Життя у потягах: Павло Коробчук, Дмитро Лазуткін, Христя Венгринюк та інші

У моїх друзів 7 червня народилася доня. Її першим у світі фестивалем має бути липневе «Арт-поле». Першим у світі потягом цієї дівчинки мав стати «Ковель-Чернівці», яким би активні батьки везли її до Івано-Франківська. Але хтось, хто вважає, що керує моєю державою, вирішив, що ці вагони зайві.

Все було занадто просто. Як казав Куба ‒ один поляк, який облаштував собі житло на вершині українських гір із краєвидом на Говерлу, ‒ «все найкраще ‒ майже безплатно». Тоді подорож електричкою з Луцька до Франківська вартувала гривень 15.

Сьогодні, коли прямих потягів між західними містами України не лишилося, подорож із Луцька лише до Львова обійдеться гривень у 60. Кажуть, питання навіть не у грошах. Кажуть, коли постане потреба зібратися разом, наші машини чи маршрутки тепер завжди зможе перепинити міліція.

 

Що ми можемо зробити, аби втримати своє одне з головних прав ‒ вільного пересування рідною країною? Я не знаю. Але знаю, що залізниця ‒ це не просто залізні коробки на рейках, а якийсь такий особливий спосіб і пересування, і спілкування, і ще чогось, на означення чого бракує слів.

Доказом можуть слугувати хоча би ці історії.

Павло Коробчук, письменник, публіцист, музикант, Київ/Луцьк

Павло Коробчук

Колись у потязі «Москва-Київ» ми поверталися з виступу. Їхали всі гуртом в одному купе, але Поваляєва (Світлана Поваляєва ‒ українська письменниця, журналіст, ‒ ред.) мала спати в сусідньому. Я сказав, що краще я піду туди, бо вона сказала, що там підозрілі люди. Я пішов туди ‒ і там двоє: сидить мужик років 55, товстий москаль, сивий, синій, кремезний, і біля виходу з купе став височенний молдаванин.

Мужик одразу мені налив повний стакан горілки і каже «Пєй». Я відповідаю російською, кажу: «Дякую, я трошки надіп’ю», він категорично гримить на мене: «ПЄЙ ВСЬО». Тут мене за плече бере молдаванин і спокійним глибоким голосом каже: «Нє валнуйся, пєй па-чучуть». Мужик мене бере за руку і грізно сопе: «АНУ БИСТРА ПЄЙ». А молдаванин поклав руку на плече, і, як гей, каже: «Ти всьо-такі нє валнуйся». А мужик замахується на мене, молдаванин йому каже: «Нє гарячісь».

Я кажу їм голосно, щоб у сусідньому купе почули: «В сусідньому купе зі мною їде мій приятель ‒ чемпіон із кік-боксингу». Вони кажуть: «Нє валнуйся, пєй бистра, а то погарячімса». Я сиджу в шоці зі стаканом у руці: або ти будеш пити, або тебе будуть бити. Парадоксальні гоголівські персонажі: свиноподібний москаль із кулаками і в матросці та довгов’язий чорний молдаванин із голосом гея ‒ добро і зло.

Мене би побили, якби в цей момент не прийшла Поваляєва і не забрала мене, бо вони почули мій підвищений схвильований тон. Ми попросили провідника ‒ і він облаштував так, що в тому купе ночували лише ці двоє. Хто в ту ніч кого ‒ про це ніхто ніколи не дізнається.

Юрій Журавель, музикант, художник, Рівне

Юрій Журавель

Колись ми їхали з Єкатеринбурга, сіли в потяг уночі. Із квитками було туго. Тому двоє ‒ в один вагон, інші ‒ в інший. Уночі темінь, втомлені і п’яні.

Спали на бокових полицях. Зранку встаю від якогось гулу чи то стогону, піднімаю голову, дивлюсь, а мій Вітя шоковано дивиться на підлогу, на якій в одному напрямку купа людей на килимках моляться Аллаху. Ми було приголомшені. Вони, мабуть, у якійсь Казані понасідали. Ми ледь не вкакались :)

А колись ми у Варшаві частину інструментів в потязі забули, то бігали у вагонний парк.

Павло Нечитайло, музикант, археолог, Кам’янець-Подільський

Павло Нечитайло

Якось із гуртом «Пропала грамота» ми їхали на запрошення Сергія Шишкіна на фестиваль «Володимир». У вагоні була жіночка, яка сподвигла мене написати вірш, що згодом став піснею:

На колесах-рейках у теплих хатках поснули волинці сумлінно,
Лиш тітонька спати не може ніяк ‒ титанові вставки в колінах.
Поважно відважний водій-машиніст розгойдує потяга тонни.
На верхніх полицях, мов грона, висять смиренні подільські мадонни.

Її виконує спільний проект Zapaska&BeBoBul.

Дмитро Лазуткін, поет, журналіст, спортивний коментатор, Київ

Дмитро Лазуткін

Було таке, що ми їхали з Криму із другом. Вагон був напівпорожнім. Із нами в купе їхала дівчина ‒ вона відпочивала на вихідні в Ялті з подружками в дуже дорогому пансіонаті. Ми познайомилися. У Мелітополі я купив відро черешні. Десь ближче до Дніпропетровська, коли мій друг заснув на другій полиці, я торкнувся її пальців. Її звали Сігіта ‒ типове латвійське ім’я.

За кілька хвилин ми вже кохалися. Все було чудово. «Мабуть, краще, ‒ подумав, ‒ щоб у майбутньому ми ніколи взагалі не побачилися». Але вийшло інакше: якось у Києві я їй таки подзвонив. Вона приїхала до мене. Зайшла у кімнату і сказала: «Ні, тут сексу не буде». І поїхала від мене. Їй у потязі було краще. Комфортніше. Романтично. Більше ми не бачилися.

Божена Городницька, журналістка, Львів

Божена Городницька

Рідко їжджу потягами, але іноді таки буває. Якось ми їхали на Азов. Літо, пляжний сезон, а в поїздах ‒ сезон: мами з дітьми, горщиками, катлєтами ‒ словом, повний комплект антиспокою. Звісно, нам «пощастило» найбільше: на бокових полицях поряд нашого плацкарту розклалася мама із трьома дітьми, малими і кричущими, які відразу собі знайшли компанію вкінці вагона і давай гасати одне до другого з криками-воплями і радостями. Нас дівчат було троє, і дітей ми якось не дуже любили, особливо чужих і невгамовних, із мамами, які взагалі не зважають на те, що творять їхні малята.

Словом, ми знайшли управу на те все діло. Почали вголос по черзі читати «БЖД» Ушкалова. Мами спершу дивилися, типу які молодці дєвачькі, читають, потім почали і собі вслухатись, а в певному моменті позабирали своїх дітей і з незрозумілим виразом чи то жаху, чи то здивування перебралися кудись на інші місця.

Сашко Лірник, казкар-лірник, телеведучий, сценарист, актор, Київ

Сашко Лірник

Ми поверталися з фестивалю «Карпатія» з Івано-Франківська. Їхали разом із музикантами «Топоркестра». А вони завжди в потягах грають і співають так, що з інших вагонів прибігають послухати. Тим більше було свято. До нас у вагон посходилися люди, які стояли і сиділи у проходах і співали разом із музикантами. Коротше, було весело.

Але в сусідньому купе їхала якась пасажирка із Рязані (судячи з вимови та паспорта, яким вона трясла), якій не подобалися музика та співи. Час був іще не пізній, але вона скандалила і кричала. Погрози були типу «ви не знаєте хто мій чоловік! Він вас усіх розмаже і порве як тузик грілку!»

Врешті-решт усі змушені були розійтися й далі їхали в мовчанні. Яке було наше здивування, коли у Львові у вагон зайшло п’ятеро міліціонерів, яких та жіночка, виявляється, викликала. Вона вибігла їм назустріч і заволала: «Арештуйте їх усіх!!!»

Після чого з купе вийшов Женя Нищук (Євген Нищук ‒ український актор театру та кіно, ‒ ред.), який спросоння не розібрав, що до чого, і вирішив з’ясувати (а треба сказати, що він тоді був референтом міністра МВС-Луценка). Екзальтована дама показала на Женю пальцем і наказала міліції: «І цього арештуйте!» Женя розплющив очі від здивування і заявив: «Я ‒ Аватар Юрія Віталійовича Луценка! Це її треба арештувати!»

Міліціонери пом’ялися і вийшли з вагону. А тим часом «Топоркестра» вийшли на перон і дали концерт на вокзалі у Львові для всіх пасажирів. Дама зачинилася в купе і більше не виходила скандалити.

Підготувала Віта Литвак, ВолиньPost

Ексклюзивна історія про життя у потягах від сайту Місто «Ч»

Христя Венгринюк, письменник, літературознавець, Чернівці

Христина Венгринюк

Ще раніше, коли я лиш починала писати «віршики» і «новелки», думала, що це всього лише мода творити у потягах, що всі автори цим користуються, називаючи себе поетами на «колесах та рейках».  Але дідько його знає, чи це якась чарівна подорожня атмосфера, чи страждання від того, що нічого робити не можна, – але саме у потягах на мене так нападає муза, що я пишу як одержима. Чим довша дорога – тим більше текстів. Звісно, щоразу переживала я і свої історії з вареними яйцями та копченою рибою, з п’яними сусідами та хропінням на ввесь вагон. І все це було доволі терпимо з огляду на те, що писалися не найгірші вірші навіть під ранковий нестерпний шансон. Але те, що трапилось у поїздці менше ніж місяць тому добряче змінило мої погляди на життя, любов, відданість та всі екзистенційні речі які цікавили людей завжди (чи цікавили насправді?). [Треба було їхати всього лише вечір та ніч, лише вечір та ніч, які тривають у моїй голові і донині].

Мені терміново потрібно було потрапити до столиці, за два тижні квитків вже не було навіть на бокові місця плацкарту та на «люкс». За день до поїздки знайшли місце у вагоні-ресторані московського потягу. У «моєму» купе вже їхало з Болгарії двоє одеситів, як потім виявилось – тридцятирічні моряки далекого плавання, які повертаються з шестимісячної подорожі, що закінчилась у Іспанії. Моя присутність їх помітно зробила веселішими, а мені зовсім не хотілося жодного спілкування – особливо після декорацій з десяти двохлітрових пляшок «чернігівського світлого» та музичного супроводу «Чьорний пістолєт». Мелодія грала на повторі кілька разів, допоки в купе не підсіла така собі жіночка років за п’ятдесят. Якісь люди запихали усі її величезні коробки у різні вільні місця, вона кричала, що її страшенно болить спина, а юнаки незадоволено бігали палити, обминаючи її лахи. Я стояла в коридорі і раділа, що зі мною їхатиме старша жінка, значить все буде добре :)

Віддихавшись, вона зняла куртку, і під тонкою облягаючою маєчкою затремтіли її набубнявілі соски. Ці пружні груди зовсім не пасували до її зморшкуватого обличчя та рук зі старечими пігментними плямами. На все це я споглядала зі своєї гори, і мені ніяк не писалися вірші, бо пані пригощала юнаків копченою кониною, а в моєму телефоні не було інтернету, щоб повідомити друзів з «Green Peace» про побачене. Але не це виявилось  найстрашнішим.

Один з моряків намагався дістати мене з верхньої полиці, та я відповідала, що перебуваю під снодійними і нейролептиками (хоча тоді ще була не певна, що вони знають значення цих слів – чи подумають, що я жартую). Коли його намагання стали надто настирними, я пішла до провідниці, яка сиділа страшенно сумна і підпилювала нігті. Вона мені з чистим московським акцентом повідомила, що окрім мене, неї та жіночки з гарними цицьками нікого жіночої статі у вагоні немає, і вона не може мене нікуди переселити, бо навіть у її купе вже другий день мешкає якийсь «дядя».

Місця у ресторані кишіли чоловіками, як тарганами, вони жерли і пили, палили і відригували. У моєму купе доїдали коня, а жінка від пива стала червона і ще бридкіша. Я не знала, куди подітися, тому голосно заявила, що лягаю спати, бо снодійні вже подіяли і я зараз знепритомнію. До півночі вони говорили про такі банальні речі, що мені хотілося кричати, що мій сон навіть для них важливіший, якщо у їхніх головах живе таке сміття. Жінці постійно «наярював» її чоловік, вона стогнала, що вже дрімає, що її болить спина і що вона страшенно скучила. Між іншим, я почула, що моряки теж мають сім’ї, один навіть є батьком. Чоловіки десь поділися, але під своїми фантомними снодійними я ніяк не могла заснути. А от пані довго крутилася, але нарешті засопіла. Не знаю, скільки минуло часу, як моряки повернулися.

– Ну шо дєлаєм?

– Та шо спать ложимся. Ілі ти хочєш малую закадріть?

– Ти шо гоніш, ана ж сказала, шо нєйролєптікі пьйот. Ти шо, по мєдєцинє нє учил, шо у ніє ілі шизуха ілі она ето…маньяк. Ана ж в пріступє сільнєє тєбя будєт і убіть может.

– Так она спіт, она же сказала, що піла снотворноє. Так даже помніть нє будєт.

– Сам іді сумасшедшую насілуй, я лучше бабушку полюблю.

– Тогда малишкє голову накрой одєялом, штоб она нє  слишала.

Я вирішила: якщо вони почнуть ґвалтувати її, то я кричатиму. Але пані радісно прийняла їх обох, наче у неї було два лона. Вона стогнала так солодко, що мене знудило на «білосніжні» потягові простирадла, але і це їм не завадило…

Micto.cz