Вертепи нашого життя у театрі Франка

АНТРАКТ

Виставу «Райськеє діло» аж ніяк не назвеш академічною, бо як композиція, так і виконання далекі від канонів. На перший погляд, вистава нагадує суцільний фарс з великою кількістю народних танців та співів, але це тільки на перший погляд. «Райськеє діло» це вертепи нашого життя, невеличкі історії та замальовки того світу, в якому ми зараз живемо: часом жорстокому, часом веселому, часом стереотипному, а часом чарівному.

.

Історії-символи

В основі постановки покладено вибрані твори Івана Малковича за 25 років, автор спеціально для постановки не писав нового, однак підтримав ідею драматурга Андрія Приходька і навіть брав участь у репетиціях.

«Райськеє діло» не має сюжету. Глядачеві з перших хвилин дійства складно зрозуміти зв’язок між маленькими сценками, але врешті-решт герої починають перетинатися, з’являється спільний зміст. Проте кожна мізансцена, кожен діалог нагадує скоріше філософський роздум окремого героя щодо історії, минулого та майбутнього України.

За традицією старовинних вертепів глядач стає апріорі учасником дійства, довкола нього співають, танцюють, по балкону ложі стрибає Чорт, з різних кінців зали раптово з’являються музики. В окремих сценках із нашого життя присутні символи. Приміром, одна зі сцен виглядає, як народне зимове гуляння на Василя, грає етнічна музика, настрій у акторів піднесений, аж раптом частина людей виносить на сцену величезну червону ляльку, яка нагадує язичницьку за формою, проте на ній зображений герб Радянського Союзу, а в руці вона тримає серп і молот. Ця лялька ледве не трощить під собою людей, але їм вдається вирватися.

Ще в одному моменті вистави на Маланку ведмідь раптом виявляється російськомовним та грає на баяні, закликаючи головного героя Івана (роль виконує Богдан Бенюк) відправитись з ним до «Белокаменной». Та Іван вигукує низку звертань до Москви: «Спартачко, партачко, бордачко, небіжчичко, ти вже отпіта!» Згодом всю цю замальовку знову заглушають співи та гра на народних інструментах.

Вся постановка побудована на контрастах, алюзіях та паралелях. На сцені виринають біблійні персонажі, як, наприклад, цар Ірод, герої роздумують, що з Україною буде далі. Словами Івана це звучало: «В Україні – Україну не знайду». Але як би не було тяжко і до яких би роздумів не приходили герої з ними завжди Божа ласка. Наприкінці вистави Іван читає вірш «Із янголом на плечі» – слова звучать як молитва і як надія на порятунок.

.

Музика як знахідка

«Райськеє діло» цінна своїми музичними знахідками. Пошуком та втіленням народних співів у виставі займалася Сусанна Карпенко, одна з учасниць гурту «Божичі». Їй вдалося зібрати воєдино унікальні співи з різних областей України, які навряд чи можна знайти в Інтернеті.

«Найбільша трагедія нашого часу – це те, що душа не співає, нам катастрофічно не вистачає пісні», – говорить народний артист театру Василь Мазур, який виконав роль Кентавра та Коваля у виставі.

Музика у постановці має створювати тло, а також додавати власного контексту: для когось це будуть давно забуті мотиви, для когось спогади, комусь у мелодіях та текстах ввижатиметься майбутнє, а хтось замислиться про теперішнє. Музика у «Райському ділі» як звуки янголів, має бути завжди присутня.

Сам Іван Малкович та режисер Андрій Приходько вважають музичне оформлення справжньою знахідкою і вважають, що в Україну має повернутися пісня. Ми так само, як і наші пращури, маємо більше співати, коли нам добре і коли погано. І хоча у виставі переважно присутні обрядові пісні зимового циклу, актори аж ніяк не вважають її суто різдвяною, навпаки кожна пісня – це в першу чергу, певний погляд на ситуацію, а таких ситуацій у виставі, як і в житті безліч.

Пісні чергуються – вони і ліричні, вони і святкові. Щоразу функція музики змінюється: коли дівчата ворожать на черевиках, то співи ледве чутно, вони як тло, у сценах народних гулянь співи навпаки стають центральними у виставі.

.

Автопортрет перед дзеркалом

Режисер Андрій Приходько вважає, що гарна вистава не має бути для якоїсь маленької обраної купки людей. «Це в СРСР був міф у акторів, що одна людина, яка зрозуміла ідею вистави – це вже щастя». За словами драматурга треба навпаки намагатися донести суть до якомога більшої кількості глядачів.

«Райськеє діло» для цього ідеально підходить, хоча б тому, що глядач весь час відчуває себе задіяним у вертепі. Довкола нього співають, до нього звертаються, з ним танцюють та розмовляють. Як розповідає Богдан Бенюк, акторський склад багато прийомів випробував із залою на передпоказі вистави.

Історія нашого життя, зображена у виставі, нагадує образки на грудях, якщо придивитися у кожного є деталі, є своє значення. Недарма у програмці до постановки зазначено, що це «автопортрет перед дзеркалом». Сцена стає місцем, в якому, ніби в дзеркалі, суспільство бачить свої переваги та недоліки. Театр виконує свою першочергову функцію – дає змогу придивитися уважно до самих себе, а чи таких людей ми прагнемо бачити у майбутньому чи влаштовує нас такий автопортрет?

.

Посміятись над собою

Хоча постановка і нагадує спільний філософський роздум над долею нас самих, тим не менш це аж ніяк не заважає жартувати. Гумор – прерогатива сильних і це дає українцям надію.

Приміром у одній зі сцен, Коза, яку водять залою раптом здихає. І от герої разом із глядачами думають, як її оживити. Трясуть її, кричать до неї, але нічого не допомагає, аж раптом хтось починає грати веселі ритми і Коза, як ошпарена підстрибує.

У постановці ми бачимо власні програші за весь хід історії – ми брали участь у безглуздих війнах, ми нищили свою мову та культуру, ми зраджували і брехали. Проте у «Райському ділі», як і у житті, все закінчується усвідомленням, що потрібні зміни, і щирим сміхом над власними недоліками.

.

За Книгою Книг

Біблійні сюжети пронизують кожну зі сценок вертепу. Бог виступає у ролі «незалежного спостерігача» за життям власних героїв.

Час від часу на заднику сцени відбуваються мовчазні сцени з Біблії, від народження Христа і далі. Функція цих замальовок полягає в тому, щоб створювати тло та накладати додатковий зміст на поетичну частину. Усі ми ходимо зовсім поруч із божественним, проте далеко не кожен здатен побачити та відчути це в повній мірі.

Монологи Івана межують із молитвою. Передостаннім як раз є вірш із «Янголом на плечі…», Іван промовляє його фактично пошепки, створюючи певну унікальність моменту. Герой спілкується з Богом у відомий йому спосіб. А глядач ніби стає свідком цієї розмови, та, затамувавши подих, намагається не видавати зайвих звуків. Богдан Бенюк інтонаційно та емоційно створює із глядачем особливий контакт, тримає увагу, кожне слово вірша звучить як особливе.

.

Вистава-фарс?

Саме так сприймаються деякі замальовки на сцені – як суцільний фарс, проте чи не так виглядає наше власне життя? Ми просто відзвичаїлися дивитися на себе відсторонено і аналізувати власні дії та вчинки, а «Райськеє діло» ставить нас перед величезним дзеркалом, де видно як хороше, так і погане. Лише за нами вибір – рай чи пекло.

Деякі глядачі після перегляду вистави кажуть, що «Райськеє діло» нагадує їм концерт, що нібито вистава не має чіткого сюжету, але в тому і полягає її цінність, що кожен бачить щось своє. Комусь за піснями та мелодіями не видно змісту, комусь не вистачає розвитку подій, проте більшість-таки замислюється.

Наше життя – це вертеп, де кожен учасник творить свою історію. «Райськеє діло» вкотре це підтверджує.

Катя Гладка

Фото автора