Анна на шиї

Зважаючи на все, так і буде. Дмитро Табачник видасть дорогі навчальні посібники з сучасного театру. Загадкові графомани з колінопідлеглої «Академії мистецтв» напартолять туди кілька актуальних глав. І одна з них називатиметься вичерпно — «ГермаНський період української сцени 2012-го: у переддень кінця світу».

Для цього достатньо приводів.

Фото з презентацыї роману: vmurol.com.ua

Всесвітній успіх на малій батьківщині (в Івано-Франківську) студентської самодіяльності — зі спектаклем за творами Анни Герман.

Столичний тріумф тих-таки аматорів на головній сцені України (в Театр ім. І.Франка, в залі різнокольоровий політикум) — зі спектаклем за творами Анни Герман.

Публічне признання партійній пресі самої Анни Герман — невдовзі її твори з’являться і в театрі Б.Ступки (метр посилено студіює тексти).

Персональне признання (мені безпосередньо) відомого діяча Сергея Проскурні: «Ставитиму Анну Герман у центрі столиці!».

Сергей Проскурня Фото: Василь Артюшенко

Що там іще?

Нестямно очікуваний усіма нами міжнародний гастрольний тур івано-франківської самодіяльності — з репертуаром Анни Герман.

І кілька несподіваних телефонних дзвінків від керівників регіональних установ: «Терміново свисни, коли в Ступки почнуть ставити Анну Герман — щоб і ми не спізнилися! Як навіщо? Потрібні звання…».

Не дивився, але схвалюю

Про «театр Анни Герман» (вузькопартійні ЗМІ подають це словосполучення без лапок) говоритимемо «поза» художньо-аналітичним контекстом. Бо навіть «щонайхудожніша» самодіяльність Івано-Франківська, даруйте, не є причиною творчого безсоння рецензента. (А те, що студенти грали-співали Анну Герман щиро, душевно — «вірю!».)

Тут, очікувано, важливіша суспільно-політична декорація означеного «театру». Оскільки Анна Герман наразі ще не Антон Чехов. А головний відповідальний за гуманітарну галузь країни. При президентові країни. Тобто — з будь-якого ряду (і навіть з гальорки) — це помітно високий чиновник-гравець.

Рік тому у видавництві «Довіра» вийшла книжка Анни Герман «Червона Атлантида». Кілька прозаїчних творів (є навіть «фрески») зібрано під твердою обкладинкою. Вибрані вороги Анни Герман почали цю книжку жорстоко й дошкульно драконити. А я — хоч і не друг, і не ворог (а так…) — скажу як на духу: «Може бути, має право, є окремі місця…». Власне кажучи, в країні, де «найкращою й найуспішнішою письменницею» визнано Ладу Лузіну, вже в кого в кого, а в Анни Герман спокійнісінько може бути велике й світле літературне майбутнє. Їй є що сказати.

Із-під клавіш її ноутбука струмком ллється така собі «медитативна ментальна проза». Густо замішана на галицьких діалектах, на образах розхожих і вічних (Річка, Жінка, Батьківщина). Там не варто було б шукати «лінійності» в сюжетних конструкціях. Для автора важливіші настрій, дотик, споглядання. Навіть оплакування… не завжди щасливого життя українців.

Якийсь критик-підлабузник написав: «Герої Анни Герман помирають так само часто, як і герої Шекспіра…». (Цікаво, на який гонорар цей паршивець розраховував?)

Здавалося б, тільки час, як сито, і має відсіяти все наносне-непотрібне від справжнього й чесного в письменстві Анни Герман. Враховуючи її нинішню державну місію. І з чинником упередженості, неминучим у підході до постаті високого чиновника-творця (або навпаки).

Однак самого Пегаса декому вже недостатньо. Давай Мельпомену. «Что слава? — Яркая заплата…» Ага. Це в Пушкіна. А в нас це Шуфрич із дорогущим букетом у «театрі Анни Герман». Або Віра Іванівна — там же, тоді ж. Або Ніна Митрофанівна (Матвієнко), яка сором’язливо прикриває обличчя від фотографа… Не ховайтеся, Ніно, я схвалюю й цю технологію «театру Анни Герман». Її смисл — укотре перевірити «пластичність» української інтелігенції (визначення Скрипки). Перевірку пройшли! І до «театру Анни Герман» прийшли — і нинішні «чужі», й колишні «свої». І сама Анна Герман була переконлива в ролі «голуба миру». Хто б сумнівався.

Наскільки — вона ж — переконлива для ролі принципово «важливого автора» українського театру? І чому раптом навколо така істерика?

«Авторами театру», як відомо, і в попередні злі епохи ставали різні добродії, наділені політичною владою. Наприклад, матінка Катерина Друга складала антимасонські й псевдоісторичні «піеси». Які успіху не мали («Историческое представление из жизни Рюрика», «Начальное управление Олега», 1786).  Звісно, краще б вона писала автобіографічні мелодрами (відбою не було б від режисерів).

І Анатолій Васильович Луначарський (один з пролетарських вождів), був схильний до театру. Правда, почав писати задовго до сходження на більшовицький подіум (іще у в’язниці, на початку ХХ століття). Що характерно: навіть ставши головним начальником (наркомом) більшовицької культури, Луначарський так і не зміг «схилити» МХТ К.Станіславського та В.Немировича-Данченка до активного співжиття зі своїми блідими текстами («Фауст и Город», «Освобожденный Дон Кихот»). Батьки-засновники, як і раніше, вперто ставили Чехова, Горького. У найгіршому разі Корнійчука або Іванова.

Інша річ нинішні художні керівники. Тут і схиляти нікого не треба. Самі зігнуться в три погибелі і з холуйською посмішкою пролепечуть: «Геніально!». І, приміром, дуже спірний твір найближчого соратника В.Путіна — Владислава Юрійовича Суркова («Околоноля») — недавно радісно з’являється в афіші МХТ Табакова…

Тож і українським політвпливовим «авторам театру» чужий приклад — як керівництво до дії.

Схвалюю, значить.

Не дивився, але засуджую

Водночас нізащо не повірю в таке. Нібито «театр Анни Герман» виник не внаслідок закоханості студентства в її непересічну прозу. А тому що під одним із «стовпів» івано-франківського вишу захитався стілець. А коли «стовп» поставив на Герман — «стілець» віднайшов колишню рівновагу. «Не вірю! Не вірю! Не вірю!» (тричі).

Усе це, їй Богу, такі дрібниці. Порівняно з…

…репертуарним (та адміністративним) здичавінням багатьох українських театрів. Куди не ступала нога високопоставленої особи;

…злиденними зарплатами в «не національних» театрах. Чим ці самі «особи» геть не займаються;

…драматичною долею професійної української драматургії. Яка «пишеться» в шухляду: вільних майданчиків навіть у столиці для неї не знайти;

…трагічною гастрольною проблемою. Деякі театри десятиліттями нікуди не можуть виїхати себе показати. Бо (поки що…) не всі театри ставлять Анну Герман. І не скрізь задіяно адмінресурс.

Далі — романтична патетика. Соромно, недоречно, безтактно (якщо ці дефініції ще щось значать?) — публічно «гратися» в театр імені себе. Коли театр імені батьківщини — у такій «запинді», цитуючи Чехова. (А, з іншого боку, звідки я знаю, може, в тій адміністрації достроково переробили всю гуманітарну роботу? Тож їм тільки й залишилося, що «комедь ломать».)

І ще. Колись, у стародавні часи, навіть дуже впливовий О.Корнійчук, перш ніж показати свій текст на столичній сцені Театру імені Івана Франка, апробував його на кількох регіональних трупах… Нехай розімнуть, нехай потрудяться, нехай «люди скажуть».

Таж то — тоді. Тепер — інакше. Тепер у зведеній афіші франківців на новий сезон із великим нетерпінням очікую новітню репертуарну верстку: Шекспір, Франко, Шевченко, Чехов і… примкнула до них Анна Герман. За принципом — «Гомер, Мільтон і Паніковський».

Цей «театр» — безсмертний.

Дзеркало тижня