Гоголь-моголь на сцені Молодого театру

АНТРАКТ
«Так жити не можна. Так фокуси у цирку показувати можна, але жити так не можна.»

П’єса Миколи Ердмана «Самогубець» цікава вже тому, що за життя автора її жодного разу не було ні надруковано, ні поставлено в театрі. Свого часу її було знято зі сцени буквально перед самою прем’єрою за особистим розпорядженням Сталіна, який у своєму листі до Станіславського написав: «Я не дуже високої думки про цю п’єсу. Мої найближчі товариші вважають її порожньою та шкідливою…».

 

Сам Микола Ердман – постать досить цікава. Поет, сатирик та кіносценарист, що працював над такими зразками сталінського кінематографу як «Веселі хлоп’ята» та «Волга-Волга», до якого влада Рад, здається, так і не змогла виробити однозначного ставлення. Ердман спочатку перебував у фаворі, але пізніше за надто «гострий язик» його було заарештовано та відправлено у заслання, а його прізвище – видалено з титрів стрічки «Веселі хлоп’ята». Звільнившись через три роки, Ердман став «особою, враженою у правах», але згодом, за особистого сприяння Берії, отримав роботу у Ансамблі пісні і танцю НКВС, а пізніше – навіть Сталінську премію, і до кінця життя активно працював у сфері театру, кіно та мультиплікації.

 

У своїй багатостраждальній п’єсі «Самогубець» Ердман блискуче зображує реалії країни, що народилася на його очах, і у якій йому випало жити. У цій країні людина навіть застрелитися не має права, не спитавши точки зору громадськості. От живе такий собі звичайний громадянин, Семен Семенович Подсєкальніков – і нікому жодної справи немає до його життя: головне, щоб світло у спільному туалеті не забував вимикати, чужі харчі з комунальної кухні не тягав, та з дружиною сварився лише пошепки – так, щоб сусідам за стіною спати не заважав. Але варто чоловікові взяти до рук револьвер і тремтячою рукою нашкребти на клапті паперу хрестоматійне «У моїй смерті прошу нікого…» – як громадськість накинеться на нього не гірше за розлюченого тигра. Як це так – «нікого»?! Ви егоїст, товаришу Подсєкальніков, ви – безсовісний індивідуаліст! Якщо вже вирішили стрілятися – не можна розтрачувати свою смерть задарма, адже помирати потрібно за ідею! За яку саме? А це ми зараз вам розкажемо, і записочку відповідну напишемо, від вас же попросимо лише підпис…

 

Звістка про те, що мій улюблений Молодий театр взявся за постановку «Самогубця» стала однією з найкращих культурних новин року. На виставу, що у бойовому хрещенні отримала назву «Гоголь-моголь з двох яєць», я чекала з величезним нетерпінням – адже ще ніколи очікування від цього театру не оберталися розчаруванням. Так сталося і цього разу: вистава молодого режисера Олександри Меркулової за участі талановитих акторів театру – як заслужених та народних артистів, так і тих, чиї імена вже добре відомі київській публіці, незважаючи на молодий вік – стала чудовим подарунком для театралів, зголоднілих за яскравими прем’єрами.

 

Творчій групі Молодого театру вдалося просто неперевершено передати атмосферу радянської комуналки 30-х років – зі спільним побутом, з ранковими чергами до вбиральні, колективними скандалами та повною неможливістю огородити своє особисте життя від чужих очей. Ми бачимо перед собою людей, яких загнали у такі умови і з ранку до ночі переконують, що тепер їм живеться краще та веселіше. І вони з усіх сил намагаються в це повірити, припасовуючи залишки «розкоші минулих часів» до свого нинішнього існування: потерті оксамитові портьєри над грубо збитими з дощок дверима, клапоть старорежимної ресторанної вивіски – на дверях «піщеблоку», у якому більшого делікатесу ніж ліверна ковбаса годі й шукати.

 

До речі, саме ця ліверна ковбаса і стає точкою, з якої події починають розгортатися і набирати все більших обертів. Звичайнісінька побутова сварка з дружиною, у ході якої головний герой вирішує налякати рідню самогубством, приносить плоди, які бідолаха не міг уявити і у страшному сні. Адже перспектива отримати «свого, власного» самогубця стає для мешканців комуналки справжньою рятівною соломинкою. Можливість використати вуста покійника як рупор для того, щоб прокричати про власну найважливішу проблему – такий шанс випадає раз у житті. Тому люди – від священика до м’ясника, від модистки до письменника – насідають на Подсєкальнікова як мухи на мед, і кожен переконує його, що він мусить померти саме за його ідею. «Ви мусите померти за інтелігенцію! – Ні, за релігію! – Ні, за кохання до мене!» – очманілий герой крутиться у цьому божевільному хороводі вигуків та заготованих для нього передсмертних записок, і коли нарешті знаходить сили вирватися і закричати: «Товариші, я не хочу ні за кого помирати! Я ЖИТИ ХОЧУ!» – це не викликає у «товаришів» нічого, крім гніву і роздратування. Сумний парадокс: суспільство, у якому для того, щоб бути почутим, щоб здобути хоч якусь вагу, треба померти.

 

Іскрометний гумор, живі декорації та яскраві образи як головних, так і другорядних персонажів – все це і є «Гоголь-моголь з двох яєць». Також слід відзначити більш ніж вдалий, в цілому, підбір акторів, хоча мені не вистачило, наприклад, більш колоритного священика, отця Єлпідія. Єдине, що дещо зіпсувало моє враження від вистави – це надмір жартів «нижче поясу», як на мою вразливу натуру, а також відверте карикатурно-гомосексуальне забарвлення там, де п’єса його і близько не передбачала. На жаль, це симптом, властивий сучасному театрові загалом, особливо коли мова йде про класику або про драматургію минулих часів: часто режисери немов бояться, що сучасний глядач не зрозуміє епохи, зображеної у творі, її реалій та актуальних проблем, тому «занижують планку» і додають до тонкого гумору оригінального твору більш примітивних жартів. Але хотілося б, щоб мій улюблений Молодий не боявся залишатися на цьому тлі «білою вороною». Ми, глядачі, не хочемо, щоб до нас нахилялися – ми хочемо рости, тягнутися вслід за мистецтвом, тож нехай воно краще буде на голову вище від нас, нехай змушує нас дострибнути до його рівня.

 

Сторінка вистави на сайті Молодого театру.

Ольга Герасименко