Ніч із «Другом Читача»: жіноча еротика від «Коронації слова»

Доброї ночі, ДОРОГЕЗНІ МОЇ ЧИТАЛЬНИКИ!!! З ВАМИ у нічному етері – переживаючи свято Конституції, де еротична література має неабияке значення – міс Катарсис, кандидат еротичних наук – Леся Мудрак

Відеоеротична поезія дала мені натхнення наших кілька ночей зробити Коронованими!!!!

На «Коронації слова», виявляється – автори напрочуд усі еротичні!!!))) Не тіко люба Христя Лукащук)))

Вражає розкутість і жіночого письма, випуклі форми жанрових спокус, легкість тілесного і духовного наповнення, фабульні переходи і сюжетні вибрики. Жінка в еротиці прагне відбутися, самонаповнитися, інтригувати і драматизувати…

Тому і невипадковий мій вибір!

Я схотіла трьох жінок)))) Різних і захоплюючих!!! Аналізуватиму творчість кожної з них – 12-го липня о 23-й годині.

А поки – подаю еро уривки – для Вашого уважного читання і уявного споглядання!

Відкрити нашу НІЧ хочу уривком з роману «Тіло ТМ» дивовижної авторкині, сучасним Стівеном Кінгом – чуттєвою і глибокою, лауреаткою «Коронації слова» – Вікторією Гранецькою!

Вона – відкриття еротичного жанру!!! Нехай заздрять усі класики-прозаїки)))))))

 

…Якась невідома сила знову штовхнула його в ліжко до Ештон. Кожної наступної ночі вони кохалися все більш пристрасно і жагуче, наче востаннє. Юрій уперто себе переконував, що робить це з тілом Іванки, дарма що в ньому оселилася інша жінка. Бо насправді до чортиків жадав тієї, іншої. Проводив долонею по її оголеному стегну й відчував, як кожне його торкання віддається в ній сотнями імпульсів й нестерпних бажань у відповідь. Знову зривав із неї одяг. Схилявся над нею у довгих, наче загублених у часі й просторі, поцілунках, часом прив’язував її до ліжка, аби неспішно увійти в неї, впиваючись своєю абсолютною владою над досконалим жіночим тілом, і вона корилася йому, опиралася лише іноді, коли він підсвідомо бажав непокори. Вона була йому наложницею, якої не мав іще жоден володар світу. Легенько торкалася вустами усіх його шрамів, рубців та швів. Він заплющував очі. І біль минався. Йшов так далеко, як тільки міг. Вона ж зупинялася трохи довше на глибокій ритій канаві від ножа зі щербинами, що перетинала мало не весь його торс, і повільно опускалася нижче. Коли її вологий прохолодний язик заледве торкався його збудженого, повсталого єства, Юрій втрачав почуття реальності. Вона рухалася спочатку повільно, невагомо, час від часу зупиняючись, аби приділити увагу найчутливішим місцям, а потім усе швидше й частіше, а він стримувався так довго, як то лише було можливим. Коли ж почувався наближеним до завершення, раптом скидав її з себе, перевертав на живіт, розгонисто входив у неї ззаду й кількома сильними глибокими поштовхами довершував розпочате. По тому довго лежав, вкриваючи її шию і плечі поцілунками й укусами, і повільно насолоджувався тим, як вона судомно стискає його зсередини, аж доки знову не починав рухатися. Ештон стікала кров’ю й віддавалася йому кожною клітинкою свого тіла, її подих затамовувався, а серце билося разом із його серцем, на тлі цих емоцій в неї до решти притупилося відчуття болю, якого він їй завдавав.

Для того, щоб навчитися робити таке з чоловіком, треба перед цим побувати під сотнею інших чоловіків. Юрій на мить замислився. Або вона під ними побувала, або ж просто на рівні тваринних інстинктів читала його думки. Про думки йому сподобалося більше. Бо за ті п’ять ночей, які вони провели разом, між ними не було мовлено жодного слова. Жодного. Розмовляли вдень, про все на світі, часом розмови закінчувалися образами, нерозумінням, ненавистю, а на ніч мовби німіли, ставали інакшими, людьми-незнайомцями, що розчинялися в полоні мовчазно-тілесного, і не було в їх ліжку місця для порожніх слів. Бо що казати? Обіцянок їм не судилося, адже не мали й не могли загадувати собі майбутнього. Зізнань у коханні обоє наслухалися й навіддавалися іншим, дарма, що справдешнє, пульсуюче, нищівне й болюче до крові почуття нагодилося тільки щойно. Про колишнє теж не хотілося зачинати. Воно лишалося за дверима кімнати Ештон і терпляче вичікувало там до світанку, коли з її ліжка піде стомлений, виснажений нічними втіхами коханець, і вона впустить назад до опочивальні всі свої божевільні страхи і спогади, як господарі пускають на поріг грайливе хатнє кошеня

 

______________________________________

Тетяна Белімова увірвалась в літературу несподівано! Цього року – третя премія в номінації «Романи»!!! Викладачка університету вирішила вкусити богемного життя))) І це їй напрочуд вдається!!!

 

Тополевий пух

«Вона сподівалась, що кохання є щось

більше, ніж кохати, що наше кохання

спопелить попельність буденних днів

і тижнів, що в коханні розквітне блакитний

сон незнаного майбуття. Вона сподівалась,

вона чекала на це. Але що я можу дати їй,

окрім самого себе, я – проста, звичайна людина,

надто звичайна для дівчини, яка шукає

незвичайного, неможливого й неправдоподібного?»

«Дівчина з ведмедиком» В.Домонтович

 

Тополевий пух… Скручений, як жмутики вати… Прибитий до зовнішнього боку москітної сітки на вікні, сірий від дорожнього пилу… І навіть такий – у такому вигляді – викликає стійку асоціацію, пов’язану із нею.

Я так і не дізнався тоді, хто вона. Не зміг її відшукати у швидкоплинності буття, у цьому міському суголоссі, безкінечному плетінні вулиць – впереміж із думками й спогадами. Не те, щоб я пам’ятав про неї щоденно, але, певно, не забував ніколи.

Пройшло вісім років. Моє життя вже встоялося, набуло своїх окремих значень, от тільки того сталого одного-єдиного визначення? Певно, ні. Але я щасливий, не можу заперечити долі – маю, що хотів, чого прагнув.

І лише отакою порою – початком літа, коли алею парку біля мого дому вкриває білий тополевий пух, приходить нудьга, нищить увесь позірний раціоналізм мого існування – плани – графіки – діаграми. Щось необорне тягне туди – до старої тополевої алеї, де все лишається таким, яким і було, лише нові чавунні лавиці під заміненими ліхтарями нагадують про поступ часу.

А тоді? Був звичайний літній вечір із тих, яких випадають сотні у житті, і на які не звертаєш жодної уваги.

Вечір. Я і моя самотність – це так природно, я так звик до цього, що не виникає жодних заперечень чи думок із цього приводу. Ще не зовсім (чи не остаточно?) темно. Серед легких контурів антрацитних хмар – червонуваті смуги нещодавнього заходу. А тут – на старій тополевій алеї – густа, навіть загусла, ніби добре встояна темрява, де-не-де прорізана рідкими спалахами неону одиноких ліхтарів. Це – периферійна зона і цього парку, й міста загалом. Порожньо, тихо, темно, хоч ще й не дуже пізно. Чую власні кроки, що чіткою і розміреною луною стеляться слідом. Я зрізаю шлях від зупинки, проходжу між чагарями протоптаною доріжкою, яку зазвичай всі оминають (вона навіть вдень відлякує своєю здичавілістю), і врізаюся у білисте марево тополевої алеї. Химерні білі пасма червневого прибою встелили все навколо – прибили своєю білизною бруд калюж від нещодавнього дощу, легкою смугою інею вкрили перші покоси молодої трави, заповнили невагомими світлими жмутиками усі виїмки й заглибини роздовбаної асфальтованої доріжки.

Серед дрімотного спокою, майже відчутного фізично, різкою дисонансною нотою раптом вибухає схлипування, розпачливе, нестримне, якесь ніби дитяче. І цей звук (затиснутий обрубок чужого горя) видається таким недоречним тихою вечірньою порою й водночас таким тривожним, таким…, що наближає до чиєїсь безвиході, випадковим учасником якої ти змушений стати (не свідком! бо ж починаєш співпереживати – перейматися…)

Я наближаюся до лавиці, більша частина котрої потонула у підступному присмерку. На ній – клубок білих ніг, обплетених навхрест руками, тонко окреслене підборіддя накриває одне коліно, інше ж ледь вгадується під живими пасмами темного волосся. Великий червоний рот, мовчазний і міцно стиснутий (видко, розчула мої кроки й замовкла), видає якусь внутрішню впертість і нічим не зраджує нещодавніх ридань (а може, це й не вона?). Проте очі, темні й глибокі… Під ними чорні розводи туші (хоча це – швидше свідчення – слід – знак тієї бурі чи катастрофи, що відбулася із нею). Вони, ці чорні патьоки, зовсім не спотворюють її привабливості, якоїсь тваринного, молодого, цілком тілесного магнітизму, радше відчутого, ніж осяжного – зором чи слухом. І зовсім не цей рудимент штучної краси наводить на думку про щось трагічне. Зовсім ні! Вираз очей – розпач упереміж із викликом – якесь фатальне помежів’я…

Що з нею? Може, пограбували? Чи сталося… те… найгірше… що може трапитися із жінкою?

–          Що з вами? Вам погано? (ні тоді, ні після цього, я не міг точно відповісти, навіть собі самому зізнатися, що змусило мене тоді звернутися до неї? чому я просто не пройшов повз, як будь-який випадковий перехожий, як робив сотні разів до того, просто впускаючи і відразу випускаючи чуже горе у кадр свідомості?)

–          Ноги натерла! Хіба не бачиш?

І дійсно, я помічаю під лавкою щось вичурне й лискуче із довжелезними підборами… Це якась еквілібристика, а не взуття! Невже, й справді, на такому можна пересуватися?

Її різкий голос, його викличні інтонації ясно дають зрозуміти, щоб я йшов собі далі – не затримувався… Але цей не озвучений, проте зрозумілий посил, це нахабне «ти» заряджають мене якоюсь веселою безтурботністю:

–          То, може, тобі таксі сюди підігнати?

Мовчанка… Оцінюючий погляд… Несподівана відповідь:

–          Проведи мене до зупинки… Бо вже пізно… й мені… мені страшно…

Не знаю, чого у її проханні було більше? Довіри, висловленої першому-ліпшому незнайомцю, якоїсь дитинної віри, що все має відбутися так, як вона хоче, внутрішньої сили чи простого нахабства? Інша думка теж ворухнулася десь на споді. Невже вона із тих жінок… із тих самих, чиїми послугами не довелося користуватися, але… у свої двадцять шість… чи мені не знати, як хтось може жити? Та ця думка, ледь ворухнувшись, відразу й завмерла. Чомусь я відчуваю взаємну довіру до цієї незнайомої, вперше баченої жінки. Якесь дивне відчуття дежавю… Може, я вже задивлявся, зовсім не виключено, що й тонув, у цих очах. Бачив колись раніше цю фігурку, що так граційно й миттєво розплела молочно-білий вузол рук і ніг, і наступної миті схоплюється на рівні, притискає до себе маленьку сумочку й еквілібристичні підбори, й отак просто, босяка, йде мені назустріч.

Це все відбулося миттєво. Поза свідомістю. Я й сам не зрозумів як? Звіту нема… Якийсь провал пам’яті… Просто, наступної миті крокую у зворотному напрямку – туди, звідки щойно прийшов. Ось так – йду поруч із нею…

А вона зовсім не така, якою здалася на той перший, позірний погляд, не така, якою я сприйняв її відразу – із першої миті. Який вона метелик (із означенням нічний чи без цього красномовного визначення?)? Маленька злякана пташка, що так хотіла (чи лише намагалася?) здаватися хороброю… Світла, якась куценька майка, що звабливо напинається на грудях, і коротка темна спідничка – на межі пристойної непристойності. Я скошую очі на її голі ноги. Вона шльопає ними по завуальованих білою ватою калюжах (навмисне чи ненароком?), ніби йде наосліп, не розбираючи дороги.

Це максимально оголене тіло (струнке й водночас із приємними вигинами), якийсь одяг (цілком умовно так названий, бо прикриває геть мало) – чи то не випрасуваний, чи перем’ятий, і це обличчя янгола… Майже дитинне обличчя – чисте, відбиваюче біль, відчай, страх, навіть, так мені тоді здавалося, приниження (схилити незнайомого чоловіка до прогулянки нічним містом… чим не привід до внутрішнього дискомфорту, а цілком можливо, й конфлікту?). І ще одне. Ще одна деталь, яка врізалася у пам’ять. Її парфуми. Ні до того, ні після я не відчував такого неймовірно збудливого аромату від жінки (чи може, це жодна з них не діяла на мене так збуджуюче – ні у поєднанні із пахощами, ні без них?)…

–          Слухай, – я першим порушую мовчанку, – Ти не подумай… Нічого такого… але у тебе оце чорне під очима… Може, ти якось?.. Щось із цим зробиш?

–          Справді? Я – негарна? Не подобається мій макіяж?

І знову ця зла й виклична іронія, ця відверто агресивна інтонація, що не відштовхує мене (хоча б мала! чесно зізнаюся, я не знав жінок, які б так поводилася, одягалися, розмовляли…), не шокує, а радше навпаки утверджує в думці, що вона має якийсь інтерес до мене (свій, невідомий мені інтерес…). Ми звертаємо до найближчої лавки (я крокую за нею, ніби ниткою приторочений, але сідаю не поруч – із дотриманням відстані). Вона дістає із сумочки упаковку вологих серветок і добрих хвилин п’ять обтирає руки – ноги – обличчя (саме у такій послідовності). Солодкавий цитрусовий дух забиває дихання. Вона присувається до мене. Її обличчя зовсім близько. Ні! Вона не п’яна! Жодного амбре! Лише на цей збудливий запах дорогих парфумів наклався дешевий і вульгарний прононс звичайних серветок із супермаркету. Чомусь я помічаю це… Хоча мій внутрішній аналізатор зараз відключено, хвилюючі почування – на рівні інстинктів – заполонили увесь свідомий (і скоріше за все підсвідомий також!) простір мого єства.

–          Не маю люстерка! Подивися, як там під очима?

Вона мовчки передає мене серветку, і я за якоюсь невисловленою взаємною згодою старанно й обережно стираю те, що вона не стерла, бо не бачила. Вона повертає голову то лівим, то правим боком до мене, і я відчуваю її обпікаюче дихання на своєму обличчі. Не розумію, що зі мною відбувається, але відчуваю цілком виразно… Відчуваю гаряче тепло, що розливається тілом, відчуваю його епіцентр – десь там у джинсах, відчуваю її руку (саме там) й інстинктивно перехоплюю її.

–          Не бійся, дурненький!

Вона не просто поруч – вона вже на мені. Її губи… Мені не уникнути їх (я й не прагну), але здоровий глузд, який важко приспати аж настільки, намагається протестувати проти цього всього і навіть знаходить поважну причину:

–          Слухай… давай не тут… я живу зовсім недалеко… сам…

Її очі напівзаплющені. Ліхтарне світло за законом нічної фантасмагорії кидає нерівномірні відблиски на лавицю, на мене, на неї, і мені здається, що невидима тінь нависає над нею, від чого лише права сторона її обличчя промальовується цілком виразно, а ліва залишається у тіні… Вона посміхається видимою половиною рота, розплющує освітлене око:

–          Не бійся… Нас ніхто не побачить… Тут нікого нема… У тебе ж ніколи не було так, правда?

 

Я відпускаю її руку (не маю більше аргументів чи просто віддався плину цього химерного дійства?), обіймаю, міцно притискаючи до себе. Аргументи? До біса… Якщо вона зупиниться – ось зараз – і піде… Я просто не відпущу її! Але вона не збирається зупинятися! Та швидкість і технічність, із якою вона звільнила мене, стягла із себе спідницю й майку (до речі, ніколи раніше не бачив таких трусиків – ніби із одних мотузочок, їх навіть і не треба знімати, бо вони не заважають! вона й не знімає… ще більше дивує цілковита відсутність волосся під ними…) знову наштовхує мене на думку… Все ж тут прослідковується певний професіоналізм… І ніби відчувши моє вагання, вона вже утретє повторює це своє «не бійся!» і додає майже пошепки:

–          Я не така…

Але яке це вже має значення? Якою вона є? Такою чи геть іншою? До чого мені це знати, якщо мить блаженства так близько? Відкидаю голову й бачу декілька зірок, що пробилися крізь павутиння міського смогу, перемішаного із брудним лахміттям хмар. Вона задає темп, все прискорюючись… Вибух неминучий…

Все відбувається надто швидко… Може, вона хотіла не так? А як? Мабуть, виглядаю у її очах… Не зміг, чи зміг?..

–          Слухай… е-е-е…

–          Не переживай, – вона задоволено мружиться й натягує назад свій ніби-одяг, – Все нормально – я приймаю протизаплідні таблетки, так що – без наслідків…

Вона зовсім не зрозуміла мене! Але бажання щось пояснювати – жодного. Не хочеться відпускати її зі своїх обіймів, не хочеться відпускати цю мить, не хочеться нічого, аби лише це тривало вічно!

–          Хто ти?

–          Аня, – трохи помовчавши, відповідає вона.

Чомусь цілком ясно й очевидно (чуйка, як кажуть) усвідомлюю (майже на фізичному рівні відчуваю), що вона збрехала… Що вона не-Аня… А хто? Як її ім’я? І чи має це значення, якщо вона …не хоче продовження, не хоче мене, моєї присутності – у своєму денному, офіційно визначеному житті?

–          Хто ти? – повторюю із якоюсь тупою злістю.

–          Викладачка, – відповідає вона й заходиться якимось безжурним сміхом.

–          Що ти викладаєш?

–          Музику… у дитячому садочку…

–          На чому ж ти граєш?

–          Я не граю, я співаю… Пішли вже… бо, й справді, пізно!

Вона швидко й вправно застібає свої еквілібристичні босоніжки, від чого враз ніби виростає на добру голову, підводиться й дивиться на мене. Я розумію, що вона зараз піде – зі мною чи без мене, й теж підіймаюся. Їй не відкрутитися від мене отак просто! Бо я… я цього не хочу!

–          Я проведу тебе!

–          Так! До зупинки…

–          Ні! Ти не зрозуміла – я зараз зловлю щось і завезу тебе додому!

–          Це – зайве!

Тепер вона ховає очі… Уникає мого погляду, і на всі питання – намагання втягнути її у живу розмову дає сухі, короткі відповіді у межах «так» чи «ні».

Хто вона? Ось питання, яке засіло у голові, б’ється живчиком у скронях, прискорює дихання.

Хто вона? Для чого це зробила? Із собою? Зі мною? Її гострий погляд, все таки зловлений мною, такий позірно викличний, уміло маскує біль, розпач, а може, навіть і сором?

На кінцевій тролейбусів із колом розвороту навколо клумби, звісно ж, нема ні душі. Певно, вже пізно. Тролейбуси вже не ходять. Декілька таксівок світять шахівницями. У розчахнутих дверцятах – самовпевнені мармизи водіїв, зирять оцінююче: «клієнт» – «не-клієнт»? Підходимо до першого у черзі. Вона називає адресу – це майже інший кінець міста.

– Ти не мусиш мене проводжати! І… я маю гроші.

Але я із якоюсь тупою впертістю заперечує, без слів – однією головою. Незрозуміла злість росте десь насподі: хочеться переломити цю її апатичність – нехіть – небажання до мене, до наших взаємин (чи варто взагалі окреслювати це таким словом? навіть і не так… чи варто взагалі розглядати можливість якихось стосунків між нами?). Але я будь-що хочу довести їй, що я… я їй потрібен! Потрібен! Навіть якщо вона сама ще цього не знає, не усвідомлює, не визнає! Бо вона потрібна мені – із першого нашого спільного руху – ритму – напівзатиснутого крику. Вона стала найпотрібнішою з усіх…

Відразу розраховуюся із таксистом і пірнаю до неї – на заднє сидіння. Тут, у цьому комфортному мороці, заколисуючому одноманітним рухом (мчимося безлюдними, порожніми вулицями, оминаючи великі магістралі із світлофорами), приглушеною музикою, моє бажання прокидається з новою силою. Хочеться знову відчувати її уста, їх смак, її руки на собі, хоча, найбільше, певно, хочеться знову бути в ній… Я намагаюся її обійняти, вона не пручається, але її внутрішня нехіть є настільки виразною, що мені здається, ніби обіймаю ляльку, в якої скінчився механічний заряд. Певно, її можна знову завести, і вона буде знову посміхатися – любити – ненавидіти – брехати – лестити, от тільки… ключика у мене немає…

Може, вона актриса, що так сплелася із роллю, що вже важко й відрізнити, де життя, а де сцена? Вистава скінчилася, лицедії прагнуть спочинку… Оце втомлене, ніби спите обличчя, що намагається приховати від мене очі, й справді, дуже подібне до машкари… Сценічний грим, нанесений на душу…

Ми вже майже доїхали. Я погано орієнтуюся в цьому районі. Але цей проспект, звісно, знаю. Стоїмо на світлофорі, пропускаючи потік автівок з перехрестя (хоча, потоком ці декілька машин можна назвати цілком умовно). Вже загорілося жовте. Ми ось-ось рушимо. І в цей передостанній момент – момент перед початком руху, вона вправно й швидко розчахнула дверцята, кішкою вистрибує на дорогу й швидко перебігає на тротуар.

Водій рушив, супроводжуючи цей її маневр неймовірною кількістю того, що у медійному просторі перекривають противним фанфарним «пі». Спинився він лише за світлофором, наостанок «укривши» й мене. Я перебіг перехрестя. Вона зникла. Просто розчинилася серед майже чорних будинків. Її ніде не було.

 

______________________________________

Жанночка Куява – відомий журналіст, критик, а тепер ще і письменниця!!! Класна письменниця!!! Природня і справжня!!! Дипломантка «Коронації»… читайте і захоплюйтесь…:

– Іванку, а сьогодні я тебе ще більше люблю, ніж учора, віриш? – нашіптувала сумовито хлопцеві на вухо, сидячки на тих же колодах після чергових суботніх танців.

Надворі вже буяла жовтувата осінь, тож вітер потроху холоднішав, зорі темніли, а ночі суворішали.

Хлопець мовчки усміхнувся.

– Знаєш, я навіть не просто тебе люблю, я тебе…

Примовкла задумано.

– Ну? – перепитав Іванко, намагаючись зрозуміти, чому його дівчина ось уже кілька побачень поспіль більше з ним не кокетує, не жартує, не співає народних пісень, що їх знає силу-силенну… Натомість стала неговіркою, задуманою.

– Я тебе… обожнюю, – тихо мовила.

Іван мовчав, дивився у нікуди. Дівчина продовжила з тією ж заспокійливою інтонацією.

– Я тепер розумію, що це слово означає.

– І що ж? – не змовчав Іван.

– Ти – мій Бог, Івасику, тільки земний. А той, що на небі, той – Небесний.

Іван здригнувся, обернув до себе дівчину, зирнув в очі, наструнчив вуха.

– Знаєш, я ні на хвилиночку, ні на секундочку не перестаю про тебе думати. От цілий день ти зі мною! І я дуже хочу, і мрію, щоб ти був постійно коло мене, щоб сидів, чи ходив туди-сюди, чи їв, чи чай пив… Але, щоб я тебе бачила, чула, торкалася до тебе, відчувала твою присутність. Хіба це не про Бога я розповідаю? – подивилася в небо. Притихла.

За мить додала:

– Але і це не головне, Івасику. Скажу тобі дещо дуже важливе. Відверто і правдиво скажу. Ти повір мені, прошу, бо то правда, – обняла якнайдужче, ткнула носом у його комір.

– Ясно, що повірю, – відповів Івась, огортаючи кохану обіймами.

– Якби зараз, от у цю секунду, небесний Бог чи просто якась звичайна людина сказали мені: «Помри, аби Івась був щасливий», я би й хвильки не роздумувала. Справді! Колись ніколи у це не повірила б. А тепер знаю на сто відсотків: заради тебе я готова на все! І навіть на смерть. Клянуся!

– Дівчинко, ну що ти таке кажеш?! Чого тобі вмирати ради мене? Я і так щасливий, – погладив по спині.

– А я все думала, що ж то таке, та любов, про яку так багато говорять? – продовжувала міркувати. – І я зрозуміла, Івасику, що справжня любов це не просто любити, це боготворити!

 

…Іванна одним помахом витерла поспішливі сльози. Втім, вони не спинялися, котилися її блідими щоками й скапували Іванові на рукави балонової куртки. Глянувши на мокрі потічки, дівчина вибралася з його приполу, стала на ноги, спробувала ще раз непомітно витертися, але сльози однаково дріботіли, скапуючи тепер уже на витоптану сиру землю.

– Дивлюся на тебе і не можу собі дати ради, – знизила плечима. – Така щаслива з тобою, Іванку, така щаслива, – припала до його ніг, зашморгала носом.

– Іванко, піднімися, хороша моя дівчинко, – гладив хутко по спині, голові, руках, наче втихомирював малу дитину. – Все буде добре, і нічого такого страшного ніхто не робитиме ради одне одного.

– А то не страшне, Іванку, – додала, схлипуючи. – Я геть не боюся, клянуся, мені хоч зараз померти, і я зроблю це з щастям у душі, клянуся! – скривилася, геть цілком розкиснувши.

– Ну добре-добре, сонце моє, – пригорнув міцніше, не перечачи.

– Це ти – моє сонце, ти моя радість, ти й тільки ти обігрієш мене, – мовила Іванна віршовано.

– О, що я чую? – злегка звеселився Іван.

– Це пісня. Я тобі її присвятила, – відповіла Іванна, ховаючи очі.

– То заспівай! Мені так цікаво! – запропонував.

– А нічого нового я не тобі скажу, ти вже і так усе знаєш, – відповіла на те.

– Ну все, годі сумувати, – стрепенувся, ніби викупаний пес. – Заспівай-но цю пісню про мене, яке там я сонце? – посадив дівчину навпроти, причепурив недоладними рухати її рідкі розпатлані кучері, сам присів у ногах.

Іванна опустила повіки, заспівала:

– «Ти – моє сонце, ти – моя радість,

Ти й тільки ти обігрієш мене.

Сумно без тебе, добре з тобою,

Ти – світлий промінь в моєму житті.

Ти – моє сонце, ти – моя радість,

Голос твій кращий за всі голоси!

Ти, як далеко, може, й не знаєш,

Хто геть до ночі чекає тебе…»

– Іванко, яка ж ти талановита! Суперська пісня! – похвалив. Відтак хвацько вмостився поруч, притулив.

– А через місяць уже друге листопада, пам’ятаєш? – утішився.

Іванна ствердно кивнула головою.

– Так хочу тебе поцілувати! – не стримався, зізнався парубок.

– І я тебе, – і собі казала правду дівчина.

– То, може?.. – тільки й бовкнув Івась, відтак стих. Не зміг сказати, що навіщо ж, холера, тягнути, давай зробимо це зараз! Втім, усі ці їхні побачення, посиденьки та відверті балачки видавалися Іванові такими незвичними, такими якимись тендітними, цнотливими… от, як сама Іванка. Ця дівчина, як ніхто інший, перетворювала Ваню на мужнього владця і слухняного підданого одночасно. Він знав: щоби не сталося, завше захистить її, таку крихку, ніжну і беззахисну. Їй-бо самій за себе постояти годі. А інших опікунів вона не має. «Саме-самісіньке на цілому світі дівчатко, – думав, бувало, Іван. – Як же воно впорається, як розбереться з усім, як розрізнить правду від обману, добро він прихованої жорстокої заздрості… У нас же так вміють сміятися в очі, тримаючи при цьому сокиру за спиною… Як же вона – сама? Як – без мене? От і нині – сидить, згорнувшись кицькою, тоненькі пальчики, обкусані нігтики, кучерики… певно, довго крутила їх, щоб вийшло зугарно… Тільце безсильне. Штовхни і впаде. Вдар і заб’ється. Хіба можна її обідити: таку делікатну?»

Попри всі свої внутрішні бажання, звичайнісіньку мужицьку хіть, Іван нічого не хтів руйнувати, випереджати обставини. Не насмілювався порушити непізнаного дотепер раювання, що його почував поруч із дівчиною. Вона сотворила для нього щось нереальне, неосяжне, небесне. Небо – на землі, ще й у його забутому Богом селі. Годі в таке й повірити.

«Нехай буде все так, як заплановано», – видихнув.

– Іванку, а якби хтось розбив слоїка трохлітрового і сказав: «Пройдися по ньому ради Іванни», ти би пройшовся? – зненацька спитала.

Іван вдав, що роздумує. Відтак:

– Гм, – покрутив губами. – По склі? Ради тебе? – зирнув в очі, засміявся. – Та певно, що пройшовся б! І не лише по склі, а й по вогні! – відкрився.

– Чесно? – розворушилася дівчина.

– Чесно, – підтвердив Іван.

– Івасику мій, – здушила в обіймах. – Більше мені нічого не треба. Нічого! – скрикувала радісно.

– Дивна ти, Іванко, наче з неба впала у наше село, – видав Іван.

– Ні, Іванку, навпаки: зустрівши тебе, я впала у небо.

 

  ______________________________________

У кожного з нас – відчуття і бачення еротичного слова – глибина і висота розкутості, відвертості, роздягненості, статевоактності, розкритості, входження і оргазматичності – різна.

Кожен бачить і визначає для себе еротику по-своєму.

Нав’язати думку, що це – еротика… я – не можу…

Але й не можу не сказати, що це – не еротика…)))

Цілую – люблю!!! Далі бу…де!!!

 

Увага! На Ночах з «Другом Читача» не шукайте порно та непристойності – тут панують лише еротика, високе мистецтво і найчистіші фантазії!
Також н
а Ночах з «Другом Читача» суворо заборонено перебувати неповнолітнім особам!/

Щиро Ваш
нічний вартовий «Друг Читача»