«Ромео і Джульєтта»: стара пісня на… старий лад?

КІНОМАНІЯ ДЛЯ КНИГОЇДІВ


*Безсмертна трагедія Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульєтта» – це той матеріал, за який не брався, мабуть, тільки ледачий. Мюзикли, балети, кінофільми, різноманітні театральні постановки – від костюмованої класики до сумнівних авангардних експериментів… Здавалося б, що нового ще можна сказати про трагічну історію двох закоханих? Адже зараз важко знайти на світі людину, котра бодай у загальних рисах не могла б її описати. Але покоління змінюються, часи міняються – а люди все так само не втрачають цікавості до такої простої і наївної, як на наш сучасний розум, історії кохання; все нові і нові глядачі йдуть до театрів і кінозалів, аби вкотре поринути у оповідь, «сумнішої від якої не знайдете»…

 

Італійський режисер Карло Карлей вирішив не мучити ні себе, ні глядачів вигадуванням якогось чергового «нового прочитання класики», а просто створити фільм за принципом «нове – це добре забуте старе». Оскільки з моменту останньої «класичної» екранізації шекспірівської трагедії минуло вже сорок п’ять років, саме настав час для того аби освіжити у пам’яті сучасних людей те, з чого, власне, усе починалося, поки оригінал не потонув у бурхливому вирі перепрочитань та переосмислень. У певному сенсі, це був великий ризик – адже, взявшись за цю постановку, Карлей тим самим прирік себе на безкінечне порівняння своєї картини з легендарною стрічкою Франко Дзефіреллі, а у таких випадках порівняння, як правило, грає зовсім не на користь новачків (і ми вже бачимо це, дивлячись на рейтинги критиків). Зізнаюся чесно: особисто я бачила «Ромео і Джульєтту» Дзефіреллі давно і фрагментарно, тож порівнювати з нею фільм Карлея не могла б при всьому бажанні. І в даному випадку це, мабуть, і на краще.

 *

Отже чи варта була гра свічок? Я вважаю, що так. Не буду говорити багато про власне сюжет – ним навряд чи вдасться когось заінтригувати, адже всі знають, про що йдеться. В цілому фільм, за виключенням деяких режисерських знахідок, які нічого принципово не міняють, повністю слідує шекспірівському розвиткові подій. Але якщо ви очікуєте повної відповідності текстові п’єси – тут ви цього не почуєте. До речі, я залишилася незадоволеною українським дубляжем, але, не маючи змоги чути оригінальну доріжку, не можу сказати, чи це самі творці фільму так «погралися» з текстом Шекспіра, чи це вже наші замість взяти готовий літературний переклад пішли на експеримент і створили свій власний.

 *

Незважаючи на те, що фільм загалом сприймається хоч і позитивно, але доволі рівно в емоційному сенсі, він має багато плюсів, через які його обов’язково варто подивитися. Найголовніший, на мою думку – це блискуча гра Пола Джаматті, виконавця ролі фра Лоренцо, духівника Ромео та Джульєтти, якому по завершенні стрічки хочеться аплодувати стоячи. Йому починаєш вірити від першої появи на екрані і аж до останніх кадрів, йому співпереживаєш більше, ніж навіть головним героям – настільки яскравим та живим вийшов його персонаж. Інші актори, що виконували другорядні та епізодичні ролі, також стали приємною несподіванкою: замість «голлівудських красенів» ми бачимо перед собою людей, досить наближених до мешканців середньовіччя. Може це якось дивно, дивлячись романтичний костюмований фільм про кохання, звертати увагу на такі речі як нерівні зуби чи поцятковане обличчя… ну, але я завжди звертаю, бо це додає атмосферності та відповідності епосі. Звісно, це далеко не реалізм Паоло Пазоліні, бо це стрічка зовсім іншого штибу – але у Карлея все ж відсутній той надмірний лоск, який часом псує усе враження від фільмів про минулі часи.

 *

Що ж стосується самих головних героїв, то Хейлі Стейнфілд, яка зіграла Джульєтту, хоч і переконливо впоралася зі своєю роллю, але суто зовнішньо якось «загубилася» на фоні красунчика-Ромео у виконанні Дугласа Бута, який крім акторського ремесла працює також і у модельному бізнесі, і чиєї появи на екрані достатньо для того, аби жіноча половина кінозали почала захоплено зітхати, незалежно від його акторських здібностей. Втім я, наприклад – не любитель «солодких» хлопців модельної зовнішності, тому задля балансу, мабуть, воліла б радше «простішого» Ромео аніж вродливішої Джульєтти: свіжість та безпосередність юності у даному випадку є важливішою за «глянцеву» вроду (якої у кінематографі і так надто багато). До речі, відомо, що через юний вік Хейлі Стейнфілд – на момент зйомок їй було п’ятнадцять – творці фільму змушені були дещо змінити сценарій, виключивши з нього надто відверті епізоди – але на мою думку, це навіть пішло стрічці на користь. У наш час, коли тотальна оголеність фактично стала нормою життя, починаєш якось особливо цінувати ніжні, цнотливі любовні сцени, просякнуті еротизмом більше ніж неприховані зображення сексуальних утіх.

 *

Однією з найбільших принад у «Ромео і Джульєтті» для мене стало те, що більша частина зйомок стрічки відбувалася у Мантуї, Вероні, та її околицях – тобто, у тих місцях, де розгортаються події шекспірівської п’єси. Середньовічні замки та церкви, площі та мости, розкішні костюми, фрески Джотто – і все це, майстерно перемішане, утворює таку прекрасну та гармонійну картину, що аж дух захоплює. Прискіпливий глядач або історик, без сумніву, знайде тут купу невідповідностей епосі або ляпів – що гріха таїти, навіть я, будучи католичкою, помітила тут декілька помилок літургійного характеру – але коли справа стосується художніх фільмів, я не вважаю такі речі серйозними недоліками. Головне, що я отримала справжню насолоду, занурившись у атмосферу мого любого середньовіччя, я повірила у її справжність – а це значить, що творці стрічки постаралися на славу.

 *

І наостанок мушу сказати, що, говорячи про «емоційну рівність», з якою сприймається цей фільм, звинуватити у цьому режисера чи акторів навряд чи можна – вони свою роботу виконали добре. Справа лише у тому, що ми вже надто добре знаємо цю історію, знаємо, як розгортатимуться події, і чим усе закінчиться. Важко переживати «як уперше» героям у моєму випадку знайомої з самого дитинства оповіді. Але якщо брати за мірило успішності такий, може дещо смішний показник, як глядацькі сльози наприкінці фільму – то так, і мені, і тим, хто був зі мною поруч, знадобилися носовички.

*

А це означає, що Карло Карлей, мабуть, таки впорався зі своєю роботою. І я, вже традиційно, не розумію, що так сильно не сподобалося критикам, котрі поставили «Ромео і Джульєтті» на IMDb такий низький рейтинг.

Ольга Герасименко