СІМДЕСЯТ П’ЯТЬ МАЛЯРОВИХ

Мабуть, лише поодинокі люди не здогадуються, що майже всі письменники-початківці належать до касти „ексгібіціоністів”. Зазвичай наші тексти насичені енергетикою викривання чиїхось гріхів. Це потужна енергетика. Будь-який наш текст схожий на заряд ядерної бомби; за це нас поважають і бояться – так думаємо ми. Поставивши крапку в новому творі, ми вибігаємо на вулицю, стаємо посеред тротуару і… і розкриваємо плащ, мовляв, дивіться, який я міцний, який заряджений, на відміну від вас – знесилених грішників. Проте щоразу натикаємося на сліпоту й байдужість перехожих. Лише поодинокі з них звертають увагу на нашу присутність на тротуарі, та й то лише за тим, щоб єхидно вимовити: „Хіба це ядерна бомба?! Сховай і не ганьбися…” Виявляється, що ніхто нас не поважає і ніхто нас не боїться. І, взагалі, ми нікому не цікаві. Щоразу ми робимо одне й те ж відкриття – усвідомлюємо даремність витрачених зусиль, проте незмінно кидаємося у вир тих самих помилок, аж поки не скоряємося долі й, так би мовити, не сходимо з дистанції. У гіршому ж ви падку, починаємо порожніми текстами заробляти собі на життя й отримуємо повагу прагматиків за вміння з нічого робити гроші.
А в цей час поряд з нами творять справжні митці. Вони і з дистанції не сходять і в матеріальних благах не купаються, але саме їх поважають, бо їхнього слова бояться.
Таким прикладом слугує нам миколаївський письменник і драматург Анатолій Андрійович Маляров, якому 21 квітня виповнюється 75 років.
Сімдесят п’ять! Дай Боже нам дожити до цього віку і залишатися такими ж невгамовними. Ця людина й сьогодні приймає активну участь у театральному житті, пише. Причому пише так, що й напружуватися не треба – тексти самі читаються. У 2005-2006 рр. видавництво „Зелений пес” у Роман-газеті опублікувало роман Малярова „Кар’єра”. 2006-го року миколаївське видавництво „Іліон” видало книгу „Lav-Lav”. 2007-го року від „Іліону” побачили світ дві його книги: роман „Кар’єра” і збірку повістей „Час шизо”. А в цьому році до Дня народження Анатолія Андрійовича тим же видавництвом до друку готується ювілейна (15-а) книжка „Завіт Епікура”, в якій зібрані найкращі повісті останніх років!!!
На жаль, у нас, в Україні, кіноіндустрія лише починає ставати на ноги, інакше нам би давно вже транслювали не примітивне американське „мило” „Секс і місто”, а вітчизняний, насичений правдивими життєвими колізіями, телесеріал „Любов, гумор, страх і місто Миколаїв”. Саме цими поняттями незмінно оперує у своїй творчості Анатолій Андрійович. І слово „Любов”, навіть у понятті сексу, з роками не тільки не випадає з контексту, а й не втрачає натуральності, не тускніє. Про пересічну людину сказали б, що він, м’яко кажучи, страждальник чи щось подібне, але ж Маляров не пересічний, він митець і залишатиметься справжнім митцем, допоки читач  чи глядач відчуватиме силу його енергії.
Щоправда, невичерпна енергія Анатолія Андрійовича дуже часто б’є через край, наче кипуча лава, бризки якої обпікають оточуючих його людей. Поринаючи з головою у творчий процес, він відкидає загальноприйняту систему співіснування індивідуумів – вражаюче відверто описує деякі делікатні сторони реальних подій, використовуючи справжні імена та прізвища колег, друзів, навіть рідних. І за це ми його боїмося і ненавидимо. А насправді, боїмося й ненавидимо самих себе. Він, як і подобає справжньому митцеві, безжалісно, безкомпромісно розкриває середину нашого грішного й праведного буття.
І він має на це повне право, тому що сам не відсиджується у закутку. Своє внутрішнє життя він так само виставляє на загал. І його відверта анатомічна вивернутість не має нічого спільного із безплідним письменницьким „ексгібіціонізмом”, бо він викриває не лише гріхи перехожих, а як у романі „Кар’єра”, виставляє напоказ свої власні нутрощі з усіма вадами й принадами: „Цілу ніч картаю себе за те, що трапилося, за легкодухість… І водночас знаю, що при першому ж дзвінку побіжу на явочну квартиру… і напишу, що продиктують…” І це написано в автобіографічному романі! Нехай навіть подання матеріалу гіпертрофовано, але про це відомо лише обмеженому колу осіб: колишнім однокашникам, колегам, родичам, прототипам персонажів. Читач з першої ж сторінки вірить у стопроцентну правдивість викладеного матеріалу, бо поринає у відверту розповідь від першої особи про життя малюка-селюка, який розриває пута радянського кріпака й будує собі драматургічну кар’єру. Сьогоднішнього ерудованого читача не обманеш – він розуміє, що так переконливо описати студентські роки навчання в театральному інституті, так описати роботу на телебаченні, в театрі, і, тим паче, співпрацю з КДБ може лише той, хто пройшов цією дорогою. Головний герой зливається з ім’ям автора і читач уже не прощає їм обом їхніх вад, навіть якщо багато з гріхів народилися в уяві автора під час написання роману. Анатолій Андрійович безжальний до своєї головної вади – страху. Він бореться з ним все життя і не скриває цього ні в книжках, ні в приватних розмовах: „Провідним почуттям у мене з дитинства був страх… Підлітки заразилися страхом. Навіть самі гралися в катівні…”
У „Кар’єрі” Анатолій Андрійович не ставить перед собою задачу – показати читачеві його недоліки. Читач і так про них знає, вони йому й самому вже в печінці сидять. Навпаки, автор заманює читача, надаючи самого себе в якості наглядного посібника. На препарування власних гіпертрофованих вад автора читач клює з більшою охотою. Щоправда, потім він розуміє, що це і його вади також, але вже пізно – висновки неминучі. Як, утім, і неминуча образа на автора.
Що ж, така у справжнього митця доля.
Мені, молодому, у порівнянні з Анатолієм Андрійовичем, письменникові до кінця не зрозуміло, хто він більшою мірою – божевільний, хитрун, блазень, майстер чи взагалі святий?.. Незрозуміло, бо йому про мої сорок сім років усе відомо, а мені до його життєвого досвіду – ще 28. Прірва поколінь! Причому прірва нездоланна, бо навіть через двадцять вісім років я буду свідомий того, що, прийшовши в гості до Анатолія Андрійовича, і, привітавши його з днем народження, не зможу похвалитись тим, що, нарешті, остаточно осяг його суть. А втім… Дай нам Бог здоров’я й світлого розуму, а там побачимо…
З Днем Народження, Анатолію Андрійовичу!!!

Геннадій Молчанов