускають.

Анна Багряна (21.02.2014)

 

МАЙДАН

Я знаю гаразд, якою буває вкраїнська зима,

коли виривається крик з крижаного потоку –

із куль і вогню – й незглибима стає глибина

очей, яких вбили, коли брость набиралася соку;

забути навідліг про ніжність і горло зірвати на хрип,

герої у трунах лежать – з сивиною в волоссі,

безстрашні сини України йшли смерті наздиб,

зерно суходолів ржавіло в тяжкім суголоссі;

о Боже, просякнуте запахом диму небо вмерза

у те, що ховаєш в душі, що колись відігріє сльоза.

 

Закривавлений прапор – це і вирок і поводир,

де Київ шалений обростає вздовж ран сивиною,

вода безшелесна з гідрантів жбурляла у вир

розп’ятої вулиці, й серця вирували війною;

і шпальти газет пахли цинком друкованих слів,

на площі кінь зорив на все схарапудженим оком, –

так вмирають поети зі швами зашитих ротів,

так кінь кам’яний гарцює пожвавленим скоком,

і шикуються в шерег солдати, і лунає останній звук

урочого вірша, що звільняє душу од мук.

 

Народжені вмерти – залишаться жити в віках,

надвечір – поволі крижаніє оскліле галуззя,

довічним назавше стає місто в померлих очах:

серця вчились вірити в сон і химерне безглуздя;

та скупі мої вірші, як гортань, що дарує слова,

як життя, що підкорене силі тяжіння, як мідне

биття крові у сплутаних жилах, яке зберігає нова

мелодія пісні звитяжної чи гасло, гучне і побідне;

неважливо про що говорити, мовчання – це дар,

нечутно крізь пробиті покрівлі стікає сумирна вода.

 

Здобутись на відповідь, відновити порядок подій,

усе подолати, як латина колись – руйнацію Риму,

цибух у зубах – як прогірклий полинний удій,

на морді коня – протигаз і гнуздечки зжована линва;

і знову щоранку ратай долатиме свій суходіл,

складний і виснажливий, коли розривається думка

од болі та смутку, тому очей уночі не стулив,

під ралом гучав переліг по-зимовому – борзо і лунко,

щоб зі стебел трави, що проб’ється із жил навесні,

Свята Вероніка пошила знамена міцні!

В’ячеслав Гук

 

Герої не вмирають! 

Друг Читача