«Великий Гетсбі» на кіноекрані: кіч чи шедевр?

КІНОМАНІЯ ДЛЯ КНИГОЇДІВ

Незважаючи на мою любов до класичної американської літератури, «Великий Гетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда чомусь довгий час залишався для мене тією книжкою, яку я все збиралася прочитати, але до якої чомусь ніяк не доходили руки. І невідомо, скільки ще це б могло тривати, якби не звістка про те, що на екрани виходить одноіменна стрічка База Лурмана – режисера, котрий, незважаючи на свій доволі скромний «послужний список», належить до моїх найулюбленіших.

.

Я з великим задоволенням прочитала цей прекрасний роман за день до прем’єри «Великого Гетсбі» в Україні, щоб мати змогу порівнювати фільм з першоджерелом, а не навпаки. І коли у глядацькій залі увімкнули світло, я вперше в житті розгублено констатувала, що фільм мені сподобався… більше за роман котрий, незважаючи на глибину та чудовий сюжет, видався дещо сухим та відстороненим (чи може то справа у перекладі?).

 

Для мене режисер Баз Лурман – це «людина-свято», котрій у своїх стрічках якимось чудом вдається балансувати на межі кічу, не переступаючи її, створюючи натомість пікантний «соус», який не кожному припаде до смаку через свою специфічність, але нікого не залишить байдужим. І прочитавши роман Фіцджеральда, я зрозуміла, чому він вирішив взятися за цей матеріал. Адже «Великий Гетсбі» – це дуже «лурманівський» сюжет: драма, котра поступово набирає обертів на тлі неймовірно динамічного калейдоскопу яскравих кольорів, гучних звуків, музики, танців та засліплюючої розкоші. Ще до виходу стрічки на українські екрани, я була певна, що «Великий Гетсбі» займе почесне місце поруч з «Мулен Руж!» та «Ромео+Джульєтта» – фільмами, що належать до золотого списку моїх улюблених.

 

За словами База Лурмана, ідея екранізувати «Великого Гетсбі» виникла у нього під час світової фінансової кризи, коли він спостерігав за масовою панікою та істерією, що охопила людей у ту пору. «Якщо ви поставите людей перед дзеркалом, котре скаже їм: ви були п’яні від грошей, – вони не захочуть у нього дивитися. Але якщо ви спроектуєте відображення на іншу епоху, то така історія буде користуватися попитом» – сказав він у одному з інтерв’ю. І така проекція вдалася на «ура», адже у історії, котра сталася без малого сто років тому, з легкістю можна побачити до болю знайомі обличчя тих, хто живе поміж нами тут і зараз, сповідує ті ж самі цінності і веде – чи прагне вести – такий само спосіб життя.

 

Отже, США, 1922 рік. Перед нами постає так звана «епоха джазу» – спокусливо блискуча, вільна від умовностей, моральних обмежень та стереотипів. У повітрі ще пахне порохом минулої війни, і цей запах змішується з духом Великої Депресії, що поступово насувається на країну – але люди цього ще не знають. Вони зайняті зовсім іншим: бідні вибиваються з сил, намагаючись заробити на шматок хліба хоч найбруднішою працею, багаті… теж вибиваються з сил, охоплені дикою гонитвою за розкішшю та задоволеннями, прагненням урвати від життя все, що тільки можна. Кожен свій день ці люди, чиє життя складається з блискавичної зміни шикарних туалетів, ексклюзивних авто, вишуканих страв та вечірок у фешенебельних маєтках, проживають так, ніби він – останній. І найяскравішою зіркою на їхньому небосхилі сяє неперевершений містер Джей Гетсбі – володар маєтку, схожого на казковий замок, куди день і ніч, не чекаючи на запрошення, стягуються «сильні світу цього», щоб якось аж оскаженіло віддаватися розвагам та веселощам, котрим тут немає меж.

 

Хто він такий, цей загадковий багатій, саме ім’я котрого відкриває будь-які двері і вирішує будь-які проблеми? Звідки він з’явився? Чому він не любить говорити про своє минуле, а коли говорить – щось у його словах, незважаючи на щиру посмішку, видається фальшивим? Звідки у нього такі божевільні гроші, котрими він розкидається навсібіч, і чому він тримає свій дім відкритим для всіх бажаючих, не прагнучи особистого знайомства з гостями? Він носить елегантні костюми, він увічливий та уважний, він має симпатичну звичку звертатися до кожної людини «друже мій», і сам, як не дивно, мало чим нагадує представників «вершків суспільства», котрими щовечора переповнений його дім . Але до самого кінця у глядача виникають труднощі з його сприйняттям: неможливо сказати з упевненістю – подобається тобі Джей Гетсбі, чи ні. І не факт, що фінал, коли, здавалося б, розкриваються усі таємниці і зриваються маски, допоможе визначитися з цим питанням.

 

Леонардо ДіКапріо, котрий вже працював з Лурманом у далекому 1996 році, виконуючи роль Ромео, бездоганно впорався зі своїм завданням і буквально прожив на екрані життя свого загадкового і трагічного героя, Джея Гетсбі. Поруч з ним дуже переконливо виглядає Тобі Магуайр у ролі головного героя – Ніка Керравея, котрий і оповідає нам сумну і повчальну історію свого знайомства з «Великим Гетсбі», як наприкінці називає він свого товариша. Актриси Кері Малліган, Айла Фішер і Елізабет Дебікі прекрасно відповідають своїм героїням, та й загалом акторський склад фільму заслуговує найвищих похвал. Деякі персонажі стрічки, особливо жіночі, можуть видатися дещо гротескними, адже Баз Лурман – це завжди гротеск і театральність. Але це, як на мене, не псує сюжету – навпаки, лише додає йому перчинки, і підкреслює саме те, що потрібно підкреслити.

 

Що хочеться відмітити окремо – це увага до деталей та образів, що перетворюються на візуальний лейтмотив фільму – фірмову «фішку» режисера, якій він залишився вірний і на цей раз. Вогник зеленого маяка, що прорізає туман на перших кадрах і поступово зникає у темряві наприкінці. Пошарпаний рекламний щит, з якого, немов всюдисуще око Бога, дивляться з-за окулярів пронизливі очі безвісного окуліста, «доктора Т. Дж. Еклберга». Перстень з монограмою, що прикрашає мізинець Джея Гетсбі, і сама стильна монограма, котрою оздоблено усе – від коліс автомобіля героя до ковдри на його ліжку. Усі ці нитки, що елегантно проходять крізь сюжет, не лише радують око, а й надають фільмові гармонійності та цілісності.

 

Так само, як і фільми «Трилогії червоної завіси» База Лурмана (куди входять стрічки «Тільки в танцювальній залі», «Ромео+Джульєтта» та «Мулен Руж!»), «Великий Гетсбі» може похвалитися феєричним музичним коктейлем. Тут Бейонсе і Ферджі, Браян Феррі і Florence + The Machine, Jay-Z і The xx – а також багато-багато іншого. Здавалося б, до чого тут «епоха джазу»? Почуєте – переконаєтесь самі!

Коли чиясь велика «американська мрія» розбивається, друзки від неї розлітаються навсібіч, ранячи усіх на своєму шляху, а часом – і вбиваючи тих, кому не пощастило. Хочеться сподіватися, що глядачі побачать саме цю ідею за блиском розкішних декорацій. Не дайте режисерові себе надурити – «Великий Гетсбі» – набагато глибший, ніж може здатися непідготовленому до такого візуального бенкету глядачеві!

 

Приємного перегляду – і заготуйте про всяк випадок носовички!

Ольга Герасименко