Кіно для дорослих

КІНОМАНІЯ ДЛЯ КНИГОЇДІВ

Не знаю, як ви, а я обминаю кінотеатри. Бо з «Гобіта» та «Піратів Карибського моря» давно виріс, а кіно, яке можна дивитися нормальній дорослій людині, існує хіба на фестивалях.

Ні, я не є прихильником так званого «артхауса», але категорично не сприймаю блокбастерів, які більше схожі на мультфільми – як за естетичним, так і за інтелектуальним рівнем. Що вже там казати про сучасне російське кіно з примітивною грою акторів та невмілим наслідуванням того ж таки Голлівуду.

Інакше кажучи, усі ці «Кінопалаци», «Баттерфляї» та інша індустрія попкорну поки що процвітає без моїх трудових гривень.

І якби не героїчний прорив на екрани «Тогощопройшовкрізьвогонь» Михайла Іллєнка, моє ставлення до «найважливішого з усіх мистецтв» залишилося без змін. Втім, пробити стіну – це тільки перший етап. На другому у прорив повинні ринутися резерви, тобто невідомі поки що герої українського кінематографу.

Власне, тому мене і зацікавив фільм із нетиповою для блокбастерів назвою «Звичайна справа» і незвичною для кіно країною походження – Україною.

Толік - Тарас Денисенко

.

Ще одним магнітом став виконавець головної ролі Тарас Денисенко («Фучжоу», «Поет і княжна») – небанальний, непопсовий актор старої школи.

Ну а коли замиготіли перші кадри і з’ясувалося, що головний герой – поет, який шукає себе у нашому теперішньому світі, дотепним символом якого виступає психоневрологічний диспансер (перше місце роботи нашого героя), я зрозумів, що фільм буде цікавим книгоїдам з «Друга Читача».

Отже, ми маємо поета, який працює психотерапевтом, аж поки вступає у найнебезпечніший для чоловіка сорокарічний вік. Для початку конфлікту він застає головну лікарку за садо-мазо забавами в кабінеті. Результат – миттєве звільнення і несподівана можливість змінити свою долю. А це ой як звабливо у 40 років, коли у житті застій, діти вже великі, а з жінкою (Леся Самаєва) все як завжди… А тут іще друг-авантюрист (Віталій Лінецький), який весь час марить заробітком і тягне у найфантастичніші афери – то курячим послідом торгувати, то виступати із віршами на похороні собачки. Отут власне, звільнившись з психлікарні офіційної, герой потрапляє у дурдом справжній – тобто наше із вами життя.

Дружина - Леся Самаєва

.

Треба віддати належне режисеру Валентину Васяновичу – він зробив майже неможливе, тобто збудував фільм навколо поезії, навколо кризи середнього віку, навколо України, і при цьому зробив його цікавим та глядацьким.

Славік-аферист - Віталій Лінецький

.

Велику роль у цьому зіграв філігранно підібраний акторський ансамбль – з одного боку блискучий, буфонадний, комічний Віталій Лінецький, а з іншого – стримана аж до акторської аскези Леся Самаєва, яка грає іноді самими кутиками очей, вміючи в одну мить пропустити через нерухоме, на перший погляд, обличчя цілу зливу емоцій. Ну а в центрі – різноманітний, драматичний, філософський, коли треба смішний Тарас Денисенко, який читає свої вірші. Так-так, у фільмі використано вірші самого Тараса Денисенка – хто не знав про поетичний талант цього чудового актора, дивуйтеся. І вірші, треба сказати гарні, навіть як на мій делікатний смак.

Рекламна агенція - Брати Капранови

.

Додатковою родзинкою для книгоїдів стане те, що у «Звичайній справі» епізодичну роль зіграли Брати Капранови – на відміну від колгоспників «Тогощопройшовкрізьвогонь» тут письменники перевтілилися у директора рекламної агенції та його асистента.

Не буду переповідати сюжет – ви самі його дізнаєтеся у кінотеатрах. Скажу лише, що фільм пройшов випробування публікою на фестивалях у Індії, Албанії, і був відзначений призом на Одеському Міжнародному.

Валентин Васянович - режисер

.

Звісно – у цьому фільмі Брюс Вілліс не рятує світ. Тут світ рятує Тарас Денисенко, і це його, так само, як і наш із вами, поетичний, творчий світ. Він рятує його від агресивного абсурду навколишнього середовища, і це виглядає значно більш переконливо, тому що схоже на правду.

Не хочу захвалювати творців «Звичайної справи», тому для порядку трохи покритикую, зокрема за пасивний початок, який глядачу треба пережити, благо, він короткий. Сумнівною, як на мене, є назва, бо сам я із п’ятої спроби зміг запам’ятати словосполучення – і не через його екстравагантність, адже сіре, буденне, звичайне запам’ятовується гірше, ніж яскраве. Втім, це мій особистий смак, його я нікому не нав’язую.

Приємно, що український фільм виходить у широкий прокат у всіх містах, у всіх кіномережах – і хочеться тільки побажати нам із вами підтримати його своїми ногами, очами і гривнями, адже тоді за ним прийдуть наступні, і ми все частіше будемо писати рецензії на вітчизняні прем’єри.

Олекса Вертипорох