Голодні ігри: У вогні

КІНОМАНІЯ ДЛЯ КНИГОЇДІВ

kinopoisk.ruСимволічно, що друга частина екранізації знаменитої трилогії Сюзанни Коллінз «Голодні ігри» мандрує українськими екранами на тлі буремних революційних подій у житті нашої країни. Шкода лише, що наразі ще не вийшла у світ третя частина – вона могла б не лише чудово надихнути на перемогу, але й вказати, як переможцям-революціонерам важливо не уподібнитися до повержених тиранів. В будь-якому разі, суспільно-політична ситуація – це прекрасний привід зайвий раз перечитати «Голодні ігри», а ми тим часом повернемося до екранізації другого роману трилогії.

 

На відміну від першого фільму, над яким працював режисер Гері Росс, знаний за стрічкою «Плезантвілль», подальші частини «Голодних ігор» було віддано Френсісові Лоуренсу – режисерові, до послужного списку котрого відносяться такі фільми як «Костянтин – повелитель темряви», «Я – легенда» і «Води слонам!». Що цікаво, дізналася про заміну режисера я вже після перегляду «Голодних ігор: У вогні» – і дуже здивувалася, адже ця заміна жодним чином не порушила світу «Голодних ігор», майстерно сплетеного Россом таким, яким його описувала сама Сюзанна Коллінз. Або, принаймні, таким, яким я його собі уявляла під час прочитання. Френсіс Лоуренс гармонійно і майстерно продовжив справу, розпочату його попередником – і у результаті у нього вийшла екранізація, у якій я не маю до чого причепитися. Так само, як це було і з першою частиною.

 

Зазвичай я дуже прискіпливо ставлюся до екранізацій книжок, які не байдужі моєму серцю (наприклад, Девід Йетс, режисер останніх кіноверсій «Гаррі Поттера», назавжди залишиться моїм кровним ворогом). Але «Голодні ігри: У вогні» – це саме той випадок, коли у фільмі мені сподобалося геть усе, починаючи з відповідності сюжету романові-першоджерелу, і закінчуючи костюмами головних та другорядних персонажів.

 *

В першу чергу, слід відзначити прекрасний кастинг акторів – практично усі герої немов зійшли зі сторінок книжки Коллінз. «Головна трійця» – Дженіфер Лоуренс, Джош Хатчерсон, Ліам Хемсворт – так само чудово справляється зі своїми ролями, як і раніше; це ж саме можна сказати і про мешканців Капітолія – президента Сноу (Дональд Сазерленд), Еффі Тринькіт (Елізабет Бенкс), Цезаря Флікермана (Стенлі Туччі), Цинну (Ленні Кравітц). Окремих аплодисментів заслуговує мій улюбленець Вуді Харрельсон, виконавець ролі Геймітча Абернаті, що подібний до доброго вина: з плином екранного часу стає все кращим. Але крім цих, вже добре знайомих нам за першою стрічкою персонажів, в «Голодних іграх: У вогні» вистачає і нових облич – трибутів, учасників Червоної Чверті.

 *

 

І обличчя ці такі цікаві, що стає навіть трохи шкода, що їм уділено так мало часу – всього ж бо у кінофільмі не вмістиш, але разом з тим тішить, що героїв можна впізнати буквально з першого погляду, ще до ближчого знайомства з ними: ось це – Магс, це – Джоанна, це – Фіней, а це – неперевершені Вольт і Клепка. Вони такі колоритні, а часом і кумедні, що серце стискається від усвідомлення безжальних правил Голодних Ігор – адже зовсім скоро ми побачимо, як один за одним їхні тіла забиратимуть з арени, а звуки гармати сповіщатимуть про те, скільком трибутам не вдалося пережити цей день…

*

До речі, що стосується арени. Так вийшло, що я ходила на звичайний сеанс – і щиро пошкодувала, що не бачу усього цього у 3D-форматі. Хто читав другу частину трилогії, той пам’ятає, що під час 75-х Голодних Ігор арена була доволі незвичною та хитромудрою, вона мала загадку, яку слід було розгадати аби вижити («цок-цок!»). Зйомки самого змагання відбувалися на Гавайях – і ці мальовничі острови якнайкраще вжилися у роль зловісних джунглів, у яких на кожному кроці чигає смерть. Втім, неперевершена атмосфера панує не лише тут – і в округах, і у Капітолії, і у тренувальному таборі перед нами відкривається неймовірний світ – цікавий, захоплюючий, але не той, у якому нам самим хотілося б жити. Можливо, нас лякає саме те, що для наших реалій він є не таким уже й фантастичним?..

 *

До беззаперечних перемог фільму відносяться також костюми – неважливо, чи йдеться тут про феєричні вбрання мешканців Капітолію, запрошених на вечірку до резиденції президента Сноу, чи про костюми трибутів, кинутих у пекло Червоної Чверті. А чого лише варта «лебедина пісня» сміливого дизайнера Цинни – весільне вбрання головної героїні, котре, охоплене полум’ям, перетворюється на чорні крила пташки-переспівниці!

 *

Що ще тішить – так це те, що творці фільму не піддалися спокусі змістити авторські акценти і винести на перше місце у сюжеті любовний трикутник. Боротьба з тоталітарним режимом, прагнення справедливості, готовність до самопожертви, турбота про ближніх – ці поняття у книжковій трилогії є ключовими, і такими вони залишилися у кіноверсії. Це те, що принципово відрізняє «Голодні ігри» від «Сутінок», схожість з якими Коллінз закидають люди або просто недалекі, або не знайомі з історією Катніс Евердін та її друзів особисто. Також заслуговує на увагу наявність у екранізації деталей, про які стає відомо лише у третій книзі серії – це створює враження цілісності та глибокого знайомства творців фільму з матеріалом, за який вони взялися.

 *

«Вишенькою на торті» ж став чудовий саундтрек за авторством Джеймса Ховарда – знаменитого американського композитора, автора музики до величезної кількості стрічок, серед яких – «Адвокат диявола», «Шосте почуття» і «Красуня». Раніше він працював з Френсісом Лоуренсом у вже згаданих вище фільмах «Я – легенда» і «Води слонам!», і режисер, задоволений результатом, вирішив і на цей раз покластися на досвід Ховарда. Крім нього, участь у створенні музичного супроводу «Голодних ігор: У вогні» взяли такі музиканти як Крістіна Агилера, Патті Сміт, гурти Coldplay, The National та інші.

 

Стрічка «Голодні ігри: У вогні», певна річ, закінчується на самому цікавому місці, на точці переходу від другого роману трилогії до третього, вирішального. Ми знаємо, що буде далі, знаємо, що побачить Катніс, підвівшись і озирнувшись, ми теж хочемо скоріше побачити це на власні очі – але тут у кінозалі вмикається світло, а екраном біжать титри… Наступна зустріч відбудеться аж у листопаді, і вона, до речі, буде не останньою – адже «Переспівницю», останню книжку трилогії, буде перетворено на два фільми, фінальний з яких ми побачимо лише у 2015 році. А до цього часу нам залишається перечитувати романи, переглядати вже існуючі екранізації, і на цій основі робити висновки, вирушаючи у холодне вуличне повітря на порятунок країни…

Ольга Герасименко