Урок географії та життя

КІНОМАНІЯ ДЛЯ КНИГОЇДІВ

*Він нездара і невдаха. Не здатний зробити щасливою власну сім’ю, не вміє викладати географію, ладнати з учнями, не вміє жити. Він по вуха вляпався в рутину і майстерно приховує свою яскраво виражену інтравертність жартами-примовками і ексцентричними вчинками, часто-густо продиктованими алкоголем. Сіра миша пермського посолу у засмальцьованій куртці, зі шляхетним внутрішнім світом, що знемагає під тягарем власних рефлексій. Його переслідують докори дружини, невлаштований побут, бажання вийти за межі буденності і, зрештою, таке невблаганне викриття: «Географ глобуса пропив!»

 

Трагікомедія «Географ глобус пропив» створена режисером Олександром Велединським за однойменним романом Олексія Іванова. Неможливо виділити одну головну тему фільму. І добрий десяток сюжетних ліній режисер безжально викинув – кінотеатральний хронометраж не гумовий. «Навіть якщо фільм не вдасться, книга залишиться», – сказав на це Іванов. Він же схвалив вибір актора на головну роль, зазначивши доленосний збіг: герой Хабенського схожий на зображення героя на обкладинці першого видання книги у 2003-му році.

 

Свій роман Олексій Іванов закінчив у 1995-му, всі події розгортаються на тлі «буремних 90-х» у російській глибинці. Олександр Велединський, залишивши місце дії у первозданному вигляді, перемістив розповідь у 2000-ні, залишивши меланхолійно-депресивні настрої 90-х, і дещо спростивши життя героїв за допомогою мобільних телефонів.

 

Чехівські мотиви оповіді, настрої гоголівської «Шинелі», психологізм, що межує з натуралізмом, мотивують віднести «Географа» не так до жанру трагікомедії, як до жанру «каммершпіле» – драми маленької людини. Головний герой, обтяжений власною нереалізованістю, з перманентним напівдепресивним станом, з часто сумнівними вчинками, нічого не викликає на свою адресу, крім симпатії і співпереживання. Костянтину Хабенському, завдяки вищій математиці акторської гри, вдалося наділити характер героя тою самою парадоксальною «негативною чарівністю», що межує з «негативною чарівністю» персонажів Хамфрі Богарта. Після показу фільму на Одеському Міжнародному кінофестивалі критики заявили, що роль географа Служкіна – на даний момент краща у кінокар’єрі Костянтина Хабенського.

 *

Між тим, і основна претензія критиків стосується саме постаті Хабенського. У романі Олексія Іванова Служкіну двадцять вісім років. Це пояснює деякі причинно-наслідкові зв’язки історії, поведінку героя і панібратське ставлення до нього школярів. З іншого боку, сучасна акторська школа не подарувала молодого актора, який самим лише поглядом здатен передати внутрішній монолог героя. Тож Велединський свідомо додав своєму персонажу віку.

 

Однією з найбільших цінностей характеру головного героя є його здатність бути щасливим наперекір. Його «штормить» від пошуків стосунків, від пошуків правильного підходу до учнів, до взаємин у власній сім’ї. «Хто сказав, що я невдаха? Мені випала головна удача в житті. Я можу бути щасливим, коли мені гірко».

 *

Та який він географ? «Та його ж посадять за мертвих дітей!» Стати шкільним учителем, не маючи педагогічної освіти, його змусили нужденність і випадок, і аж ніяк не покликання. «Я не в змозі пояснити їй те, до чого сам я дійшов з обідраною шкірою. Я знаю, що навчити нічому не можна. Можна стати прикладом, і тоді ті, кому потрібно, навчаться самі, наслідуючи».

 

Монологи географа Служкіна гідні монологів князя Мишкіна, якби лише перший залишив звичку блазнювати і умів володіти високопарним словом Достоєвського. «Дай Боже, мені ніколи не бути запорукою чийогось щастя. Дай Боже, мені нікого не мати запорукою свого щастя. І ще, дай Боже, мені любити людей і щоб люди мене любили. Іншого примирення на землі я не бачу».

*

«Географ глобуса пропив» повертає нас до забутого «шкільного кіно». Шкільна історія Велединського повноправно займає місце поряд з фільмами «Республіка ШкІД», «Доживемо до понеділка», «Велика перерва», «Розіграш», «Вам і не снилося», «Дорога Олена Сергіївна». Неідеальний герой, який не вдається до героїчних вчинків, не обтяжений моральними принципами, якому іноді легше хильнути з пляшки, ніж взятися за вирішення проблеми, який грає з учнями на уроці в карти і може зайти до класу з цигаркою в зубах, стає героєм нашого часу, збираючи всі можливі нагороди на кінофестивалях і допомагаючи дійти до спільної думки професійному критику і пересічному глядачу.

 *

Буває так – зустрічаєш «своє» кіно. Як «свою» книгу, «свою» картину, «свою» людину. Сотні фільмів, книг і людей говорили тобі досі те ж саме, аж раптом – бац! – і пройняло. Так буває.

 

Сучасний глядач, з його кліповим мисленням, запрограмованістю на екшн і стрімкий розвиток подій, налаштовує свій власний внутрішній ритм на кіноритм Велединського, на проникливу манеру поступового розкриття образу Костянтином Хабенським. Відбувається внутрішній діалог кіномитця з кіноглядачем. Діалог на інтимному рівні. І тому під час титрів глядач, який піднімає бокс-офіси красивої картинки «Сталінграду» і псевдонародної комедії «Гірко!», встає зі свого місця у кінозалі і аплодує історії неправильної долі. Вдячно аплодує герою, який дві години вів з ним проникливу бесіду «за життя» на власній кухні з потертим лінолеумом і чайником, що закипає на плитці.

 

«Будь-який анекдот – це драма. Або навіть трагедія. Тільки розказана мужньою людиною.»

Надія Купріненко