Як Набоков українською заговорив

АНТРАКТ

У Києві презентували виставу «Повернення» за оповіданнями Володимира Набокова. Харківський державний академічного драматичний театр імені Шевченка побавився сюжетами та створив фантазію у стилі модерн. Режисер і актор театру Олександр Ковшун переклав з російської та інсценізував оповідання «Казка» /1926/, «Дзвінок» /1927/, «Випадок з життя» /1935/, «Повернення Чорба» /1929/. Як березільці відчули Набокова і чим встигли здивувати, читайте у матеріалі нашого кореспондента.

.

Переплетення сюжетів

Перша дія вистави базується на оповіданні «Казка». Історія хлопця Ервіна, невдахи за соціальними критеріями, який боїться жінок як вогню, аж раптом одного чудового вечора до нього приходить Чорт, а точніше Чортиця і вони домовляються: вона влаштовує йому зустрічі з будь-якими жінками, от тільки кількість їхня має бути непарною. Термін, як і годиться, обмежений – до певного дня. З притаманною Набокову деталізацією та польотом фантазії на сексуальні теми перед нами розгортається картина все можливих забав героя із жінками.

 

Кожна жінка-мрія володіє унікальними індивідуальними рисами. Серед обраниць Ервіна – романтична і зворушлива Жінка в білому (Оксана Черкашина), пряна і пікантна Роза Сходу (Єлизавета Северинова-Литвинова), розв’язна і безглуздо-аристократична жінка в кафе (Майя Струннікова), вульгарна, але вишукана жінка легкої поведінки (Світлана Февральова)… Але всі ці жінки лише фон диявольської гри незрівнянної жінки – мадам Отт, або точніше, жіночної гри Чорта. Проте як не крути, Ервін програє і не виконує умов , тобто не набирає непарнгого числа коханок.

 

Історію показано з гумором, часом із гіперболізацією ситуацій, але тим не менш дуже чітко характеризує типи жінок, приховані страхи та їхню безглуздість, чоловічу гонитву за кількістю без огляду на почуття. За великим рахунком – те, що багато хто з глядачів проходив у житті не раз.

 

Друга ж частина вистави розповідає нам три історії – на основі оповідань Набокова «Дзвінок», «Випадок з життя» та «Повернення Чорба».

 

Перша – це тендітна і непроста історія матері та сина, які розділені містами, війною, нерозумінням та якоюсь панічною любов’ю. Картини минулого, простори і щось вічно дитяче.

 

«Випадок з життя» – це істеричний і дуже проникливий монолог Майї, розповідь про її життя. Щирі сльози і по-дитячому зворушливе поїдання цукерок, чорна сукня і Оскар Вайльд, прості визнання і неочевидні рішення, прекрасні партнери (Олександр Ковшун у ролі Павла Романовича і Тетяна Гриник у ролі Оленочки) – інтимна трагедія самотності справжньої жінки. Її дорослість в дитячості і дитячість у дорослому світі.

 

«Повернення Чорба» – це історія подружжя і схибленої родини нареченої. Це абсолютно дивні і часом схожі на роботів батьки. Тягар безглуздої Долі – ось лейтмотив цієї історії. Молодята разом мандрують, пишуть, разом шукають влучних слів, аж раптом вона помирає від удару струму. Що ж він? Він намагається не забути її змістів, її відчуттів, її сприйняття життя, знайдених метафор. В цьому фрагменті постійно звучить «Ода радості» Бетховена. Яка раптом у стилі фарсу переспівується батьками героїв, від чого у глядачів з’являється враження колективного психозу.

.

Курбасівська школа гри

За що варто поважати березільців так це за унікальне збереження і практичне використання курбасівської школи гри. Коли бачиш їхні вистави, то щоразу уявляєш Леся Степановича десь на заднику – він спостерігає.

 

Щось виходить краще, щось гірше, десь не вистачає ще майстерності, а десь є «невмотивована дія» актора. Проте чесність, інтерактивність, бажання проникнути в психологічний світ людини – усі ці риси, притамані курбасівській школі, присутні завжди.

 

Лесь Курбас активно виступав за існування театр впливу, коли головна мета актора – це діалог з глядачем, виклик реакції останнього та навіть задіяння глядача у ситуаціях, у драматургічних моментах. Театр впливу агітує, задіює.

 

Під час постановки «Повернення» усі елементи театру впливу були наявні. Актори могли звертатися до глядача, робити залу частиною історії, бути в полі глядачів, щось запитувати у них, використовуючи реакцію у своїх імпровізаціях, тобто спілкувалися із залою, а не тільки розповідали їй.

 

Окремим персонажем є велике ліжко, саме воно стає центральною сценою для всіх історій, саме на ньому герої змінюються, страждають, сплять, радіють, люблять. Нам пропонують бути учасниками і спостерігачами водночас.

 

Акценти – виправдані чи ні?

Якщо на сцені щось перебільшується чи переграється, то на це є причина. Чому так? Чим герой заслужив таку поведінку? Чим він особливий? У першій частині хлопець доводить глядачеві, що має право на таку гіперболізовану дурість, бо таким чином він прикриває свій сексуальний страх. Він боїться, що жінки не звернуть увагу на нього, що він якийсь не такий. Звісно, що такого роду поведінка обертається проти героя, проте дія й бездіяльність на сцені вмотивовані.

 

В деяких епізодах мотивація натомість виглядає сумнівною, але варто розуміти, що рішення режисера Олександра Ковшуна є експериментальними і, гадаю, він уважно відслідковує реакцію глядача. До речі, в одному з етюдів, а саме в третій романтичній історії режисер сам вийшов на сцену у невеличкій ролі.

 

Набоков дуже колоритно звучить українською, і переклав текст  той-таки Олександр Ковшун, а отже Володимир Набоков заговорив до Києва українською. Хто почув?

Катруся Гладка