«Уміти вибирати літературу, яка покращувала б твою якість»

Þðèé ÁàêàéПисьменниця та перекладач Галина Петросаняк мешкає в Івано-Франківську та є частиною «станіславівського феномену» в літературі (поруч з Юрієм Андруховичем та Тарасом Прохаськом). У цій розмові про те, чому Галину цікавить лікар-психіатр, який винайшов шокову терапію, чим така смішна українська антологія, видана у Німеччині та інше.

— Ви часто подорожуєте, які з собою берете книжки?

— Якщо збираюся під час подорожі щось писати, то для натхнення бажано щось читати. Останнім часом возила з собою есеїстику Йосипа Бродського, але часом і вірші його беру. Іноді маю щось актуальне німецькою — для підтримання мовного тонусу. Але привожу завжди більше книжок, ніж беру з собою. Наприклад, під час останньої подорожі купила у Відні «Єврейські анекдоти» — дуже оптимістична книжка жартів, які можна переповідати. Окрім того, від Альфреда Коллеріча, відомого австрійського автора, який є редактором журналу Manuskripte (знаного німецькомовного літературного часопису), отримала в подарунок його романи Die grune Seite та Die Pfirsichttoter.

— Позичаєте книжки?

— Так, і деяких позичених мені дуже бракує. Пориваюся сказати людині, про яку точно пам’ятаю, що вона має мою книжку, але це не дуже чемно, і я стримуюся, хіба уже крайній випадок… І ще чому стримуюся? Бо в мене теж є кілька книжок, які давно у когось позичила й не повернула з різних причин: деяких людей просто вже немає.

— А яких книжок вам зараз бракує?

—  Позичила один том з Набокова і хотіла б, щоб він мені повернувся. Також зникла книжка Олександра Меня «Сын человеческий» — перешукала всі полички й згадала, що не отримала назад. А ще у мене немає власних збірок. Залишився тільки той раритетний екземпляр першої книжки, який власними руками зробив Юрко Іздрик, а того, що вийшов у видавництві, немає…

— Ви з тих, хто любить перечитувати?

— Так, я з тих читачів, які прив’язуються до книжок. Щодо белетристики, зараз мені її не дуже хочеться читати, немає такої внутрішньої потреби. Хіба це щось надзвичайне.

— Бачу у вас «Хронос» Тараса Антиповича — це щось надзвичайне?

— Думаю, що Антипович дуже цікавий письменник, він заповнює певну нішу. Цей роман як негативна візія майбутнього мені здається дуже цікавим.

— Чи є у вас книжки з цікавими історіями?

— Звичайно. Візьмімо Германа Гессе, якого я маю німецькою. Почалося з того, що я в аспірантурі перекладала розвідку про його творчість і, звісно, захопилася його ранніми творами («Гру в бісер» тоді не сприйняла). А це — збірник оповідань австрійських авторів німецькою мовою із дуже фаховою російськомовною передмовою Юрія Архипова. На IV курсі інституту, коли ми вивчали літературу ХХ ст., це було моє перше знайомство зі Шніцлером, Верфелем, Музілем, Ротом — авторами, які складають золотий фонд німецькомовної прози. Не всі твори в оригіналі сприймала легко, а от Йозеф Рот був найбільш зрозумілим — його я читала майже без словника. І вирішила, що це буде предмет моїх досліджень, зокрема й тому, що він народився у Бродах, тобто є галичанином. Ось тут маю кілька його творів: «Марш Радецького», «Йов», який зазвичай подобається читачам, «Готель Савой», якого переклав українською Юрко Прохасько.

Маю чимало словників, серед них Грінченко, яким час від часу користуюся. Є фразеологічний словник німецької мови 1970-х років, який мені подарувала Аня Середа, сказавши «Тобі більше треба». Це одна з подруг, яка найбільше дарує книжок. У неї бібліотека набагато солідніша від моєї, бо її збирали ще Анині батьки, і припускаю, що й дідусь, який був священиком, теж якісь видання залишив. У них вдома книжки в інтер’єрі домінують: три кімнати заставлено стелажами.

— Якими мовами ще читаєте?

— Чимало книжок маю німецькою і чеською, менше — польською, бо читання польською вимагає трохи зусиль, це не так спонтанно. Щодо чеської, тут у мене стоїть довідник з архітектури для дітей (Jaroslav Herout. Staleti kolem nas). У ньому в доступній формі викладено найголовніші риси архітектурних стилів — ренесанс, романський стиль, готичний… Усе добре ілюстровано. Саме звідси маю базові знання про це. Її мені подарував празький архітектор, якого вже немає серед живих, на жаль.

— Яку ще нехудожню літературу читаєте?

— Останнім часом люблю мемуари, спогади, епістолярій, тобто нон-фікшн. З недавно придбаних — це листування Бахмана з Целаном, недавно її переклали українською (Інґеборґ Бахман, Пауль Целан. «Пора серця. Листування». — Ред.).

А це — книжка, яку я зараз перекладаю і яка стосується безпосередньо Івано-Франківська, хоча її внутрішній зміст виходить далеко за межі локального краєзнавства. Erasmus Zockler. Ihr sollt leben! — про заснований німецькою громадою у Станиславові дитячий будинок і цілу інфраструктуру довкола нього. Центральною фігурою є пастор Теодор Цьоклер, котрий вів щоденник, писав листи — тож автор, внук пастора Еразмус Цьоклер, цитує ці матеріали, що свідчать про події у Станиславові першої половини ХХ століття, у тім числі й під час Першої світової війни. А ще тут багато старих світлин. Українською книжка називатиметься «Ви мусите жити!».

Намагаюся читати і модні зараз книжки про особистий розвиток. Часом вони дуже прикладні. Адже кількість прочитаних книжок, навіть дуже якісних, ще не означає розвитку читача. Треба вміти вибирати книжки, і тоді буде мінятися твоя якість. Можна перечитати сотні книжок, але не давати собі ради з простими речами в житті.

Є ще особлива книжечка (Das unbelehrbare Herz. Erinnerungen an ein Leben mit Kunstlern des 20. Jahrhunderts) — авторка Салка Фіртель, яка народилася і жила у Самборі (невеличке містечко у Львівській області), а потім стала акторкою й кіносценаристом, мешкала у Голлівуді, дружила з ґретою ґарбо. Це її мемуари. Вона жила довго й була знайома з багатьма знаменитостями, наприклад, з Чарлі Чапліном.

У цьому куточку складаю журнали (стоять «Кур’єр Кривбасу», «Сучасність», «Всесвіт») або речі прикладного характеру, зокрема кулінарні книжки. Це в мене чеська кухня — Kucharka. Udime, varime, konzervujeme podle vyzkousenych receptu.

— А що любите готувати з чеської кухні?

— Чеська кухня досить складна, це не те, що можна зробити за півгодини. Наприклад, є така підливка — svickova omacka: треба годину варити овочі — селеру, зеленину, моркву — потім перетирати, потім окремо тушкувати м’ясо і все змішувати. Тому свічкова на сметані — це рідкісна у нас страва. Іноді смажу твердий сир, панірований сухарями; уперше це скуштувала в Чехії.

З Німеччини привезла антологію української літератури, видавець Евелін Шеер, назва Ukraine-Lesebuch («Українська читанка»).

— Зовні схожа на якийсь путівник…

— Це, напевно, щоб книжка впадала у вічі. Тут страшенно цікавий підбір авторів, і українською вона є геть в іншому сенсі, ніж ми звикли трактувати. Наприклад, Олександр Пушкін «Бахчисарайський фонтан»: це ж в Україні? Так. От тобі і український автор (сміється). Карл Кох «Марія Потоцька»: Потоцькі — польська родина, яка жила на наших землях, отже, українська тема. Є Паустовський, уже не кажу про такі імена, як Юлія Друніна (сміється). І Остап Вишня тут є, само собою зрозуміло, і Франко, і Гоголь. Ще раз Пушкін, уривок із поеми «Мазепа». Райнер Марія Рільке «Пісня справедливості» — очевидно десь згадується Україна. Степан Васильченко, Марко Вовчок, Андрій Курков, Євген Гуцало, Ілля Еренбурѓ (вірш про Бабин Яр), Іван Драч, Борис Пастернак, Леопольд фон Захер-Мазох, Клара Блюм, Карл Еміль Францоз — це німецькомовний автор, який народився у Галичині, Мартін Поллак (про Олексу Довбуша), Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Юрій Андрухович, Осип Маковей, Ірина Вільде, Тимофій Гаврилів, Адам Заѓаєвський, Ісак Бабель (сміємося з такої різношерстої добірки)…

Я намагаюся дарувати книжки, які лежать без ужитку два-три роки: можливо, вони більш потрібні комусь, ніж мені. А з деякими книжками просто так попрощатися не можу, до таких належить ця поличка: Гашек в українському перекладі, Набоков, Кафка, книжки авторів, яких знаєш особисто. Або ті, про які думаю, що мій син буде їх читати, коли підросте.

Що ж до поезії, то дуже люблю перечитувати Яна Твардовського у перекладі Дзвінки Матіяш. Ці поезії особливі не лише щодо мови чи форми, а і в плані енергії. Добре, коли література є не просто естетикою, а несе позитивну енергію, коли надихає і робить нас кращими.

— Якось ви говорили, що плануєте до Форуму видавців дописати книжку есеїв. Вдалося?

— На жаль, не встигла. Уже наче маю на книжку, але мене не задовольняє, що есеї різнопланові, й поки що це не вдається підвести під концепцію книжки.

— А як назвете її?

— Робоча назва — «Молочний брат»: есеї про літераторів, співаків, художників та інших відомих людей, які географічно були прив’язані до Галичини — або народилися тут, або жили — і належали до різних національностей. Таких цікавих постатей у нас чимало. Наприклад, у Надвірній на Прикарпатті народився Манфред Закель, який пізніше став лікарем-психіатром, запровадивши у Німеччині, а згодом і в Америці, шокову інсулінову терапію для психічно хворих. Якщо ви пам’ятаєте фільм «Ігри розуму», там є такий епізод. Отож той, хто це придумав, народився тут поблизу. Таким «молочним братом» є і Александр Ѓранах, німецький і голлівудський актор, автор чудового автобіографічного роману «Ось іде людина», який 2012 року вийшов у перекладі українською у видавництві Жупанського.

Любов ЯКИМЧУК, «День»