Оксана Забужко: «Дідівських чи прадідівських бібліотек у цілісному вигляді в Україні, либонь, і не вціліло, тут добре, якщо люди вціліли»

Оксана Забужко називає книгозбірню портретом власника і розповідає про видання для життя й інтелектуального комфорту.

Від вхідних дверей прямуємо до робочого кабінету письменниці, де писався «Музей покинутих секретів» та інші книжки. У коридорі, на шляху до, ні багато ні мало, справжньої святині цієї оселі, помічаю стоси книжок. Власне в кабінеті, який є одночасно й робочою бібліотекою, пані Оксана показує перше видання українського перекладу «Вінні Пуха» 1963 року, про яке вона пише у книжці «З мапи книг і людей», як про подароване «дядею Женею» Сверстюком. Книжка трохи розмальована своєю тоді маленькою читачкою.

— Цьогоріч цій книжці 50 років. Якби була книжкова країна і книжкова нація, то можна було б і відсвяткувати. У нас і важливіші речі інколи не святкують, — каже пані Оксана й сідає за свій робочий стіл, на якому стоїть лептоп. — Тут насправді є своя логіка, це не розраховано на сторонню людину, це ж робоча бібліотека, — зауважує вона. — Книжки в цій бібліотеці розташовані «по регіонах» — секція «українська», «антична», «романська», «германська», «англосаксонська», «російська», «слов’янська», «східна» тощо, а вже в межах секцій — у хронологічному порядку. В цьому кабінеті — тільки книжки, з якими я хоч би раз працювала, це те, що потрібне для життя й інтелектуального комфорту.

— В одному з есеїв «З мапи книг і людей» ви згадуєте, що ваші дідове закопали свої бібліотеки, рятуючи життя від книжок. А чи є в цій книгозбірні якісь видання, які все-таки дісталися вам у спадок?

— Звичайно, хоч насправді я не бібліоман, який полює за книжками. Вважаю, що будь-яке колекціонерство — це чоловіча риса: ніколи не зустрічала жінок-колекціонерок у жодній галузі. Захоплююся людьми, які регулярно їздять на Петрівку, нишпорять у якихось завалах і знаходять щось справді цінне. Від початку дев’яностих, коли люди почали позбуватися книжок із помешкань, не розуміючи їхньої реальної ціни, у нас можна було знаходити якісь перші видання Куліша, інші раритети (мої знайомі знаходили) практично за безцінь. Адже в нас немає не тільки книжкового ринку, а й ринку книжкового антикваріату, можна повіднаходити справді безцінних скарбів, аби було бажання. Я не маю цього збирацького інстинкту, але в цій бібліотеці можна знайти і прадідівські книжки. Наприклад, це — перше видання: «Русское слово» 1865 року. Воно дбайливо збережене, бо тут уміщена скандальнозвісна величезна писаревська стаття-розбірка «Євгенія Онєгіна». Це те, що за радянських часів не друкувалося, і те, що я читала ще в школі «для рівноваги» за порадою батьків, коли задавали статті Бєлінського про Пушкіна конспектувати. Я думаю, що дідівських чи прадідівських бібліотек у цілісному вигляді в Україні, либонь, і не вціліло, тут добре, якщо люди вціліли. Будинки горіли, людей виселяли, депортували. Ми — не Британія, де з ХV століття на тому самому місці стоять ті самі книжки, які поставив ваш пра-пра-пра… Закопували те, чого боялися, але поодинокі книжки все ж збереглися. Мама пам’ятає від бабусі, що закопували Грушевського, Винниченка. Потім була хвиля обшуків 1965 року: в моїх батьків тоді вилучили всі видання львівської «Червоної калини» (видавництво публікувало матеріали, спогади, документи з українських визвольних змагань. — Авт.), які дісталися нам із дідової бібліотеки по татовій лінії, а зараз мені в роботі могли би придатися.

От є таке видання (це вже перейшло по маминій лінії): «Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця XVIII віку», з російської переклали Симон Петлюра і Наталя Романович-Ткаченко, за редакцією доктора Івана Франка, Львів, 1905. Тобто якісь першодруки маю.

— Що робите з книжками, які вам непотрібні?

— Хороше запитання! Бачили: там, у коридорі, лежать книжки — це переважно дублі, хороші книжки, які я радо віддала б до якої-небудь бібліотеки або комусь адресно, кому вони були б реально потрібні. Книжки як діти — це не просто якісь зайві в домі предмети, і хочеться, щоби вони потрапили в тямущі руки.

— Євген Сверстюк в інтерв’ю для газети «День» розповідав про книжку Івана Кошелівця «Сучасна література в УРСР», яку давав почитати вашому батькові. Напевно, вона має доволі цікаву історію…

— Для того покоління це було справжнє прозріння, зараз це належить уже до історії літератури і книгодруку. Свого часу це був самвидав — коли батьки отримали цю книжку, то, щоб ніхто не бачив, вибиралися з нею за місто, в ліс, де за день прочитали. Це був підпільний рух книжок із рук у руки, рух фотокопій, плівок, мікрофільмів. Причому моїм ще дуже пощастило, бо перед обшуком до них приїхав зв’язковий із Києва і забрав самвидавну літературу, яка була в домі. Залишився тільки один мікрофільм, схований у банці з-під кави на кухні. У двокімнатну «хрущовку» зайшло шестеро каґебістів, відразу заповнивши квартиру собою. Мама встигла кинутись на кухню і заховати той мікрофільм за пазуху. Десь після третьої години обшуку вона попросилася до туалету (тоді ще жінки для обшуку жінок не приходили, це почалось пізніше, у 1970-х роках) і там усе це подерла на шматочки і спустила в унітаз.

— У вас багато книжок з біографіями?

— Так, чимало, можна було б написати ще не одну книжку, як моя «З мапи книг і людей». Що по-людськи дороге, то це — книжки, подаровані справді знаковими у твоєму житті людьми, яких уже немає поруч. Мені, наприклад, було дуже-дуже приємно, коли після смерті Сьюзен Зонтаґ американська письменниця Алекс Джонсон, її подруга, котра була при ній до останнього, передала від неї дві її книжки з автографами для мене (показує автографи дрібним почерком Зонтаґ для Забужко. — Авт.). Сьюзен за мною буквально слідкувала, вона встигла прочитати перші перекладені англійською розділи «Польових досліджень з українського сексу» і по-сестринськи бажала мені успіху. Але ми з нею навіть не листувалися, тільки зустрічалися кілька разів на письменницьких форумах. Це було якось особливо зворушливо, коли після смерті Сьюзен Зонтаґ ці книжки Алекс переслала мені…

Серед таких книжок — і шевельовські прижиттєві видання, які він мені дарував. Це — «обжиті» книжки, теплі, вони пройняті людською присутністю. Ось ще є така книжка (показує український переклад вибраного Вільяма Батлера Єйтса з передмовою Соломії Павличко з дарчим підписом: «Оксані Забужко, спокушеній тільки що до фемінізму з задоволенням Соломія П. 19 листопада 1990 р.»). Це було в книгарні «Поезія» на майдані Незалежності, якої вже немає… Якраз Соломія Павличко тоді повернулася з Канади, тоді ми з нею пішли на каву, і вона всіма своїми свіжонабутими інтелектуальними відкриттями щедро поілилася зі мною: розказала про свої плани заснувати видавництво й видати Симону де Бовуар.

А ця книжка, як на мене, взагалі тільки в одному цьому примірнику й збереглася (відкриває збірку оповідань чеського письменника та композитора Іллі Гурніка «Ієрихонські трубачі», яку переклав Стефан Забужко, батько письменниці, та яка вийшла у світ 1970 р.). Із нею я виросла, тому що тато (Стефан Забужко. — Ред.) перекладав її при мені й те, що встигав зробити за день, зачитував уголос мамі, коли вона поверталася з роботи, вони все це обговорювали за обідом — такий собі філологічний «воркшоп», — а я, маленька, слухала. Радянські книжки виходили у світ на такому поганому папері — це вам не «Русское слово» 1865 року, яке й 150 років по тому прекрасно виглядає, тож не знаю, чи зберігся де-небудь ще якийсь примірник Гурніка.
Коли працюєш над новою книжкою, починаєш тягти в хату «матеріали до теми», позичати, купувати. Для того щоб написати добру книжку, треба самому знати в кількадесят разів більше, ніж, зрештою, скажеш в тексті. Коли я писала «Музей покинутих секретів», то в хаті з’явилась ще одна полиця — про УПА. Крім того, з кожної поїздки привозиться щось нове, складається стосами. І коли настає час розставити все це на місця, тоді здається що ці книжки розмножуються самі по собі. Та все одно привозиш, бо є фахова необхідність бути в курсі літературних новинок, трендів — це елементарні речі професії письменника. Коли тебе з кимось починає порівнювати західна критика, то спадає на думку: а я ж цього й не читала… І мусиш купити і прочитати. Весь цей загал книжок просто так, із місця, без докладного каталогу, важко описати системно кількома словами, бо це має цінність особисто для мене. Бібліотека — то є портрет власника.

— А зараз які книжки читаєте? Або які потрібні вам для роботи? Тобто таке запитання: що ви зараз пишете?

— (Сміється.) Оцей весь стос, якого ще не встигла розібрати, — то все матеріали для книжки, яка у вересні має вийти в Польщі — «Український палімпсест: Розмови з Оксаною Забужко», підготовлені варшавською журналісткою Ізою Хруслінською.

— Тобто ви цікавилися тим, як працює ця авторка?

— Так. І ще я мусила по ходу своєї роботи уявляти, як взагалі цей дуже популярний на Заході жанр «книжки розмов із відомою людиною» виглядає, адже в нашій нон-фікшн немає його взагалі.

— У книжці «З мапи книг і людей» ви писали, що не встигли купити видання Тичини 1991 року…

— Та попри все, ось він рідний (показує «Сонячні кларнети» і сміється). Але це — бібліотечний примірник.

— Буває, що не повертаєте книжок у бібліотеки?

— Скажімо так: затримую.

Любов ЯКИМЧУК, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»