Маркес по-українськи «очима блакитної собаки»

АНТРАКТ

Оповідання «Очі блакитного собаки» серед усього доробку Габріеля Гарсіа Маркеса можна легко не помітити. Історія, що її він написав у 1950 році, має невеликий обсяг. Проте все частіше світові критики звертають увагу на те, як в малій формі вкладається стільки змісту. Молодий театр вирішив ризикнути і поставити «Очі блакитного собаки» на своїй сцені, трохи змінивши текст і змістивши окремі акценти.

Сонна реальність колумбійського містифікатора

Для того, аби відчути стиль Маркеса, потрібно згадати умови, в яких він народився. Колумбія кінця 20-х початку 30-х років ХХ століття включається в безрезультатну війну з Перу, населення збідніле і налякане, багатодітні батьки намагаються зберегти життя і виростити своїх дітей. Саме у цьому вічно революційному стані 1927 року народився Габріель Гарсіа Маркес, згодом він бачив криваві революційні будні Мексики, в якій жив, бачив, як нищиться корінне населення і нащадки майя, бачив протистояння «білих» іспанців з «темними», а значить «низькосортними» індіанцями. Усі ці спостереження і відчуття соціальної несправедливості стали визначальними в творчості Маркеса. Він знаходить себе у стилі, який згодом назвуть «містичним реалізмом», і саме за свою унікальну манеру написання отримає у 1982 році Нобелівську премію з літератури.

«Очі блакитного собаки» хоча і не мають історичного фундаменту, зате написані у фірмовому маркесівському стилі «містичного реалізму». Це історія про хлопця та дівчину, які щоночі зустрічаються уві сні. Причому постійним місцем їхньої зустрічі стає дивна кімната, в якій мало світла. Хлопець на початку не може запам’ятати дівчину, і, чергового разу потрапляючи разом з нею в кімнату, не згадує, хто вона. Та згодом він вже щоночі цілеспрямовано намагається з нею побачитись уві сні. Вони говорять про любов, про відчуття реальності та про мрію зустрітися в цій самій реальності. Та марно! Час іде, проте ані герой, ані героїня історії так і не бачаться в справжньому житті. Паролем їхнього спілкування і своєрідним символом стає фраза «Очі блакитного собаки», саме цей набір слів стає їхнім особливим ключем.

І хоча дівчина обмальовує усі стіни міста цією фразою і щосили намагається зустріти свого принца зі сну в житті, все марно. У літературному творі Маркес ставить в кінці три крапки, завершуючи розповідь невідомістю. Читач сам, ніби у фантазіях продовжує історію.

Героїв щоразу будить одна і та сама радіопрограма, яку слухає сусідка хлопця щоранку. Діалоги закоханих обірвані, незакінчені, вони нібито весь час не встигають сказати щось важливе, дійти спільного рішення, насолодитися до кінця одне одним. Знову звук радіо і знову вони прокидаються десь в різних точках землі.

У театральній постановці акценти дещо зміщені. По-перше, до текстової частини додається більше кумедних сцен та романтичних моментів. Фактично всю постановку пронизано тонкими невербальними елементами: поглядами, доторками, пластикою. У автора все описано більш стримано, загадково і лаконічно.

По-друге, драматург Кіра Малініна додає свою оригінальну кінцівку. Герої не витримують більше своїх циклічних і безвихідних зустрічей уві сні, і дівчина пропонує комусь із них померти. На що хлопець реагує негативно, усіляко переконуючи її ,що в такому випадку вони більше не будуть бачитися ніде. Але дівчина таки ковтає таблетки, помирає, і з того часу їхня казка уві сні завершується назавжди.

 

Мова пластики — мова кохання

Вистава Молодого театру не була би повноцінною без унікального підходу до сценографії та хореографії. Щодо сцени, то вона оформлена наконічним чорним задником та прикрашена висячими доріжками із блискіток, які з боку глядацької зали створюють ефект чотиривимірного зображення.

Завдяки цьому елементу і грі акторів з розсуванням і видозміненням «блискучих штор» глядач легко міг уявити себе у сні, бути присутнім у різних просторах, чітко уявляти процес проходження крізь сон до пробудження і навпаки. Одним словом невеликий елемент став ключем до розуміння задуму Маркеса, його об’ємного і повнозначного сну.

Не зважаючи, що часом гумористичні моменти, додані у постановку, збивають із загального настрою та стилю колумбійського автора, проте пластична частина 100-відсотково захоплює і приковує увагу.

Численні пластичні етюди, надзвичайно тонкі та чуттєві спільні діалоги завдяки рухам тіла та тендітне відчуття емоцій передається у хореографії Олександра Маншиліна.

Також треба віддати належне підбору акторів, вони ніби створені для постановки за Маркесом: чутливі, молоді, талановиті та надзвичайно влучні у характерах «Очей..». Недарма після прем’єрного показу вистави у багатьох глядачів на очах виступили сльози.

/

Чи ми існуємо?

Маркесу вдалося у короткому оповіданні зобразити зміст людських стосунків та певну ілюзорність нашого існування. Хіба не ми самі малюємо свої сюжети, хіба не ми притягуємо чи навпаки відштовхуємо людей, ситуації? Хіба не ми вигадуємо світ довкола, який оберігає Бог? Габріель Гарсіа Маркес виріс у країні, де містичні та філософські аспекти людського життя в самій природі народу. Нащадки майя і досі зберігають символіку та традиції, особливий містицизм та сакральність у мистецтві, у сприйнятті життя та психології людей.

У виставі «Очі блакитного собаки» режисерові вдалося передати основну формулу людського життя — ми створюємо його самі, ми беззаперечні творці світу.

В одній зі сцен постановки герой запитує героїню: «Ти впевнена, що ми існуємо?», на що та впевнено відповідає, що так, і вона не раз відчувала свій біль, свої переживання. І правда, ми визначаємо своє існування на землі за такими глибокими внутрішніми переживаннями, почуттями, емоціями. Ми живі у всесвітній любові, а пара з «Очей блакитного собаки» жива у своїй власній історії, яку вони створили, і в яку з такою солодкістю повертаються.

Щодо кінцівки, то думаю у інтерпретації драматурга Малініної вона ставить впевнену крапку у розповіді Маркеса, не даючи глядачеві пофантазувати, проаналізувати діалоги, знайти більше власних сенсів. Чи виправдане таке логічне і зрозуміле, і навіть занадто реалістичне завершення? Маркес у творі лишає нам інтригу, містичну загадку, яку, можливо, не варто завершувати настільки однозначно — самогубством дівчини.

Пошук ідеалу

Режисером-постановником цієї оповіді став Антон Романов, який зазначає у коментарях до вистави, що можливо не варто шукати якогось непевного ідеалу в житті, людину, з якою не зможеш бути разом, а часом кохання змушує нас ідеалізувати. Це стає ще одним змістовим пластом твору: ілюзорність образів, намагання створити ідеальну кохану людину завершуються нічим, завершуються розлукою та смертю.

«Працюючи над постановкою вистави, ми запитуємо як глядача, так і самих себе: чи варто витрачати життя на пошуки людини, з якою хочеться прожити це життя? Адже життя швидко минає. І це ще не значить, що ми знайдемо те, що шукали. Чи варто присвячувати своє життя пошукам ідеалу, який існує лише у нашій уяві? Можливо, на цій землі вже є та сама людина, яка хоче завжди бути поруч з тобою, просто у пошуках ідеалу ти не помітив її. Ми не хочемо робити жодних висновків або пропонувати відповіді. Ми їх не маємо. Ми боїмося помилитися, і помиляємося, як і герої нашої вистави», – каже режисер.

Але висновки все одно лишаються за глядачем…

Катруся Гладка