Крізь двері Тичинівської душі

АНТРАКТ

Що ми знаємо про Павла Тичину? Які асоціації він у нас викликає? Заплямований радянською пропагандою, він так і не зміг утвердитися в свідомості багатьох, як дійсно вартісний, глибокий і повноцінний поет. Моновистава «Сріблясті голуби у небесах Павла Тичини» дозволяє поговорити з власником унікальної квартири на Терещенківській, почути звуки його будинку і відчути справжнього Тичину.

 

Гра простору початок історії

В моновиставі грає заслужений артист України Євген Нищук. Ідея по-новому сказати про Тичину прийшла в голову заступнику директора літературно-меморіального музею Павла Григоровича – Ірині Плеховій. Вона хотіла, аби музей та світле ім’я Тичини зазвучали по-новому. Так народилася екскурсія-вистава, сценарій до якої написала директор музею Тетяна Сосновська. А для ролі молодого Тичини ідеально підійшов актор столичного театру «Сузір’я» Євген Нищук, який і зовні схожий, і за настроєм дотичний.

Спочатку відвідувачі потрапляють до холу музею, до них виходить екскурсовод і розпочинає екскурсію. Аж раптом, потрапляючи до першої кімнати, де стоїть розкішне фортепіано, екскурсоводу терміново дзвонять і він зникає. А тим часом за роялем вже сидить Павло Тичина і за символічним звуком ноти розпочинає свою історію.

Тичина пересувається серед відвідувачів, зазирає до всіх в очі і переконує, що нікуди він зі своєї мистецької квартири не дівся, він все ще тут, приходить, дослухається до звуків старого годинника.

Слово за словом Павло Григорович (а за сумісництвом Євген Нищук) веде нас від дитинства до пізніших періодів життя і творчості.

Складність вистави у надзвичайній наближеності актора до глядачів і постійне пересування його з кімнати в кімнату.

Мова заходить і про ялинку, яка стоїть в одній з кімнат, в родині Тичини прикрашання ялинки було цілою процесією і чіткою асоціацією поета із дитинством. Але оскільки на дворі вже 25 січня, то Тичина пропонує присутнім разом з ним почати знімати іграшки з ялинки

 

Особисте готові чути

Павло Тичина був надзвичайно музичною людиною, грав на кількох інструментах, в одній з кімнат навіть стоїть його унікальна бандура, на якій він любив грати. Музичність не могла не вплинути на поезію. Виходить його перша збірка «Сонячні кларнети», про це він згадує із особливою втіхою і Євгенові Нищуку вдається передати настрій від першого тріумфу.

Далі відвідувачі крокують до спальні, де в шафі мирно лежать речі поета, де в улюбленому ліжку йому снилися дивні сни і куди приносила сніданок його люба Ліда – дружина і підтримка. Про неї Тичина розповідає із особливим захопленням. На цьому моменті у однієї з глядачок заблистіла сльоза.

Подружжя не мало дітей, зате у Павла Григоровича була чарівна племінниця Тетянка. Здавалось, глядачі і дихати боялися, коли мова зайшла про неї. Поет дуже любив її, завжди дозволяв гратися і пробачав все. І з жалем говорить: «Я пішов з життя і так і не дорозповів їй історії», а вона ніби і досі заглядає у щілинку і захопливо чекає, а що ж далі.

 

Книги як життя і як втрати

Глядачі і водночас учасники тичинівської історії рухаються за поетом далі по квартирі, ніби перебираючи струнки його ліричної душі. І попадають до бібліотеки – особистої гордості Тичини. До його дітища і місця, де народжувалися чудові вірші, переклади, публіцистичні статті. Перше, що відчувається – це аромат. Старі книжки, унікальна колекція як української, так і світової літератури. Біля одного зі стелажів стіл, на ньому друкарська машинка.

«Машинку я купив, бо ніби-то кажуть, що це зараз модно, я не особливо багато на ній друкую», – іронізує поет над собою. На столі лежить ще один важливий предмет – книга. Подарована і особисто підписана Миколою Хвильовим – другом Павла Тичини.

Ще один особливий момент екскурсії-моновистави: розповідь про смерть Хвильового. Тичина до кінця життя картав себе, що не вберіг друга. Як сам згадував, вони з Миколою розуміли один одного по очах, а тут Тичина не прочитав в очах Хвильового, що той хоче вкоротити собі віку.

Актор говорить вустами Тичини про особливий символізм на похованні Хвильового. На кладовище чогось прийшло багато незнайомих людей, вони витріщалися на мертвого, щось видивлялися, це напружувало. Коли труну вже опускали в землю, раптом за неї вилетіла голубка і налякала чужих. «Це його душа полетіла», – сказав тоді Тичина. Він ніколи не забуде цього випадку.

 

Квартира радості

Як наголошують самі працівники музею та виконавець головної ролі у виставі, квартира Павла Тичини завжди приймала багато гостей –письменників, журналістів, студентів. Дружина Тичини – Лідія готувала смачні страви і запрошувала до чаю. Традиція триває і досі. Старий годинник б’є, десь здалеку звучить мелодія, Тичина вдягає звичний плащ та капелюх і йде, закликаючи присутніх жити і насолоджуватись життям.

Завершується вечір справжнім чаюванням за круглим столом, разом із актором Євгеном Нищуком та директоркою музею. Глядачі діляться враженнями і як і колись п’ють чай із солодким.

Навіть ті, у кого Тичина досі викликає асоціації із дурними радянськими віршиками, змінили враження.

У виставі звучать кілька поезій автора і дійсно вдається відчути усю глибину його творчості, силу духу, але водночас і тонку ліричну душу, кімнатами якої вдалося помандрувати.

Катруся Гладка

Частину фотографій взято з www. tychyna.org