«Ніч із Другом Читача»: ероавторки напередодні Купайла

Сьогодні п’ятниця! А це означає, що знову, напередодні Купайла, Вас залоскочуть русалки з «Коронації слова»…)))

.

Жіноча проза – фемінна чи маскулінна – має свої «за» і «проти»… Дехто звинувачує у надмірній чуттєвості, описовості, награності…Але ніхто не зможе звинуватити її в поверхневості. Зазвичай проза фемен – глибока і драматична. Навіть коли йдеться про еротику. Еротика, як на мене, ґрунтується на одивненні, на чутті тонкої єдності тіла і душі, чого не спостерігається в любовній (платонічній) літературі. А от порнографія побудована на біологічній основі, на натуралістичному виверженні інстинктів. Вона розходиться з категорією прекрасного, нехтує душею. Вона дарує читачам чуття прекрасного, що відкриває онтологічну основу буття, гармонію між чоловіком та жінкою.

.

Сьогоднішні авторкині – різнополюсові. Але – надзвичайно харизматичні!!!

Тому, і на Купайла їх представляю, – бо там… містика, і магія… ааааааах!!!

 

Наголошую, що 12.07 о 23-ій Ваша вічна нічна господиня – міс Катарсис, кандидат еротичних наук, – Леся Мудрак – проаналізує ідиостиль кожної з авторкинь (минулої й цієї ночі). Чеканьте себе на чеканні)))

 

 

Отже, мені цікаво було почитати еротику в жанрі фентезі. Чесно кажучи, не думала, що се – так – кльовенезно!!! Улюблена письменниця усіх поколінь – Дара Корній (Мирослава Замойська) – поділилася з читачами уривком з «Гонихмарника»

Читайте – і – млійте:

 

У кожну клітиночку тіла вливається якась несамовита прадавня необ’їжджена енергія. І вона починає бачити речі по-іншому, не по-людськи. У темряві дівчина ладна розгледіти кожний листочок на дереві, кожну травинку під ногами, вона розуміє, про що гомонять верби з тополями, про

що кричить сич на дубі, про що мовчать риби у воді, за ким ридає бджілка, що ночує сьогодні не у вулику, а в квітці, кого боїться їжачок під старим дубом. А у високості їй підкоряється найменша краплинка води, захована в хмарі, і вона ладна поклястися, що розрізняє кожну з них. Почуття ейфорії, могутності, незбагненої радості чи то стихії входять у її тіло, впиваються в нього, рвуть на шматки. Але болю чи агонії немає. Є тільки велика насолода до цього часу незвідана і така нестерпно жадана. Ірина незчувається, як від млості починає стогнати, відчуваючи вогкість у себе між ногами.

Вона всемогутня і найщасливіша, вона частинка неба, вона – небо, заповнене зорями, планетами, пусткою, вона владарює, і їй скоряються, п’є жагу з темних долонь ночі і не може напитися. До цього моменту вона не жила й ось тільки тепер починає. І тоді випадково вона випускає срібну нитку і таке бажане марево розвіюється. Вона знову звичайна поліська дівчина-сирота. Гонихмарник вправно на льоту ловить випущену нитку й нахиляється над Іринкою, дістаючи її. Іринка відчуває, як щось тверде й сильне, пульсуючи, впивається в неї. І раптом стає байдужим весь світ – її майбутнє, хвора бабуся, поговір чи навіть смерть. Є тільки він і вона. А решта? Хай летить під три чорти. Іра знає, якщо зараз вона віддасться йому, то знову зможе відчути той шал всемогутності і ту вогкість у себе між ногами, тільки то буде навіть ліпше, то буде в його обіймах, в обіймах

коханого. Ігор також відчуває це і випускає в небо всі нитки, хапаючи з шаленством Ірину. Він огортає її собою, цілує шию, груди. Зачіпає вологими губами оберіг…

 

_______________________________________

 

Роксолана Сьома – дебют року 2012 за роман «Вакації у Танґермюнде». Фахова журналістка і таємна еротоманка))) Хочете знати, що Роксоланочка випробовує себе у еротично-психологічній прозі? Спеціально для «Ночі з ДЧ» – її уривки з неопублікованого:

 

 

КАРАФА

роман (неопублікований)

***

Усередині кожного з нас є тонкостінна, прозора й крихка ємкість, такий собі потаємний сховок, в якому ми зазвичай зберігаємо власні сокровенні тайни, переживання, почуття. У когось вона завбільшки з каганець, у когось це – велика старовинна грецька амфора, в якій колись зберігалося натягнене благодатними соками вино, хтось упевнений, що жодної посудини, ні найменшої стограмової пляшечки, ніколи в собі не мав і не матиме. Проте вона, безперечно, є.

Є у кожному з нас, просто ми не завжди здатні відчути її опуклу оболонку у власному внутрішньому просторі. Бо зазвичай вона не дає про себе знати, аж поки не стається щось екстраординарне, щось таке, що зворухоблює наш усталений устрій, нівелює попередній досвід, зміщує узвичаєне світосприйняття. І тоді, під впливом тих чи інших обставин, місткість поступово починає заповнювати субстанція – чужорідна нашому організмові, – плодячи відчуття, ніби ми носимо в собі якусь капосну рідину, чиї випари й просочені крізь оболонку свого сховку молекули хвилину за хвилиною гублять нас, отруюючи свідомість, органи, мозок, кров…

З того часу, коли я спізнала тебе, любий, моя карафа, яку я завжди в собі носила й відчувала, була наповнена любов’ю – чистою, ніким і нічим не потривоженою, не заплямованою, не скаламученою, не збентеженою. Аж поки не настав той день, коли у ту чудодійну субстанцію вперше потрапила згіркла крапля образи. Це сталося, коли я вперше дізналася про твою зраду, про те, що ти приводив у нашу оселю іншу жінку, клав її у наше з тобою ліжко, любив її, певно, так само, як мене…

Парадоксально, але та перша отруйна крапля, що на той час була єдиною, жодним чином не вплинула на концентрацію любові в моєму глеку. Ні на йоту не змінила її букету та смаку. Надто коли я повірила у твої обітниці, що ти ніколи більше так не чинитимеш.

За якихось кілька місяців вміст мого осердя скаламутили чергові краплі, і знов – унаслідок зради. Тоді вони нестерпно гірчили полином, викликаючи блювотний рефлекс, бажання вивергнути назовні ту суміш забрудненого, розведеного, отруєного зрадами кохання. Це повторювалося зі сталою періодичністю, але любов у моєму глеку, на той час лише наполовину розбавлена болем і приниженнями, мов водойма, що вміє очищувати саму себе, все ще була здатна притлумлювати нудоту, поновлюючи первозданний хімічний склад нутряної субстанції.

Потім сталася вагітність – те, про що я свідомо мріяла, чого хотіла, щиро вірячи, не сумніваючись ні на мить, що й ти цього хочеш, бо також любиш мене. Але ж ні. Твій власний добробут і спокій виявилися ціннішими за двійко дитячих душ. Двійко, ти ж не збув, що їх було двоє?

Тоді я зрозуміла, ні – утвердилася в своїх неодноразових здогадках, що ти не любиш мене і ніколи не любив. Так, була пристрасть, було захоплення, звісно, були моменти, коли ти думав, був просто переконаний, що кохаєш мене. Та це неправда, цього не може бути, так не буває! Бо люблячий чоловік не поведеться так, як повівся ти. І, як потвердило наше співжиття, у справді критичні моменти, коли мені були потрібні твої розуміння чи підтримка, ти не підставляв мені свого плеча, а навпаки, добивав своїм мовчанням і бездіяльністю.

Тоді я вперше зрозуміла, що краплі розпуки і болю в моїй карафі насправді є елементом ненависті. Тої непідробної ненависті, котра не здатна розчинитися у жодній речовині і навіть у тому чудодійному, всепрощаючому еліксирі любові. Вони, ті краплі, важкими затвердлими камінцями осідали на денці, щодня нагадуючи про своє існування неприємним тягарем. Вони не маліли з часом, не розсмоктувалися, а навпаки, ніби розросталися, вбираючись у тверду кам’янисту оболонку, потроху витісняючи інші речовини. Але мені таки вдалося призвичаїтися до цих нових відчуттів і усвідомлення того, що моє кохання, більше не є чистим і навряд чи коли-небудь очиститься на сто відсотків.

Я помітила, що з роками, співвідношення, концентрація кохання та ненависті змінювалися. То в посудині більшало райдужної любові, яка втім чомусь залишала менш яскравий і тривалий післясмак, ніж коли в моїй утробі превалювала злоба та негатив. І він, цей негатив, мав дивну властивість – відкладатися на стінках мого внутрішнього глека, потовщуючи його. Я й сама ніби потовщувалася… Тож нагромадження зайвих шарів врешті призвело до того, що карафа не витримала і почала подекуди пускати тріщини. А субстанції, яким забракло простору, стали почергово виливатися через край, за вінця, розбавляючи собою кров у моїх жилах та сіру речовину в черепі. Залежно від цього змінювалися мої будні та ставлення до тебе.

Часом я думаю, що мені найкраще було би жити одній, бо я, здається, абсолютно не пристосована до болю, я не вмію його зносити. Знаю, що від накопичених образ виростають пухлини, утворюються виразки та запалюються органи. А мені найменше хотілося б умерти від власної ненависті, та саме вона зараз губить мене.

Як і в кожної живої істоти, мої внутрішні резерви мали певну межу. До неї можна було йти, безпечно наближатися до пори до часу, та по тому, коли ту межу було перетнуто, все змінилося. Бо під дією систематичного страху й болю, їх очікування я поступово втратила здатність до опору, мій життєвий імунітет упав до нуля і наразі я перестала, просто не маю сил шукати вихід із цього замкненого кола, цієї в’язниці без ґрат і дверей, я остаточно втратила інстинкт самозбереження та порятунку, я опустила руки, плечі, очі, душу – мені більше не треба жити, бо ясно усвідомлюю, що житиму рівно до наступного разу, коли мені знову буде завдано удару в спину.

Тож, здається, настав час, коли моя душевна ємність просто луснула, котрась із тріщин глибше репнула і порушила цілісність карафи, спричинила її розпад. Вона не витримала внутрішнього тиску, тої боротьби, яку постійно зчиняли в моєму єстві субстанції кохання та ненависті. Її уламки гострими краями боляче порізали мені нутрощі. Певно, зараз вони кровоточать, певно, я скоро помру. Я не знаю. Нічого не відчуваю. Всередині все затерпло. І тільки порожнеча, провалля, пустка…

  .

Уривок №2 (еротичний)

***

Гучно ляснули дверцята таксі. Біловолоса фурія мов метелик випурхнула з машини і, заразливо сміючись, закружляла, простягнувши руки до неба. Небо ще спало.

– Тихіше, Соломійко, людей побудиш! – прикрикнув на розвеселілу білявку Дем’ян.

Він квапливо зиркнув на сусідські вікна, щоб пересвідчитись, чи бува хто не бачить, а тоді обійняв дівчину за стан і швидко забіг із нею до під’їзду. Щойно Дем’ян розчинив хатні двері й устиг примостити в кутку камеру, як заведена красуня, не роззуваючись, скинула з себе розшиту бісером елегантну маринарку, пожбурила її просто під ноги і кинулася до нього.

Вона вхопила не менш розпаленого, хоча досі нерішучого Красневського за ремінь і впевнено притягнула до себе. Якусь мить дівчина дивилася в його захмеліло-медові очі своїми каламутно-волошковими, а тоді, не питаючи дозволу, пристрасно припала йому до вуст. Поки її довгий, трохи шорсткий язик глибоко проникав в його ротову порожнину, руки поспішно розстібали на ньому сорочку. Щойно здався останній із ґудзиків, як її по-дитячому пухкі пальці почали ковзати його тілом, ледь пошкрябуючи й пощипуючи найбільш чутливі місця. Наситившись чоловічими устами, білявка перейшла до шиї. Вона по-тваринному зголодніло впивалася в її вигини, покусувала вуха, лоскотала плечі. Дем’ян відчув, як її руки впевнено потяглися до блискавки на джинсах, і вже за мить вона стояла перед ним навколішках.

Ледве стримуючись, щоб не вибухнути ось тут, одразу, Красневський підхопив Соломію на руки та поніс до кімнати. Довго не думаючи, він вклав свою розкішну ношу на кудлатий, щойно придбаний палас, котрому замість постелі мимоволі судилося стати ложем втіхи для двох тіл, що просто згорали від хіті. Неквапливо, щоб хоч якось притлумити власне збудження, він почав знімати з дівчини решту вбрання. Та слухняно піднімала то ручку, то ніжку, допомагаючи Красневському себе роздягати. Потім Дем’ян взявся за свій одяг. Скидаючи штани, шкарпетки, білизну, він відверто роздивлявся свою нав’язливу гостю.

Вона, оголена, у тьмяному місячному сяйві, що крадькома пробивалося крізь віконні шиби й прозорі фіранки, виглядала, мов мавка, якесь потойбічне, неземне створіння. Її довге волосся, обрамляючи вродливе личко, хаотично розсипалося по великих грудях, що більше не стирчали зухвало, викликаючи захоплення у чоловіків і заздрість у жінок, а спокійно лежали собі великими білими паляницями по обидва боки її вузької грудної клітки, плаский живіт з порцеляново-прозорою шкірою запав, утворивши ледь увігнуте гладеньке плесо, гострі колінця стриміли у стелю, мов дві гірські вершини, готові будь-якої миті розійтися й сховати між собою допитливого мандрівника.

Дем’ян дивився на цю дитинну красу і розумів, що гріх відмовлятися від такого дармового скарбу. Він і думати забув про нещодавні докори сумління, власні сумніви, совість, зраду, що ось-ось мала збутися, Катерину й бозна-що ще… Тепер це не мало ні найменшого значення, бо перед ним розстелився світ щемкої зваби й життєдайного джерела енергії. І він, мов спраглий подорожній, взявся тамувати спрагу його водами та соками, припадаючи до найпотаємніших закутків цього чужого, але такого жаданого дівочого тіла.

Соломія радо відгукувалася на Дем’янів наступ, цілковито віддаючи себе на поталу його бажань: була і хижою пантерою, і покірною ланню одночасно, виконувала будь-які його захцянки та побажання, а він брав, вдихав, пив, їв і не міг насититися. Стільки було у ній меду, солоду, нектару, що, здавалося, безповоротно прикипиш, вростеш, приклеїшся й ніколи більше не зможеш дихати без цього тендітного й якогось беззахисного створіння, що якоїсь миті зі стороннього й небажаного перетворилося на твою тотальну залежність.

Здавалося, Дем’ян цілу вічність не кохався так пристрасно та стрімко. Проте коли все скінчилося і хмільне збудження випарувався так раптово, ніби його в ньому й не було, на кімнату чи, швидше, на його душу зійшло цілковите спустошення. Чоловік враз усвідомив, що накоїв, – відчуття сорому, власної ницості, негідності, скувало його свідомість, і він, лежачи навзнак, мимоволі заплакав. Великі горошини котилися йому по перших зморшках довкола очей і зсувалися на шию.

Соломія «шкірою» відчула зміни в своєму коханцеві, бо спантеличено підвелася на ліктях, глянула на його обличчя, мовчки перевела погляд на фотографії із зображенням миловидної, схожої на підлітка дівчини з коротким каштановим волоссям, що висіли на стінах і, правду кажучи, відволікали її від тілесних любощів своїм якимсь в’їдливим, наскрізним поглядом, так само без слів підвелася, одягнулася і, кинувши сухе, аж тріскуче «вибач», зникла за дверима, залишивши по собі лиш тоненький цокіт підборів десь у звивинах сходової.

Красневський довго не міг оговтатися: він нерухомо лежав на підлозі, котра без жіночого тепла одразу схолола, і не йняв віри, що виявився таким слабаком, не вистояв, зламався, здався. Йому згадалося, як під час останньої сварки, спровокованої його черговою зрадою, він ревно клявся дружині, що не тільки не приводитиме до їхньої нової оселі чужих жінок, а й узагалі ніколи більше не зраджуватиме. Та клятва була для нього чимось на кшталт оберегу, захисту, щита, проте саме в ключовий момент він забув і про неї, і про її запобіжну дію. А може, не забув, пам’ятав, просто думав, що забув, чи не хотів пам’ятати? Але тепер це не мало жодного значення – тепер найважливішим було те, як він дивитиметься в очі коханої, як поводитиметься, що казатиме, щоб не виказати свого гріха, як намагатиметься уберегти її таку слабку і зранену від чергової дози болю, від своєї зради.

 

_______________________________________

А це – ще одна якісна проза від викладачки і літературознавиці Ольги Деркачової. Думаю, якщо би вона хоч раз колись подала свої твори на «Коронацію» – неодмінно щось би вполювала….

 

Мій чоловік не любить слабких жінок і завжди плутає Ванессу Мей і Земфіру. Не любить, коли я плачу (заслинено-зарьована жінка така жалюгідна), не розуміє, чому я почасти віддаю перевагу порнофільмам, а не йому (живе тіло тепліше за кінескоп), читаю книжки про фемінізм (феміністки такі спустошені), доливаю у каву коньяк (для жінки це шкідливо, бо вона потенційна мати), і ще купа таких “не”, серед яких блукаєш, як Білосніжка (тільки вони не нагадують добрих гномів, а я їхню домогосподарку) темним лісом і з яких вибудовуєш еталони, що швидше нагадують комплекси.

Я не розбиваю його міражів – ніколи не плачу, притулившись до нього, слухаю Вівальді, гортаю традиційну жіночу прозу, роблю вигляд кави без коньяку і ще купа таких гротескно-фальшивих емоцій, яким тяжко вірити, але він вірить, бо хоче.

Він… Хоча немає значення, ким він працює, бо за покликанням він – художник. Бере пензлик і розмальовує моє тіло. Такий собі боді-арт пересічного аматора. Він злоститься і замальовує мої груди чорною фарбою. Я сміюся: вирішив зекономити на білизні? А він у темряві сполохано шукає мої груди, ховає у долонях. Долоні теж чорніють. Я кричу: витри, а він каже, що чорне нічим не замальовується. Такого вандалізму цілком достатньо, щоб зненавидіти.

Але він вчасно витирає чорне і малює вишневі пипочки там, де щойно нічого не було. Я зітхаю: слава Богу, що ти не кубіст, – і знаходжу частини свого нормального тіла там, де вони і мають бути, щоб мені легше було лежати на підлозі. Він малює перину і подушку: він завжди турбується, щоб мені було комфортно.

А я хочу справжнього ліжка і ненамальованого сексу.

Він, як дитині, терпляче пояснює, що є тільки те, що він малює. Злюся, витягаю з його пальців пензля, замальовую його, його кімнату, будинок, вулицю, місто. До біса мені такий чоловік, який не може намалювати справжній оргазм для мене.

Раптом згадую, що забула замалювати свою волосину на його грудях, хочу повернутися, але там вже інший чоловік бере якусь іншу жінку – наполегливо і красиво.

Вони такі рідні і щирі, розкуті і голі. У неї акуратно виголено на лобку; коли у мене закінчаться місячні, я теж зроблю собі таке і буду так само заплющувати очі, щоб напомацки шукати його пеніс і вводити, як жінка, яка ніколи не плаче. Він міцно тримає її за стегна, як ніколи ніхто не тримав мене, кладе гладенькі ноженята у панчохах собі на плечі, щоб бути глибше її, стоїть на колінах, але не так як жебраки. А я думаю, що ходіння у капронках – моя помилка, бо завжди між ним і тобою лишається тілесно-лайкрова стіна, яку ліньки чіпати.

Дивлюся, як вона закінчує, шкодую, що це не я, і залишаю у літровій банці надламаний гладіолус: хай знають, що їхній класний секс буде моєю еротичною фантазією. Пелюсток опадає колисковою, жінка плаче, бо завтра зранку вона буде іншого кольору, і він не впізнає її. Хоча ні! Підніме кимось кинуту зів’ялу квітку і пожбурить в урну для сміття (він любить, щоб на вулицях було охайно і ніде не валялися покинуті квіти). Вона плаче, чоловік не розуміє, чоловіки взагалі бояться жіночих сліз майже так само, як власної немічі і безгрошів’я. Лишає її позаду і вмикає радіо, проте там вже за північ і лунає лише класика. Здається, Вівальді. Вимикає, ковтаючи якісь втішні слова і передсвітанковий морок.

Вдягаюся і думаю, як добре бути гладіолусом у банці родом із замальованого міста.

_______________________________________

 

Говорити щось??? Зичити??? Не випадає…

Гарної продуктивної Вам ночі!!! Кохайтеся!!! Далі – буде…

.

Увага! На Ночах з «Другом Читача» не шукайте порно та непристойності – тут панують лише еротика, високе мистецтво і найчистіші фантазії!
Також н
а Ночах з «Другом Читача» суворо заборонено перебувати неповнолітнім особам!

.

Щиро Ваш
нічний вартовий «Друг Читача»

 

.

Веселого вам Свята Купала!