КНИЖКИ: ЇХ БАГАТО, ЇХ НЕ ПОДОЛАТИ

Книжки — як вершини гір. Є невеличкі пагорби, на які здатен здійнятися будь-хто, а є справжні Джомолунгми, які далеко не кожен може подолати. От про такі Джомолунгми ДЧ і поспілкувався з читачами. Ми запитали у людей про книги, які вони так і не змогли дочитати до кінця, та попросили пояснити, чому саме так сталося.

Ірина, 20 років, майбутній вчитель української мови та літератури:
– Якщо чесно, то читати я дуже люблю і в кожній книжці знаходжу щось цікаве мені особисто. Але чого не змогла осилити, то це семитомник Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу». Неймовірно нудна книга. Я такого раніше не бачила. Чесно кажучи, не подужала навіть першої частини першого тому — «Комбре». Викладачка казала, що для розуміння цієї книги потрібен значний життєвий досвід, тож читати її краще у літньому віці. Напевно, це дійсно так. Бо іншої причини такого несприйняття мною «У пошуках втраченого часу» я вигадати не можу.

Іван, 27 років, журналіст:
– Пригадати книжку, яку я не зміг дочитати до кінця? Таких книг насправді багато. І не завжди недочитую через те, що книга погана. Швидше ця недбалість пов’язана із катастрофічним браком часу. Хоча можу пригадати опус, що мені, як кажуть, «не пішов». Це «Дванадцять обручів» метра укрсучліту Юрія Андруховича. Розумію, що живих класиків не ганять, та це, по-моєму, найневдаліша його праця. Я так і не зміг второпати, до чого воно все йшлося. Чесно планував дочитати до кінця, аби бути в курсі. Та відчуття полегшення, яке з’явилося, коли я відклав книгу, не забуду ніколи. Тоді й зрозумів, що деякі книжки дочитувати просто не варто.

Галина, 47 років, бібліотекар:
– Не змогла дочитати до кінця «Острів напередодні» Умберто Еко. Дуже складна книга, як на мене. І хоча до творчості цього автора я загалом ставлюся вкрай позитивно, а його «Ім’я рози» читала кілька разів, та все ж «Острів…» осилити не змогла. Там забагато підтекстів, Еко бавиться з бароковою світовою літературою, з якою я банально не знайома. А читати такий текст заради сюжету нудно, бо сюжет там майже не розвивається.

Катерина, 52 роки, викладач зарубіжної літератури:
– У мене фах такий — дочитувати книжки до кінця і знати, про що там йдеться. Тож важко знайти серед класиків щось, із чим я б не була знайома. А от серед сучасних авторів можу назвати одного, чию книгу не дочитала. Це «Книга воїна світла» Пауло Коельо. Страх яка нудотна річ. Сюжету немає взагалі, тільки видерті з інших книг істини, приправлені фірмовою афористичністю «від Коельо». Просто огидно читати такі книжки! А ще соромно за людей, які купуються на таку дешеву філософію і вважають ці твори вмістилищем мудрості. Нічого мудрого там немає! Класику краще читали б!

Андрій, 24 роки, аспірант філфаку:
– Досі соромно ─ розумію, що спеціальність зобов’язує знатися на таких речах, ─ але не зміг прочитати «Улісс» Джеймса Джойса. Надто складна для мене книга. Чесно починав читати її кілька разів, але далі середини другого розділу не заходив. Та й взагалі! Там же приміток більше, ніж власне тексту, а я ненавиджу примітки. Якщо ж читати без них, пробувати насолоджуватися написаним самим автором, а не тими, хто його тлумачить, то… нічого не зрозуміло! Проте важко назвати «Улісса» Джойса недочитаною книгою — швидше непрочитаною, бо кінець її таки дочитав. За останній розділ «Пенелопа» від мене великому ірландцеві низенький уклін. Я нарешті усвідомив, як мислять жінки. Тепер мені ясно, чому з ними не можна спілкуватися нормально. У них же мозок зроблений на якійсь іншій планеті!

Марія, 33 роки, літератор:
– Я сама пишу книги, які воліла би бачити дочитаними, тому й чужі книги читаю старанно, намагаюся зрозуміти, про що вони, вникнути в саму суть. Та дуже не люблю розрекламованого трешу, який не несе в собі справжньої глибини. Знаю, що зараз у мене полетять гори каміння, але я так і не змогла дочитати «Сніг» Орхана Памука. Це, як на мене, саме треш! Глибока філософія, побутові проблеми, Нобелівський лауреат, бла-бла-бла! А все одно «Сніг» написаний виключно головою, без душі. Написана ж головою книга — несправжня. У кожному тексті має бути іскра Божа!

Сергій, 62 роки, букініст:
– Не зміг свого часу дочитати незавершений роман Франца Кафки «Замок». Якось незрозуміло. Тому й вирішив, що недописаний твір можна і не дочитувати. Яка різниця, в якому місці обірвати сюжет, який так нічим і не скінчиться, коли від стилю викладу задоволення не отримуєш?

Інна, 20 років, студентка історичного факультету:
– Чи вірте, чи не вірте, але так і не змогла дочитати «Старий і море» Хемінгуея. Ну, ловив він ту рибу, ловив, ловив… Я розумію, що йдеться про протиборство стихії та людини, про витривалість і все таке… Та я цього у книзі не побачила. Текст нудний до кольок у животі. Простіше повірити всьому тому, що про нього кажуть критики, ніж самій вишукувати глибокий сенс між літер. Не подобається мені ця повість Хемінгуея ─ і край!

Як бачимо, те, що літературні критики вважають найскладнішими творами, і виявляється врешті-решт недочитаним. І подолати ці книги не можуть навіть серйозні люди, які звикли до випробувань літературою, а не якісь школярі чи технарі. Тільки от цікаво — ці книги такі складні, бо правда геніальні? Чи, може, все зовсім навпаки?..

Альбіна Маляр.