Тарас Шевченко та Євромайдан

*Український Євромайдан вирує! На нашвидкуруч споруджених барикадах, на наметах, на залізних бочках, кучугурах почорнілого снігу, на дерев’яних конструкціях, обплетених колючим дротом, на польових кухнях, на рукавах і спинах протестувальників — повсюди біліють сотні прокламацій, звернень, лозунгів, гасел, епіграм, сатиричних малюнків, гумористичних звернень, віршованих інвектив на адресу влади. А над Майданом видніються півметрові літери поетичного звернення Тараса Шевченка:

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

 

Цей заклик — із поеми «Кавказ», у якій поет ще до свого десятирічного заслання в солдати у степи безкраї за Уралом у листопаді 1845 року висловив свій співпереживаючий біль і співчуття народам Кавказу, свою солідарність, закликаючи їх боротися за свою свободу і вірити Божій «силі і духу живому».

     

Уривок із поеми «Кавказ» читав на Євромайдані 21-річний Сергій Нігоян із Дніпропетровщини, який з перших днів мирного протистояння-протесту проти насилля влади був серед протестувальників. Неможливо стримати сльози, слухаючи записану за програмою телепроекту «Мій Шевченко» декламацію чорноволоса красеня-юнака, якого снайперська куля скосила вранці 22 січня на смерть — у день державного свята Соборності та Свободи. Із неймовірною скорботою вдивляємося в телевізійні кадри, які обезсмертили його образ, вслухаємося в голос юного Сергія:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І Вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

 

«Встане правда! Встане воля!» — запевняє засіяні горем, залиті ріками крові кавказькі народи український поет. Але не забуває про долю свого пригніченого колоніальним невільництвом народу.

 

Одразу після першої поїздки в Україну, де він перебував майже рік, Шевченко напише в Петербурзі у червні 1844 року свою знамениту сатиричну поему «Сон». Молодий поет і художник наче зазирнув у безодню зла і безнадії. Він ужахнувся, побачивши духовно спустошений край та свій уярмлений народ — у жахливих злиднях і повному безправ’ї. Шевченка найбільше вразило те, що нещодавно гордий, вільнолюбний козацький дух згас, що національні почуття ледве жевріють у народній свідомості. Свій гнів та обурення колоніальною політикою самодержавної Росії він «переводить» на мову сатири, іронії, гротеску, «засилає» гострі інвективи в саму серцевину імперської системи — в царя та його двору, з болем у душі, із скорботою і жалем роздумує над долею свого «неприязного краю».

 

Поетове «серце плаче, ридає, кричить», його душа наповнена непогамовною тривогою за сплюндровану рідну землю і за знічений стан духу й свідомості українського народу. Шевченко уявою, начебто уві сні, підноситься над милим його серцю краєм і прощається з ним:

Прощай, світе, прощай, земле,

Неприязний краю,

Мої муки, мої люті

В хмари заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову, тихо-сумну,

На раду з тобою;

Опівночі падатиму

Рясною росою.

«Сон»

 

Із надхмарних висот поет бачить-переживає історичну долю свого народу, зворушено оглядає ще остаточно не сплюндровані острівки рідної країни, які зеленіють, вмиваються «дрібною росою», сподівається, що ніхто їх до тла не зруйнує, бо вірить, що його дума, його люта мука долетить до Бога і він скаже:

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?

 

Мимоволі пригадується київський Майдан десятирічної давності — 2004-го, коли на ньому клекотів помаранчевим гнівом та обуренням стотисячний український люд і над яким тріпотіли транспаранти із закликами та поетичними інвективами Шевченка:

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

 

І поряд читаємо інші поетичні рядки Шевченка, які засвідчують глибокий біль і переживання поета від заподіяних Україні кривд своїми ж, не чужими людьми, а «рідними» правителями, від гіркого визнання національного розбрату та охолодження національної душі:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

 

Чому і тоді, під час помаранчевої революції, і тепер, на Євромайдані, так часто демонстранти звертаються до Шевченка, чому священики, які відправляють молебні на майдані Незалежності, закликають словами Шевченка наповнювати свою душу глибокою вірою в Бога та Україну?

 

Чому на головній сцені Майдану між святими образами портрет Тараса Шевченка — головна ікона Євромайдану, чому при вході до Київської міської державної адміністрації також є величезний портрет Кобзаря, чому стільки уривків із його поезій ми бачимо повсюдно в центрі Києва?

 

Чому один із опозиційних лідерів, народний депутат України, голова Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олег Тягнибок на запитання мітингувальників, який план дій Євромайдану, відповів: «Коли хтось запитує про план — кажу: відкрий «Кобзар», там план»? («Україна молода», №, 17-18 січня 2014 р.)

 

І така відповідь із посиланням на безсмертну книгу українського народу — «Кобзар» Тараса Шевченка, яка вийшла у світ 1840 р. у Петербурзі, не випадкова, бо саме Шевченко сказав своєму народові:

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

 

І запевнив, що козацька слава не поляже, «не вмре, не загине», що тільки національно свідома людина, яка прагне свободи і справедливості, може пізнати, де «наша слава, Слава України!»

 

Його система ціннісних орієнтацій для українського народу виявилась актуальною і в наші дні. Шевченко покладав особливі надії на Слово, яке він «уповноважує» на особливу місію творення потужного силового поля духовної взаємодії між поетом і його народом. І це Слово, ці свої думи, «квіти мої, діти» поет виряджає з місією духовного пробудження української людини, бо його слово, його думи наділені енергією націєтворення через розгортання духовної історії України. Сам Шевченко як митець, і український народ як нація могли самоздійснитися передусім у рідному слові, яке відроджує історичну пам’ять народу, та в духовних межах національного світу. Саме від появи першої поетичної книжечки, яка містила усього вісім творів, під назвою «Кобзар» і розпочалася міфологізація постаті Шевченка. Поет свідомо «передає» свої функції оповідача центральному образові — народному кобзареві, кобзареві-трубадуру, який виступає в ролі не тільки хранителя історичної пам’яті українського народу, а й своєрідного деміурга національного духовного космосу. Водночас у ліриці, в ліро-епосі Шевченка активно виступає й інший авторський образ — романтично-міфологічний образ Поета, який виконує місію пророка, апостола правди і науки.

 

Шевченко усвідомлював свою пророчу місію воскресителя народного духу, національної пам’яті, національної мови, українського Слова, бо Слово є могутньою естетичною силою, здатною підняти з колін імперську людину-раба, порятувати її від принизливого знеособлення, відкрити рабські уста й зігріти охололі душі. В його розумінні Поет, Митець — виразник волі Господа, який загартовує святим вогнем творчості обраних, наділяє їх особливим даром чути Слово і народжувати завдяки Слову істину:

Жива душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм

І чуєм Бога в небесах.

 

Чи не найголовнішою істиною в комплексі цінностей, що їх продукував Тарас Шевченко, було відродження української нації, набуття національної ідентичності, виборення свободи й незалежності:

В своїй хаті своя правда

І сила, і воля.

 

Ось чому так емоційно чутливо сприймається й сьогодні творчість Тараса Шевченка, так органічно вона живе в етнонаціональному духовному просторі буття українського народу. Саме багато в чому завдяки Шевченкові такі всенародні протестні зрушення, як помаранчева революція та Євромайдан, стали революціями духу. Духу національного, який поривається відродити й утвердити національну і людську гідність громадян України, добитися правди і справедливості ненасильницькими методами. А головне — консолідувати українське суспільство з метою активного державного самоздійснення на засадах нових, праведних законів, соціальної справедливості, рівноправності у відносинах між народами-сусідами, єднання в сім’ї європейських народів. Саме тому так сьогодні «запитуваний» Тарас Шевченко.

 

Його ідеї, образи, герої, його ціннісні установки, сама постать Шевченка — поета-пророка володіють потужним національно-смисловим потенціалом.

 

Шевченко як міфообраз, як національний пророк, національний символ посідає чільне місце в суспільній свідомості не лише українців, а й багатьох народів світу і є культовим явищем, яке засвідчує винятково важливу роль таких історичних суб’єктів у формуванні національної ідентичності та колективної етнонаціональної цілості.

 

Таку ж функцію націєтворця, виразника національних почуттів, прагнень і домагань свободи і незалежності, яким був Тарас Шевченко, виконували для своїх народів, формуючи їхню національну свідомість, А. Міцкевич та Ю. Словацький, О. Пушкін і М. Лермонтов, В. Гюго, Д. Леопарді, Дж. Байрон, П. Шеллі, Г. Гейне, М. Богданович…

 

 

Слава тобі, любомудре,

Чеху-слов’янине!

Що не дав ти потонути

В німецькій пучині, — звертався Шевченко в поемі «Єретик» до вченого-славіста Павела Йозефа Шафарика. Такі активні слов’янські діячі, як П.-Й. Шафарик, В. Ганка, К. Гавлічек-Боровський, Ф. Палацький, Л. Штур, своєю науковою, літературною громадською діяльністю стимулювали національне відродження, організовували національні рухи, формували національну ідентичність своїх народів, домагалися виборювання прав і свобод для всіх слов’янських народів.

 

Кожен із цих провісників національного духу своїх народів в тій чи іншій літературній формі висловив свою любов до свого народу, до свого краю, до своєї батьківщини, як це здійснив Тарас Шевченко:

Свою Україну любіть,

Любіть її…

Во врем’я люте,

В остатню, тяжкую минуту

За неї Господа моліть!

День