Четвертий зайвий, або «Чеховська» реальність у сучасній обгортці

АНТРАКТ

Здавалося, давно минули «чеховські» часи для Росії, змінилося не одне покоління драматургів та письменників, аж раптом польський драматург Януш Гловацький доводить протилежне. Час йде, а нічого не змінюється, «Три сестри» Чехова лишаються актуальними, от тільки антураж дещо змінюється. Замість Москви бажання поїхати до Нью-Йорка, а замість трійки сестер, власне, чотири. Хто четверта? У п’єсі Януша Гловацького «Четверта сестра» у постановці Станіслава Мойсеєва та перекладі Олександра Ірванця, якраз і стає відомо, хто ж вона четверта?

Чеховські мотиви у модерному контексті

Як зазначається в афіші до вистави, яку ставлять в Молодому театрі, п’єса названа «чорною комедією». І справді, кожна побутова ситуація просякнута специфічними, проте влучними жартами. Такий собі чорний сміх над самими собою.

Дія відбувається у постмодерній Москві, у старенькій квартирі живуть три сестри старша Віра (Наталія Васько), середня Катя (Ірма Вітовська) та молодша Таня (Римма Зюбіна). Як і у Чехова дівчата є генеральськими доньками, от тільки від генерала залишилась одна назва весь час п’яний чоловік, який ностальгує за молодістю та урочисто встає на будь-яку військову пісню. Виконав роль Генерала Станіслав Боклан, який вражає неперевершеним зображенням п’яниць, у «Четвертій сестрі» він отримав можливість показати низку пластичних етюдів та у всій красі розкрити образ гордовитого російського вояки з буремним минулим.

Також Генерал утримує у себе й «четверту сестру», яка зовсім і не сестра, а хлопець-сирота на ім’я Коля (Станіслав Бжезінський). Парубок займає у квартирі місце прислужливого пса, який і прибрати зможе і приготувати. Такий порядок речей всіх влаштовує, допоки найменша Таня («майже Мая Плесецька») не вирішує змінити життя, продавши власну весільну сукню від Версаче.

Сестри мріють потрапити до далекого Нью-Йорка, але стикаються з до болю банальною проблемою: немає за що купити квиток.

Януш Гловацький зовсім не прагне зобразити ідентичний чеховським «Трьом сестрам» сюжет, основною метою його є показати, наскільки російські проблеми не змінилися. Сам автор п’єси емігрував з радянської Польщі у 1981 році до США. Йому здається це єдиним порятунком і для героїнь власної п’єси.

Аби потрапити до Америки, креативне генеральське сімейство вигадує аферу. Утриманця Колю надсилають на роль повії у документальному фільмі американського режисера Джона Фрімена (Ярослав Чорненький), саме завдяки цьому шансу Коля має розвідати дорогу для сестер. Проте не так сталося, як гадалося! Недолугого і дещо наївного Колю чекає зустріч із дядьком-мафіозі, після чого дія перевертається догори дриґом.

Кожна роль у виставі це гротескне зображення персонажів російської дійсності. Брехливий депутат, який буцімто дбає про «ліпшу долю для народу», трохи пришелепкувата бабуся, афганець з пафосними замашками, в Росії всіх цих громадян могли би сміливо назвати «тихо помешанными». Здається, кожен з них займає свою соціальну нішу, проте вчинки та слова є далекими від адекватності.

Мовні адаптації для кращого розуміння

Геніальний переклад п’єси Януша Гловацького зробив український письменник Олександр Ірванець. Вистава наповнена колоритною українською лексикою, яка тісно переплетена з розмовними слівцями. Бабуся стає «бабушкой», а міліціонер «міліціанєром», проте суржик аж ніяк не заважає яскравій українській мові.

Завдяки мовній адаптації основні мотиви п’єси стають більш зрозумілішими для сучасного українця, а коли українська говірка раптом переривається російськими народними піснями у виконанні сестер, то це створює навіть певну символічність.

Англійська ж із американським акцентом у виконанні Ярослава Чорненького, який грає Джона Фрімена, звучить так переконливо, ніби на цю роль запросили актора із США. Акторові вдалося зобразити «мовний бар’єр» та намагання вимовити українські слова із чітко вираженим американським акцентом. Окрім мішаної мови, Фрімен також постає перед глядачем типовим іноземцем ще й через те, що нічого до ладу не знає про російські реалії, і єдиною темою для його фільму стають московські повії.

Неабияким бонусом до мовних ігр стає й музичний супровід. Знахідка режисера Станіслава Мойсеєва це переплетіння міського фольклору, класичних творів у переробці та живої гри на фортепіано композитора та акомпаніатора Володимира Соляника. Він створює додаткове смислове навантаження та фон для найбільш комічних сцен «Четвертої сестри». Приміром, у любовній сцені наймолодшої Тані та невдалого збоченця Кості звучить музика з кінофільму «Титанік», а згодом грайливі замальовки у виконанні акомпаніатора.

Яка вона постмодерна Москва?

Ролі, прописані Станіславом Мойсеєвим, нагадують замальовки. На перший погляд здається, що щось не допрацьовано. Проте, знаючи інші постановки, розумієш, що така манера зображення стала стилем режисера, що водночас залишає поле для роздумів глядача. У виставі герої часто «приміряють» на себе різні манери поведінки, на ходу переписують текст, ніби «радяться» з глядачем як краще.

Репліки героїв та образне тло не є ідеально «вилизаним», що створює не лише ефект присутності, а й проекції на власне життя. За масками-гротесками впізнаєш власних друзів, сусідів, знайомих. Діти Радянського Союзу хоч і намагаються вписатися у нові умови, проте виходить це у них комічно.

Щодо акторської гри, то всі ролі вийшли вдалими. Навмисне перегравання та абсурдність деяких сцен вмотивовані. Якби не щасливий фінал, вистава цілком вписувалася б у жанр трагікомедії, де всім акторам вдалося створити соковиті характери, побачити за своїми персонажами живих людей.

До речі, вся дія відбувається на фоні частин трансформаторної будки. Саме такий простір вибудовує для жителів пострадянського мегаполіса художник-постановник Володимир Карашевський. На цій території не врятує табличка «Опасно для жизни», оскільки уважність не діє існують чіткі правила життя та установки на неї.

Життя в такому «трансформаторному» середовищі апріорі небезпечне, причому до цього можуть призвести як талант та знання, так і необачність чи лицемірство. Бабушка недарма бідкається, що Костя (згодом коханець найменшої сестри Тані) її син став торгувати зброєю та наркотиками через те, що у дитинстві занадто багато сидів за комп’ютером. Горе з розуму.

Залізні пластини будки час від часу падають, але для героїв це не звільнення, а лише зміна декорацій. Сестри та їхнє оточення застрягли у власному світі, з якого виходу не видно.

І хоча фінал здається щасливим, як у класичних голлівудських фільмах, проте звільнення герої так і не отримують. Старша сестра Віра залишається з брехливим депутатом, від якого завагітніла, середня Катя з режисером Джоном Фріменом і його фільмом про повій, молодша лишається із забальзамованим Костею, який гине внаслідок безглуздого збігу обставин. Залізні стіни не падають, просто кожен з учасників обмеженого простору пристосовується. Доля «по-чорному» жартує з персонажами цього фарсу. Тільки глядачеві судити щастя це чи пекло.

Суспільство догори дригом

«Наш народ, ніби той чоловік, підвішений вниз головою, ніколи не знаєш, чи він впаде і розмаже собі обличчя по асфальту, чи м’яко ляже на землю та врятується», в одному з епізодів вистави так говорить старша Віра.

А й правда, на початку вистави здається, що ситуації занадто гіперболізовані, навіть вигадані, але згодом приходить усвідомлення це наше суспільство! Ми дійсно підвішені, чи то владою, чи то власними вигаданими стереотипами та обставинами, лінню та заздрістю, чи то пак недостатнім талантом, аби змінитися. Стати кращим це дійсно талант, жоден з героїв вистави «Четверта сестра» не володіє ним досконало, тому їхнє щастя так і лишається у «трансформаторній будці».

Проте, чи не тема це для роздумів для сучасного українства? Станіслав Мойсеєв лишає простір для рефлексій та висновків, а Януш Гловацький іронізує.

Хто ми і до чого йдемо? Коли скінчиться наша пострадянська епоха? І чи так далеко ми відійшли від «чеховських» часів?

Катя Гладка