Тетяна Толстая: Написане російською, належить до російської літератури

*

Тетяна Микитівна на 20-ому ювілейному форумі видавців у Львові вразила присутніх гостротою оцінок, різкістю суджень, іронією та сарказмом. Але це, мабуть, і не дивно, бо саме вона є телеведучою популярної розмовної і гостро-соціальної передачі «Школа лихослів’я». Тож, відповідала пані Тетяна на перчені питання про російськомовну літературу в Україні, інтелектуальне піратство, жахливий стан культури та власні вподобання в літературі.


 

Тетяна Толстая:

 

Про літературних критиків

 

Той, хто почав аналізувати й критикувати, вже критик. Зовсім серйозних критиків, які структурно й цілісно розуміли б літературу, охоплювали процес цілком зі всіма його вулканічними рухами, на жаль, немає. Цьому дуже «посприяла» радянська влада, знищивши майже всі науки. Тому літературина критика перейшла на рейки академічності, писали в основному про померлих письменників та зовсім не вникаючи в художні якості літературного твору. Про живих в пресі говорили мало, адже якщо щось не так скажеш, то могли й розстріляти.

 

Із сучасників мені подобався критик Агеїв (Олександр Леонідович Агеїв – російський філолог-літературознавець, критик, публіцист. Помер у 2008 році, – автор). Він гарно писав, його можна було читати. Олександр Леонідович мене не любив, але це не важливо, бо в нього був гарний стиль. Є ще Лев Данилкін – він утратив для мене всяку вагу, адже почав хвалити поганого прозаїка Проханова (Олександр Андрійович Проханов – радянський і російський політичний діяч, письменник, публіцист, – автор).  А, по-друге, я помітила, що Данилкін не дочитує книжки до кінця, вочевидь, йому потрібно швидко писати. Довіри до таких літераторів у мене немає.

 

Про працівників культури в Росії і не тільки

 

З культурою в Росії велика проблема. Нещодавно в бюджеті знову скоротили видатки на неї. Телевізійний канал «Культура» мало не задушили. Знаєте, все дуже пов’язано: фінансування і на якому рівні все відбувається. Тут тісний зв’язок. Якщо грошей немає, хто ж піде працювати в бібліотеки, школи, музеї? А йдуть туди ті, хто махнув на себе рукою, поклав зуби на полицю. Бо працювати за копійки завжди дуже складно. Але коли дивишся на людей культури, тебе охоплює неземна печаль. Такі люди не мають товарного вигляду, не подобаються чиновникам й всім довкола, їх вважають непотрібними. Починається усе знизу: чинуші, подивившись на цих пропащих людей, думають, а навіщо їм фінансування – його треба відняти! Вони думають, а чого їх лікувати? Подивіться, таких треба викинути на смітник!

 

Про тиражі

 

Борис Акунін, всякий треш типу Донцової видається багатотисячними накладами. Був досвід, коли вдавалося «пробити», тобто з моєї подачі публікувати книжки. Таких вийшло три, наклад кожної –  3 тисячі. Але видавництва не розповсюджували їх. Зате друкують багато кольорових й непотрібних книг. Наприклад, фотографії бутербродів у поміч домогосподарці. На ці книжки працюють цілі бригади, йде купа грошей. Люди просто деградують насправді.

 

Про довіру до літ.критиків

 

Я не знаю, як працює мозок звичайного читача. Загалом він не вірить нічому. Якщо журналіст написав, значить йому це для чогось потрібно. Це така хитра селянська думка. В Америці навпаки, з цим набагато простіше. Там виходить додаток до газети «Нью-Йорк Таймс».  Друкуються рецензії, й дуже важливо потрапити на першу шпальту, бо те що на передовиці добре продаватиметься, а на інших сторінках – гірше. Про це всі знають, це такий суспільний договір. Коли в мене вийшла книга, видавці страшно хвилювалися, а на якій сторінку в цьому додатку вона потрапить. Це важливо. Раз перша шпальта – це вже найкраще видання. Американці в цьому плані дуже прості.

 

Про письменницький імідж

 

Імідж можна мати, а можна створювати. Є письменники, наприклад, Пелевін, які створюють штучний образ. Він рідко фотографується, а якщо і попадає в кадр – обличчя замкнуте, темні окуляри. Це, аби всі говорили: «О! Пелевін! Оце окуляри!». Творити імідж мені зовсім не до снаги. Хто хоче – мене любить, хто не хоче, той не любить. Критики сварять мої твори – чудово! Я полюбляю, коли мою творчість ганять і коли я когось роздратовую. Спеціально створювати якийсь образ – це будувати дім на піску. Варто просто робити те, що тобі до вподоби. Насправді, хороший письменник нікому не потрібен. Це світове явище. Всякий треш видається великими накладами. А чим розумніше, тонше, проникливіше прозаїк, тим менше шансів у нього продатися. В тій же Америці дуже невеликі тиражі хороших майстрів слова. Але всі знають: хто першокласний письменник, а хто посередній. Великі видавництва виживають за рахунок середняків, адже американець не любить складних творів. Та інколи видають і класних письменників.

 

Про література російською мовою в Україні

 

Якщо твір написано російською, то він належить до російської літератури. Опанувати його  можна де завгодно. Прочитавши книгу, я не можу сказати, що людина живе тут чи десь на Мальтійських островах, або деінде. Те, що написано російською – російська література. Неможливо поставити жорстку рамку до умовного визначення: російський письменник чи український. В світі взагалі немає чітких визначень. Тому ці поняття дуже розмиті. Хтось відчуває себе українцем, але пише російською. Ну, добре, придумайте йому якесь конкретне визначення і на цьому заспокоїмося. Не потрібно так жорстко все розмежовувати.

 

Про електронну книжку і паперову

 

Я не думаю, що паперова книжка зникне остаточно. Особисто я не можу читати таку книжку, адже в мене проблеми із зором. Хто хоче читати паперову книжку, той нехай читає її. Вільно розміщувати в Інтернеті свої тексти, я дозволяла тільки Максиму Машкову, він мене попросив. Вдячна Інтернету й іншим онлайн бібліотекам, що можу вільно знайти потрібний текст чи цитату. Всім підряд не даю друкувати власні твори. Книжкових піратів не переслідую, та якби дізналася, що вони незаконно продають мої романи незаконно, то догнала б і дала палкою по голові.

 

Яр Левчук
Фото: Оксана Хмельовська