Тарас ПРОХАСЬКО: «Українська загальна енциклопедія» — найголовніша пізнавальна література для мене»

 

Письменник — про книжки, які розрізняє за запахом і сам зшиває.
Фото Юрія Бакая

Фото Юрія Бакая

Відомий письменник Тарас Прохасько мешкає в Івано-Франківську, в будинку, який колись повністю належав його родині. Тепер родинна бібліотека — у чотирьох кімнатах, коридорі, а також на кухні, у якій ми й починаємо розмову за чаєм-кавою, а потім поступово переходимо до інших кімнат.

— Тут така історія бібліотеки. Вона складена, і значна частина її з 1920—1930 років, коли й побудована ця хата. Чомусь був такий час, коли палили книжки, це було там, у квартирі напроти, де жила одна родичка, що дуже дбала про це.

— Які це роки?

— Це ще за Сталіна було, в 1940—1950-х. За те, що в тебе десь був Аркас, Грушевський чи не дай Боже якийсь вісник Донцова, можна було сісти до в’язниці. Це буває якимись напливами в людей, настає такий час, коли говорять: «О, треба спалити книжки!» І тоді вибрали для спалення ніби найнебезпечніше. Найбільше про те шкодувала моя мама, бо спалили знаменитий галицький журнал «Світ дитини». Натомість позалишалася купа книжок, які насправді є більш небезпечними. Це — значна частина моєї бібліотеки. Інша частина — це моєї тети, яку переселили сюди в часи «уплотнєнія», і всі ці книжки зійшлися. Це була дуже цікава особа, яка багато читала, знала і пам’ятала. У неї була така практика — ходити по книгарнях і купувати багато книжок. Пенсія в неї була рублів 40, і вона на рублів 15 накуповувала книжок, прочитувала і здавала в комісійний, але не все, тому щось залишалося. Страшно багато химерних книжок від кінця п’ятдесятих до сімдесятих. Вона була дуже активною читачкою книжок магазину «Дружба» — там продавали видання країн соціалістичної співдружності: польські, німецькі та інші. А оскільки її любов’ю було квітникарство, ботаніка (їй не вдалося закінчити біологічний факультет Львівського університету через математику, а оскільки вона була дуже своєвільна, сказала: «Срав пес! Я прийшла сюди вчити ботаніку, а не математику, тому я звідси йду»), у бібліотеці є дуже багато атласів, природничих альбомів. А чеська і німецька школи ботанічних рисунків є страшенно сильними і потужними, тому це одна з найбільш цінних частин бібліотеки. Потому ми вже з братом купували якісь книжки, а останні роки я практично не купую вже нічого, бо, справді, не потребую купувати. Натомість значна частина сучасної літератури — це різні надсилання, подарунки від моїх колег від найвищого ґатунку до чогось такого, що ліпше заховати.

 

Утримання бібліотеки є жахливим. Я все роблю дуже повільно і десять років тому придумав, що потрібно викинути радянську стінку і те, що розпихано по всяких схронах, зібрати в одній кімнаті, як в Оксани Забужко, і ще б таку драбинку добре мати, як у неї (сміється). Але мамі шкода цієї стінки, і все наразі чекає свого часу, щоб бути упорядкованим. Літом між 10 та 11 класом я почав складати каталог, але не закінчив. Проте більшість книжок, які в нас є, я знаю, у якій купі знайти. У мене така проблема тепер, як у львівського архіву: коли їх переселили на нове місце, поскладали ящики з документами у стоси у якомусь цеху. І що є легкодоступним, то воно легкодоступне, а те, що в других чи нижніх рядах, воно тяжкодоступне, бо потрібно витягати все інше. Так само у мене з книжками.

І ще дуже важлива річ: я знаю, що зайвих книжок не буває, бо тоді будуть зайві усі. Я не вірю, що можна підібрати тільки те, що найкраще чи тобі найдорожче. Кожна книжка стає вартісною від того, що вона є однією із безлічі книжок. Це її єдине значення. Данило Кіш казав, що «люди, які прочитали одну книжку, є більш небезпечними, ніж люди, які не прочитали жодної». Бо якщо одну прочитати і дуже повірити, переважно виходять якісь маніяки, фанатики і таке інше.

— Ви зберігаєте книжки трьох поколінь?

— Чотирьох. Є ще багато книжок мого прадіда. Мій прадід у Франківську був головним дяком Катедри і ще — провадив дяківську школу. І до того всього один час він був редактором часопису «Дяківський глас». Його книжки — найраніші в цій бібліотеці. А потому вже — його дітей, моїх дідів, бабців, вуйків і тет: вони жили по різних квартирах, а потім усе злилося сюди. Найбагатший мій родич, який і збудував цю хату, був найвизначнішим українським акушер-гінекологом у Станиславові, і тому є дуже багато медичних наукових книжок. Разом з тим він передплачував УЗЕ — це така страшенно важлива книжка для української історії — тритомник «Українська загальна енциклопедія». Це була найважливіша книжка, яка дала мені з самого малку інше бачення світу: це нормальна європейська енциклопедія без всіх цих радянських «параш». Та ж тітка збирала таке видання «Історія міст і сіл УРСР», і я його не міг читати. Там схема така: село засновано тоді-то, потому там була тяжка експлуатація, пару опришків, у 1920—1930 роках з’явився якийсь осередок КП(б)У чи комсомолу, а потому — Велика Вітчизняна війна і колгоспи. Там нічого немає — це голяк! В «Українській радянській енциклопедії», яку я також маю, — тридцять відсотків якогось непотребу: якісь члени політбюро, партійні «дєятєлі», герої соціалістичної праці.

Але той вуйко передплачував УЗЕ і ще передплатив таку річ — варшавське повне зібрання творів Шевченка за редакцією П. Зайцева (Укр. Наук. Ін-ту в Варшаві, 1934—1939. — Ред.). Окрім творів, у ньому є протоколи допитів. Також маю повне зібрання творів Франка, ще передплатив тритомну енциклопедію найінтимнішого і збочень німецькою мовою.

— Покажете?

— Так. (Переходимо з кухні до кімнати.)

Тут стоять книжки у кілька рядів. Це якісь дуже дивні книжечки. Наприклад, підручник із шахів, давній (книжка перев’язана мотузками, як подарунок. — Ред.).

— Це книжки дяківські, але, окрім того всього, дід ще збирав пісні. А тут підручник з церковного співу мого прадіда, 1902 рік. Кажуть, що він страшно файний. Завдяки Андрієві Шкарб’юку, відомому канторові і перекладачеві Шульца (він поставив хор у вірменській церкві, у єврейській синагозі і тепер працює в УКУ у Львові), ці матеріали поволі вводять в обіг.

(Показує «Пастирське богословіє» Юліана Пелеша, 1885 р.) Це дуже цікаво, оскільки пастирське богослов’я передбачає роботу з людьми і тут є про те, як помагати сповіді. Навіть таке: «Руки проповідника можуть мати три головні положення: горизонтальне, простопадне, перетинаюче…» Друга важлива річ — мені насправді книжки не потрібні для роботи, я не науковець, не теоретик чи філософ, мені книжки тільки для приємності, тому моя бібліотека не прагматична. У мене немає такого, що треба мати кілька важливих книжок: теорія фемінізму, постколоніалізму… які там ще модні книжки зараз? (Сміється.)

— Які книжки найважливіші для вас?

— Важливою штукою є книжка мого іншого прадіда, який написав «Із Трускавця у світ хмародерів» (у чотирьох томах, Львів-Нью-Йорк, 1937 рік). Тепер перевидали перший том у Трускавці перед виборами. Це дуже значна річ, гарно написана. Важливо мати з дитинства і просто читати в хаті книжку свого прадіда. Це не граф Толстой, а прадід. (Усміхається). А це — найголовніша пізнавальна книжка мого життя — «Українська загальна енциклопедія» (у трьох томах під головною редакцією Івана Граковського, Львів-Станіслав-Коломия, 1936). Це дуже файна коротка світова енциклопедія, а крім того, мені страшенно важливий третій том про Україну: визвольні змагання, нагороди, однострої, діяльність уряду ЗУНР… Це я все знав у дитинстві.

У іншій шафі — художня література вже наших часів: це те, що я в молодості купував. Дуже подобається серія публіцистики відомих літераторів, ось, наприклад, Генріх Бель «Каждый день умирает частица свободы». А це — саморобна книжка з малюночками, зроблена Юрком Іздриком, у якомусь 1990 році та подарована мені (тримає книжку «Перемена освещения: латиноамериканский рассказ»). Тут усе, що він знайшов, вирізано або передруковано з журналу «Иностранная литература» та зшито в книжку. У цьому таки журналі 1998-го або 1999-го впродовж року друкувався «Уліс» Джойса. І я його також усього повиривав у одній шкільній бібліотеці, і сам зшив у книжку. Ще дуже важливою є одна книжечка — ілюстрована тритомна енциклопедія «Что такое, кто такой». І ще важливе та єдине, що я насправді використовую, це «Словник української мови» 1970-х років в 11-ти томах, хоч його тоді й намагалися русифікувати… А це файне видання 1960-х років — «Історія українського мистецтва». Дуже специфічний запах саме у цієї книжки. (Дає понюхати). Жодна книжка так не пахне.

Ідемо коридором, розглядаємо давні природничі книжки та переходимо до спальні.

— Колись тут було усе інакше і стояли шафи. У тій ніші саме за шафами були різноманітні заборонені книжки, і в мене було цікавим заняттям перелізти через шафу у шпарку і дістати їх. Зараз тут природничі книжки і художня література.

— Під час подорожей читаєте?

— Колись читав. Останнім часом дійшов висновку, що можу їздити не читаючи: дивлюся у вікно або думаю собі щось. Є в мене така добірка, яка виглядає ганебно, це — російські бойовики, різні Шилов, Шитов… У мене був довгий період в житті, коли я їздив до Львова, а потім повертався нічним поїздом і, не бажаючи проспати Франківськ, читав. Якщо література добра, то засинаєш, а під оці книмінальчики — ні. У мене їх досить багато, і я їх також не викидаю.

— Чи позичаєте книжки?

— Зараз цього не практикую. Останнє, що я позичав, — це одну з улюблених моїх збірок Ролана Барта «Семіотика. Поетика». Що я постійно перечитую — це Мараб Мамардашвілі «Как я понимаю философию». І ще — «Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження» Вітгенштайна: «Світ є все, що є подією. Світ є сукупністю фактів, а не речей…» (Зачитує). Ще одна з найцінніших книжок нового часу, яка в мене є, найкращий книжковий продукт СРСР — це «Мифы народов мира: энциклопедия», двотомник. Це розквіт радянського академізму: Авєрєнцев, Лотман, Лосєв, Іванов…

Переходимо назад у кухню.

— І ще маю останній фрагмент — кухонна бібліотека. Тут моя найулюбленіша — «Приятного аппетита». Двоє німецьких НДРівських журналістів проїхалися світом і дуже файним способом описали головні їждження від Болгарії до Ямайки. І ще є дуже гарна куховарська книжка — Kuchnia klasztorow prawoslawnych — монастирська кухня під редакцією М. Манька. А ця — «Вино. Иллюстрированная энциклопедия» — для загального розвитку. На жаль, про вина України тут написано, що є потенціал, але він не реалізований. І на безвихіддя — «Закарпатські народні страви» за упорядкуванням М. Міцко. Тут усілякі ґомбовці, гриби. Дуже мені подобається, як вони пишуть вступи: «Харчування має неабияке значення в житті та діяльності людини…» (Сміється).

Любов ЯКИМЧУК