СУЧАСНА ДЕПУТАТСЬКА ЛІТЕРАТУРА: Муза для нардепа

Феномен депутатської літератури на українських теренах належним чином досі не досліджувався. Обережність критиків щодо цієї дражливої теми можна зрозуміти. З одного боку, гірко спостерігати марнування та девальвацію серйозних талантів – тих, хто зі сторінок шкільних хрестоматій перейшов у депутатські крісла. А з іншого – сприйняття творчості новонародженого письменника-нардепа майже завжди скептичне: через політичні погляди або публічну поведінку.

Другий план – багато галасу з нічого?..
Однак бачимо дві можливі моделі існування депутатської літератури: перша – коли визнаний письменник стає народним обранцем, друга – коли депутат бере до рук перо. Зрештою, обидва шляхи народження гібриду «письменник-політик» можемо побачити в історії літератури – як світової, так і української: Ніколо Макіавеллі, Френсіс Бекон, Дені Дідро, Володимир Винниченко, Вацлав Гавел… Тут уже нічого не вдієш – яскраво виражені егоцентрики відчувають потребу реалізовувати усі дані й недані таланти та схильності. А надто – коли мають час, гроші й цілий штат підлабузників. З іншого боку, літературна творчість для цієї категорії авторів може уявлятися і як певна психотерапія – де іще бодай трохи можна побути самим собою.
Доводиться констатувати, що у сучасному літературному процесі дедалі частіше зустрічається саме друга модель – себто професіонали-політики дають більше літературного продукту, аніж професіонали-письменники, які так чи інакше утрапили до політики. І увага в інформаційному просторі до творчості «другого плану» теж переважає. Візьмемо для прикладу доробок Олександра Турчинова, колишнього члена фракції БЮТ. Навряд чи можна сказати, твір якого з теперішніх українських письменників отримав би стільки розголосу одразу по своєму виходу, як остання книга цього автора – «Ілюзія страху». І це при тому, що річ далека від художньої досконалості, хоч і просякнута глибоко дидактичними настановами християнської етики та моралі. Останнє, погодьтеся, не належить до найгірших характеристик творчості, але й не є індульгенцією.
Зрештою, можна припустити, що спрацьовує звичайний ринковий механізм: активна публічна діяльність політика провокує не менш активну зацікавленість громадськості його літературною творчістю. Приблизно за таким же принципом розкуповуються книжки Мадонни – гучне ім’я на палітурці важить більше, ніж якість тексту під нею.

«Середніх поетів в Україні вистачить і без мене»
Проте цей «ринковий механізм» працює не завжди. Приміром, вихід одразу двох книг Олександра Мороза «…з відстані» та «Жива стерня», попри гучне звучання імені політика, залишився непоміченим. Чи то гострі передвиборчі баталії відвернули увагу журналістів та критиків, чи то спрацювала природна скромність автора.
У передмові до своєї поетичної збірки «… з відстані» Олександр Мороз доволі самокритично зазначає, що не намагається в жодному разі вважати себе поетом. «Щодо цього, – пише він, – вибір я зробив років сорок тому, усвідомлюючи, що середніх, себто ніяких, поетів в Україні вистачить і без мене». Однак і не писати Сан Санич не може. Традиційна поетика сповідальності і не менш традиційна образність, які з перших сторінок впадають в око, несподівано для читача рясніють справжніми художніми знахідками:
І немов того світу –
Тільки подих землі,
Що довкола лежить.
І прощалося
Бабине літо…
І хотілося плакать.
І жить.
Збірка містить поезії різних років, переклади і навіть пісні й гімни. Здається, що коли б редактори підійшли більш прискіпливо до книги – особливо до її композиційної структури та до усунення деякої ліричної банальщини, то вийшло б просто чудове поетичне видання. Хоч, правда, ми й так не позбавлені естетичної насолоди від мрійливого романтика та лідера соціалістів у одній особі.
А ось книга прози «Жива стерня» представляє Олександра Мороза справжнім письменником-філософом. Стилістика викладу наближається до сільських та містечкових історій Анатолія Дімарова, втім, у центрі оповіді – сам автор, без прикрас і краватки, зі своїми спогадами, роздумами, відчуттями, переживаннями й болями. А найголовніше – зі щирістю та відкритістю, які зазвичай не властиві політикам. Єдине, що псує враження, – то це невідь чому причеплений «публіцистичний додаток», де викладено позиції Мороза-політика. Як на мене, із того додатку варто було б залишити хіба штрихи до літературного портрета автора.

Краєзнавство, генеалогія та історія
Автобіографічність – прикметна риса доволі грубого тому Олександра Бандурки «350 років мого життя». Основну увагу автор фокусує на історії свого роду. Член фракції Народної Партії, колишній слідчий і, якщо розсипані в тексті натяки не є витвором уяви письменника чи читача, співробітник радянських спецслужб прагне простежити свою козацьку генеалогію, змалювати генеалогічне дерево. А коли бракує фактів та доказів, на допомогу письменнику приходить виклад історії України та рідного краю – села Калинівки Городищенського району Черкаської області. Понад триста років із чотирьохсотрічного існування цього населеного пункту пов’язані з прізвищем Бандурка. А відтак, у генерала міліції та нардепа не виникає жодних сумнівів, що це саме його рід. Більше того, представником роду постає чи не кожен носій прізвища та його модифікованих форм. Зрештою, треба віддати належне творчій уяві автора, умінню зав’язати на магістралі викладу розгалужені історичні сюжетні лінії та численні перипетії свого життя. Між іншим, літературні амбіції Олександра Бандурки не обмежилися виданням книги. Його прізвище поповнило реєстр членів Національної спілки письменників України.
Віктор Веретенников (фракція Партії промисловців і підприємців України) – взагалі визнаний метр, автор десятка книг: романів, повістей та оповідань. А окрім того, ще й кіносценарист. Екранізація його роману «Дикий табун», як твердять численні прес-релізи, нині в прокаті таких країн, як Росія, Сполучені Штати Америки, Канада, Франція, Італія, Німеччина, Англія. Із вересня минулого року увагу привертає новий роман Веретенникова – «Запороги», до речі, перший україномовний твір у доробку автора.
Події розгортаються у двох часових площинах – у XVII та на початку ХХІ століття, а в основу оповіді покладено дві історії кохання. Перша – між випускницею історичного факультету Київського універу Любавою й ентузіастом відродження пам’яток козацької старовини, наділеним лицарськими чеснотами підприємцем Крутояром, друга – між кошовим отаманом Іваном Сірком і козацькою вдовою Яриною. Виразний моральний наратив, проведені історичні аналогії спонукають читача до роздумів про одвічні людські цінності й чесноти, а детективно-авантюрний стиль оповіді робить читання легким і захоплюючим. Очікуваної втіхи від читання надає й прикінцевий «хепі-енд».
Усе це – поважна підстава вважати Віктора Веретенникова доволі вправним творцем читабельної літератури, хоча й політик у ньому під час писання не дрімає – обізнаність автора із позалаштунковим життям сучасного суспільства та його безпосередня заангажованість дозволяє певній категорії читацької аудиторії подивитися з несподіваного боку на впізнавані прототипи персонажів-сучасників.

Замість висновку

Можна шукати причини, які спонукають письменницьку та депутатську спільноти до взаємоміграції. І головною з них, мабуть, буде потреба самоствердження у різних галузях. Можна навіть вдатися до міркувань, а що з цього приводу сказав би австрієць Фрейд. Але, напевно, не варто. Досить визнати факт – ми маємо справді цікавий підвид сучасної української літератури, який репрезентують письменники-нардепи.

Ростислав Мельників