Між Юліллою і Юрібдою

Колись хтось злий і нехороший сказав, що людей мистецтва одночасно заїдає дві хвороби. Манія величі – раз. Комплекс неповноцінності – два. Раніш я думав, що то все наклеп якогось заздрісного бухгалтера. А тепер бачу – таки правда, гірка правда.
І гірчить найбільше те, що наших відомих літераторів ці дві болячки заїдають з подвійним апетитом. І як гуманоїд я дуже добре розумію вітчизняних письменників: малі гонорари й північні баби а-ля Мариніна, що заполонили ринок і серця невибагливої публіки – ці фактори не розвивають комплекси хіба що після ста грамів. Але як старий добрий дохтур Трепанатор я не можу не забити на сполох – параноя серед письменників набирає градусів, інакше кажучи – маразм кріпшав.

Ну тепер за правилами жанру, ви дивитеся на мене допитливими очима: хто, мовляв, винуватець мого чергового трепанування? 

Увага! Підказка. Діагноз – Плутарх.

Стоп-стоп, кажете ви. Плутарх – жив у Стародавній Греції, замотувався в тогу і писав довгі біографії героїв та правителів. Якого біса його приплітати до нашого сучасного маразму? Бо! –  манія величі разом з комплексом неповноцінності на підставі безгрішшя робить свою грішну справу. Так що тепер, любі, у нас є свій сучасний український Плутарх.
Тут ви уже здогадалися, на кого котиться бочка. Ага, на чергового талановитого хлопця – Андрія  Кокотюху. Чого котиться? Відповім афоризмом: не все то Плутарх, що пише біографії. І особливо – якщо йдеться про біографії наших сучасних політиків. А йдеться саме про їх біографії, і виходять вони з-під пера Кокотюхи –  от уже можна сказати – періодично. Бо якщо з «Юлі» я лише подивувався, то від «Юри» (Луценка) – добряче припух і навіть впав у нетривкий невроз, очікуючи, що Кокотюха напише чергову книгу з назвою на три літери.

Звичайно, тут ви маєте стати на позицію адвокатів і сказати: по-перше, ти женеш, Трепанатор, а по-друге, що тобі тут поганого – писати про політиків? Хто як – відповім я – а доктор Трепанатор вважає, що подібні «писива» – це великий брудний ляп на хорошому бренді, яким є ім’я  Андрія Кокотюхи. Ти паче, що ваш добрий доктор Трепанатор тільки тим і живе, що захищає хороші українські літературні бренди від самознищення…

От є собі хороший плідний письменник Кокотюха, який назбирав уже добряче премій і написав на цей момент добряче пристойних книг, які, між іншим, екранізуються. Він, до того ж, відверто зізнається, що всі політики – тупі, що мати з ними справу не більш приємно, ніж із контейнерами для сміття, що, в принципі, в політиці він не розбирається і всяке таке, і таке всяке. А тут – раз! «Юля», «Юрій Луценко»… І якісь непереконливі виправдання на кшталт: це не замовлення від політиків, це комерційні проекти (тобто евфемізм для слова «замовлення»), писати – єдине, що я вмію, пишу за гроші і всяке таке, і таке всяке… Тут просто хочеться сказати, мовляв, Коко, ми не лохи, лохи не ми, чи то ми ж не настільки лохи… Якщо гонорари наших письменників справді такі, що заздрити їм нічого, то чи не легше, крім вечірнього написання пристойного чтива, попрацювати кілька місяців на людській роботі?.. Аби не писати кількасотсторінкових PR-дифірамбів «тупим політикам», у яких вони виступають білими і пухнастими революціонерами, що, однак, не соромляться міцного мата…

Одним словом, настанова така – біля контейнерів зі сміттям не гуляти і писати нормальне чтиво. Так що чекаємо книги з серії «Життя видатних дітей»: «Андрій Кокотюха про … Майна Ріда, Міклухо-Маклая, Льюїса Стівенсона, Луї Буссенара, Рафаеля Сабатіні». Бо в деяких випадках Плутархом бути не соромно.         

Доктор Трепанатор