Не вір очам своїм: Як шкільні підручники відображають і формують національні почуття

Парижани бояться капіталізму. Жителі Нью-Йор­ка переймаються сексом. У Сеулі й Сан-Антоніо (штат Техас), які за 11 тис. км одне від одного, точаться суперечки з приводу того, чи справді людина походить від мавпи. Зміст шкільних підручників (ба навіть більше, матеріал, який до них не потрапляє) в усьому світі викликає тривогу та дискусії.

Хоча так і має бути. Певно, жоден інструмент не формує національної культури сильніше, ніж шкільна освіта. Підручники – не лише одні з перших книжок, із якими знайомиться більшість із нас; багато де у світі разом із релігійними текстами це єдині книжкові видання, що їх читають люди. Опитування, проведене в Південній Африці, виявило, що менш ніж половина учнів мали вдома понад 10 книжок. 2010 року дослідження, організоване урядом Єгипту, показало: крім шкільних підручників, у 88% тамтешніх родин не читають книжок узагалі.

Ступінь нагляду держави за шкільними підручниками дає дуже добре (навіть якщо й неточне) уявлення про те, як вона переймається контролем над ідеологією. Там, де уряд прагне тримати все у своїх руках, відповідні офіційні органи укладають посібники або ж до найменших дрібниць визначають їх зміст. Але ідеологія може впливати й за меншого втручання держави: мова про ідеологічні погляди або груп, що контролюють створення підручників, або тих, хто намагається обмежити авторів книжок через органи освіти й інші подібні структури. Такі маневри здатні перешкодити здоровій дискусії в суспільстві з приводу того, чого школа навчає дітей стосовно навколишнього світу, й відсіювати ті позиції, які когось ображають або суперечать офіційній думці.

Стежити за ваххабітами

Державний департамент США має цілий штат людей, які стежать за змістовим наповненням підручників за кордоном, аби краще зрозуміти спосіб мислення людей у інших країнах і те, що їм намагається вкласти в голову держава. Мабуть, те саме роблять й інші. Наприклад, Інститут міжнародних досліджень шкільних підручників імені Ґеорґа Еккерта в німецькому містечку Брауншвейзі. Наскільки непростою є тема, видно бодай із того, що навіть ця незалежна установа отримує примірники шкільних посібників деяких держав із превеликими труднощами. Однак Інститут імені Еккерта назбирав їх зразки зі 160 країн. Директор інституту Сімона Лессіґ каже, що найбільш дискусійними можна вважати підручники з таких предметів, як історія та географія, особливо коли в них уміщені карти хоча дедалі проблемнішою цариною стає і релігія.

«Чужі» підручники давно вже викликають занепокоєння. Після Першої світової війни Ліга націй намагалася зменшити націоналістичне забарвлення текстів. Після терактів 11 вересня 2001 року в США знову з’явилися причини для тривоги: і в Америці, і в Саудівській Аравії висловлювали думки (зокрема й офіційні особи) про те, що у виникненні жорстокого різновиду джихаду, який сповідує «Аль-Каїда», принаймні частково винне розпалювання нетерпимості, характерне для змісту шкільної освіти в цьому арабському королівстві. Під градом критики лідери держави пообіцяли зміни. Починаючи від короля Абдалли сановники не раз повторювали, що з навчальних програм усунуто матеріали, які пропагують ворожнечу. Але в країні з міцними авторитарними традиціями та відданістю ідеям пуританського різновиду ваххабізму нетерпимості вистачає й без того.

Інститут у справах Перської затоки (IGA) – аналітичний центр і правозахисне лобі у Вашингтоні – повідомляє, що чимало з матеріалів, які так розлютили Захід після вересня 2001 року, в школах Саудівської Аравії все ще використовують. Директор IGA Алі аль-Ахмед, який готує до виходу працю про саудівські підручники, наводить приклади: «євреї та християни – вороги правовірних», «євреї окупували Палестину за сприяння вороже настроєних до ісламу хрестоносців, […] але мусульмани не мовчатимуть». Саудівський міністр освіти каже, що книжки проходять редакцію, але на це знадобиться ще три роки. Посадовець додає, що зміни не відбуваються швидше, «бо держава піддала б загрозі своє виживання. Мета освіти – забезпечити покірність суспільства правителю».

Інколи вимоги держави виразніше видно з того матеріалу, якого не включають у підручники. У романі Джорджа Орвелла «1984» Партія проголошує: «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє; хто контролює сьогодення, той контролює минуле». Щось подібне справджується і для Пекіна. Цілі шари минувшини стирають зі сторінок китайських підручників, пропускаючи історію крізь ретельну цензуру. В підручниках для старшокласників офіційна назва голоду, який настав після початку «Великого стрибка» у 1958 році, – «три роки економічних труднощів». Хоча є згадки про неврожай, але про 30 млн загиблих без їжі (за даними закордонних джерел), ані слова. Попередні редакції підручників містили коротенький параграф про «політичні заворушення 1989 року» – евфемізм, що позначає протести на майдані Тяньаньмень, – але і їх було прибрано під час перегляду в 2004 році. Тепер від «заворушень» на уроках історії не лишилося й сліду, щоб учням, бува, не закортіло спробувати повторити таке й собі.

Дарвін, секс та інші проблеми

У вересні нью-йоркський Союз захисту громадянських свобод оприлюднив дослідження статевої освіти в школах консервативної північної частини штату Нью-Йорк. Результати свідчать, що всі найбільш поширені підручники з охорони здоров’я вперто мовчать про такі речі, як презервативи чи інші засоби для запобігання вагітності або венеричним хворобам. Учителям дозволено додавати власні навчальні матеріали й викладати цей предмет на свій розсуд, але все одно вони повинні використовувати підручники, які застерігають учнів: статеве життя «впливає на цінності й родинні принципи», а утримання свідчить про хороші моральні якості.

Американські креаціоністи, переважно християнського спрямування, давно воюють за включення до підручників альтернативи еволюції через природний добір для пояснення виникнення живої природи та походження людини.

У відверто світській Франції еволюція не викликає жодних проблем. От економіка – інша річ. Багато років французи вже й не звертали уваги на те, що підручники з економіки просякнуті духом ортодоксального марксизму. Британський журналіст і вчений Пітер Ґамбел, фахівець із освітньої системи сусідки з-за Ла-Маншу, каже, що такі книжки чудово мирилися з думкою про вину розгнузданого економічного лібералізму в слабкості Франції напередодні Другої світової війни. Сьогодні підручники цієї країни написані значно тонше, але все одно відчувається неприязнь до капіталістичної економіки.

Нове обстеження масиву з 400 сторінок підручників економіки для старшої школи, проведене Інститутом економічних і фіскальних досліджень, свідчить, що лише якийсь десяток з них присвячено діяльності компаній і жодної – приватним підприємцям.

Задачник Калашникова

У 1980-х у таборах афганських біженців діти мусили розв’я­зу­вати такі задачі: «Група моджахедів напала на 50 російських солдатів. Під час атаки 20 росіян було вбито. Скільки росіян утекло?» Теперішні підручники не використовують АК-47 як наочного приладдя, але питання про те, яким чином подавати новітню історію, залишається болючим.

Афганські офіційні органи кажуть, що хочуть подавати історію останніх трьох десятиліть просто у вигляді низки подій. Не звинувачуватимуть нікого, каже Аттаулла Вагідьяр, радник Міністерства освіти. «Гравці 30-річної давності все ще активні в сьогоднішній афганській політиці», – пояснює він. Якщо включити до підручників оцінки останніх історичних подій, це перетворить освіту на політичне мінне поле. «На цьому етапі ми ще не готові на такий ризик. Ми працюємо в напрямку націєтворення і державотворення, – наголосив Вагідьяр. – Розбір новітньої історії нам у цьому не допоможе. Ми не хочемо, щоб у школах афганські діти почали воювати між собою через історію своєї країни». Релігія – це теж підступна територія. Нові афганські підручники, каже Вагідьяр, все ще тлумачать мусульманські вірування і звичаї: наприклад, як потрібно молитись або виконувати обмивання. Але в цьому немає нічого поганого. І книжки стали набагато більше збалансованими, ніж за «Талібану», вважає він.

Такі проблеми чекають і на інші країни, які потерпають від конфліктів або переходу від однієї форми влади до іншої. Наприклад, Лівії потрібна ціла нова серія підручників – не лише тому, що дітей більше не можна навчати, мовляв, волю мас непогрішно виражають «народні комітети» (які зникли з поваленням режиму Муаммара Каддафі), а й через наказ лідера Джамахірії задля справи панарабської єдності на мапах регіону не показувати жодних національних кордонів.

На щастя, поширення цифрових технологій полегшує таку переробку, навіть якщо й не допомагає вирішенню супе­речки про те, що ж саме слід змінити. Часи, коли підручники були помережані карлючками учнів, відходять у небуття. Цифрові книжки, які можна оновлювати дешево й часто, можуть замінити своїх паперових «предків». Деякі школи вже на це переключаються. У вересні губернатор Каліфорнії Джеррі Браун підписав проект закону про створення сайта, з якого студенти зможуть безплатно завантажувати популярні посібники.

На думку Лессіґ, поки існуватимуть підручники в тій чи тій формі й поки їх випускатиме або схвалюватиме держава, доти вони й залишатимуться політичною проблемою. Але коли доступ до інших текстів полегшиться, підручники частково утратять свою панівну роль; заодно послабиться влада освітян, чиї упередження можуть бути такими самими закоренілими, як і упередження в підручниках (а виявити їх дуже важко). Геннінґ Г’юз, науковець із Інституту Ґеорґа Еккерта, досліджував південноафриканські навчальні посібники й освітні методи. На одному з уроків у книжці, випущеній після приходу до влади Африканського національного конгресу, він зауважив портрет Нельсона Мандели із запитанням: «Чому перший чорношкірий президент країни – герой?» Учитель – білий африканер передпенсійного віку – не звернув уваги на поставлене завдання й говорив про Манделу як про збройного повстанця та найманого вбивцю.

Не виключено, що, зазирнувши до Вікіпедії зі смартфона, дитина й не дасть собі відразу ради з такими суперечностями. Але це допоможе.

© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved

Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com