10 вітчизняних гопнікознавців останніх років

*

Антологія вітчизняної прози про гопніків «Гопак» написана не гопніками, а тими, хто лише ретранслює стан й спосіб життя даної соціальної верстви. Існує прекрасна народна мудрість: хто повільно бігає – того швидко гопають. Очевидно, авторів, які увійшли до антології, обставини не змушували метушитися, шукати по кишенях сємки чи робити спроби папригать, бо їхні історії доволі… позитивні. Адже розповіді так само не стимулюють присідати на корташи, «лузати соняшник» чи долучатися до соціально-культурного явища якимись іншими способами.

 

1. Оповідь Юрія Андруховича «Гідність короля, або Фелікс» доволі помірна й розважлива: без зайвих слів, зауваг чи коментарів. Його текст найперший, тому заглиблення у історію гоп-руху цілком закономірне. Автор, у притаманному йому темпі, тобто нікуди не поспішаючи, розвиває розповідь про одного вуличного короля – Фелікса. Йдеться про довоєнні часи, правила життя й способи виживання молоді, яка полюбляла регіональний блатнячок «Блюз батяра» («Я сто днів не пив, не гравси,/ Ані з ким си не кохав,/ Поки він стояв хитавси,/ Я між ребра ніж запхав»), курила цигарки, котрі називала папіросами та промишляла на ринку, бо слово «базар» тоді ще не вживалося. Світ, сконструйований Ю.Андруховичем, – вакуум, котрий ми оглядаємо збоку, перебуваючи поза контекстом.

 

2. Не усі автори проговорили для себе вголос: хто такі гопніки. Різні трактування – те, що треба, але лише коли йдеться про одне тематичне поле. Так, історія Артема Чеха про друга дитинства Антончика, котрий 12-річним отримав прізвисько Зевс, зізнавшись у коханні 14-річній Афродіті. Афродіта й Зевс – інцестом попахує, але менше з тим. Автор так часто наголошує на усвідомленні своєї дорослості, що ти змушений погоджуватися: алкоголь, цигарки, жінки в 11-ть – це 100% по-дорослому. Загалом, це історія про становлення одного бандита, який «разом із братами «знімав» кросівки з мажорів, що поверталися з клубів, переховувався в підвалах «бєлого дома» та на «общагах», щемив малоліток з району, вибивав гроші, бухав, курив, хапав». Отже, все це етапи формування бандюги (не гопніка) від дитинства і до реанімації.

 

3. Павлу Коробчуку однозначно колись доводилося танцювати пацандобль (волинський слід у житті автора?), адже він знає неписані правила із кодексу духовного гопівства, що навіть допомагає йому на рівні стилістики, тому літературна мова вміло варіюється із гострими жаргонними вставками типу: «жили собі за тридев’ять понтів три пацани» та «місця розплоду підмажорених лохів були на мазі»… Історія про трьох братів Іванів, яким замовили розбійний напад на будинок міліціонера – безсумнівно цілісна (хоча б тому, що Коробчук-поет із розумінням справи підходить до написання прозового тексту, пам’ятаючи про логіку вчинків персонажів – на відміну від деяких інших авторів із антології).

 

4. Давно закономірною стала тенденція: кожне літературне покоління тематично проходить через секс та рок-н-ролл, затримавшись на драгсах трішки довше. Про зберігання товару, продаж трави лохам та наряд міліції розповідає й Андрій Тужиков. Усе закономірно: головний персонаж навчається в училищі на зварювальника, втягується в «рішалово», бере до кишені пакетик трави та через дірку в паркані пролазить на будівництво. Наймолодший автор у антології зіштовхнувся із проблемою (але не знайшов вирішення) поєднання сленгу та суржику із літературною мовою: як зробити так, аби не повторюватися, але писати гармонійно?

 

5. Екскурс в сільську гопівську традицію здійснює Мирослав Лаюк. На шию письменника варто сміливо в’язати червону краватку, а засинаючи бути спокійними за молодіжне крило комуністичної партії, адже в оповіданні М.Лаюка село, його жителі, порядки – усе «червоне». Дівчаток тут називають по-комуністичному (шоб як у людей було!) Дотнара [ДОчка Трудового НАРоду], а хлопчиків за тим же принципом – Вілорік [В.І.Ленін – Освободитель Рабочих и Крестьян]. Історія завжди однакова: у клубі танцюють під Діму Білана, усі дівчата в лосинах і в міні-юбках, пацани приїжджають із чужого села… Але потреба вирватися із цієї «культурної задухи» у одного зі «зграї» таки виникає.

 

6. Оповідання від упорядника антології Андрія Шийчука «Кот» – це історія одного перевтілення: гопніка на кота. Але якщо кафківський Грегор Замза прокинувся – і уже не людина, то А.Шийчук розтягнув цей процес із усіма подробицями: приступом поїдання котячого корму, пригладжуванням вусів-антен, заганянням кігтів у пластикову літруху пива. Усе було би класно, якби не жорстокість гопніка-кота, який безпідставно вбиває людей та не стилістика письменника, котра здатна якщо не вбити, то покалічити читачів («пачанчєг», котре вживається показово лише двічі, «судячи з міни Коляна, результат його не вдовольнив», «в недоречних до образу спортивці та кепці») .

 

7. Наступна історія містить ключові пункти: дідок Фантазія, який повісився, «мать його в й…б», «Прима», бо інших цигарок не було, розбита пляшка горілки, Бровари, зазноба – чергова подружка – Санька. Про гопніків Гєник Бєляков згадати у своєму тексті «Фантазія» або забув, або навмисне оминув заїжджені шаблони-індикатори.

 

8. Не у всіх авторів-гопнікознавців спортивні костюми достатньо довгі, аби прикривати шкарпетки – одним із таких «прокачаних» є й Андрій Кокотюха. Навіть якщо костюм не має усіх необхідних смужечок-лампасів – автору байдуже: написане ним оповідання – про кримінал. Спершу хлопці ходять по квартирах, а потім… мешканці квартир по хлопцях. Виникає запитання: а де проходить межа між життям «по блатних поняттях» і «гопівських», адже хлопці звичайнісінькі грабіжники.

 

9. Найсвітлішою у антології вітчизняної прози про гопніків є історія «Гоп-стоп, алілуя!» від Василя Карп’юка. Його персонажі – першокурсники юрфаку, які носили гарні спортивні костюми й лаковані мешти, за що однокурсники називали хлопців гопніками. Потрапивши у міський осередок гоп-руху друзі вирішили займатися благодійністю, заснувавши організацію «Гоп-стоп, Алілуя!». Стрімкий кар’єрний ріст, благородні пориви, акції на підтримку безпритульних – письменник відкрив інший бік соціо-культурного явища у своєму творі та запропонував альтернативний варіант побутування гопніків.

 

10. На будь-якому святі є людина, яка у найвідповідальніший момент пізно вночі, коли залишаться найстійкіші, витягне із рюкзака ще одну пляшку. У «Гопаку» такою персоною став Сяргей Прылуцкі зі своїм оповіданням «Карма». Бонусна історія розповідає не лише про друзів Банька і Жалейку, які «пазнаёміліся у Будынку афіцэрау «Чабаток», хочь афіцэрамі не былі і розуму, адпаведнага для гэтага статусу, ня мелі», але й про касирку цього ж будинку Карму, директора «панчошнага камбінату «Мальвіна» Сягрея Дзюшэса, подруг Бєлку і Стрєлку, які « працывалі прыёмшчыцамы на Галоупаштамце», та Стьопу Нерона, який «дзяжурыу на дамбе».

 

Найсерйозніше гопніків розклав по поличках автор передмови Антін Мухарський, який намагався пояснити причини появи такого соціального явища, його важливість та власне культурний феномен. Тоді як письменники переважно сміялися й розповідали – хто більше, а хто менше – про історію цього руху, його сільський варіант, альтернативи, повсякдення. Але у кожного із літераторів уявлення про гопніків було «своїм», тобто розпізнати гопніка серед десятків інших любителів спортивних костюмів, зрештою, навряд вдасться.

Укр.літ