Жанна д’Арк – від Шекспіра до Марка Твена

ЛІТЕРАТУРНИЙ ПЕРСОНАЖ

Жанна д’Арк. Мініатюра другої половини XV ст. Фото: wikipedia.org

30 травня 1431 року Жанна д’Арк, національна героїня Франції, одна з головнокомандувачів французькими військами у Столітній війні, була спалена живцем як відьма на площі Старого Ринку у Руані. Згодом була реабілітована та канонізована – віднесена Католицькою церквою до лику святих.

Про Жанну д’Арк стільки говорено, що, якби вона мала домовину, то стомилась би перевертатися ще у перші сто років. Проте професійні та непрофесійні історики продовжують сперечатися про нестиковки у біографії Жанни д’Арк, а митці різних жанрів знов і знов звертаються до цього образу. Особливо часто це роблять літератори. Причому літературні Жанни д’Арк настільки відрізняються між собою, що просто дивом дивуєшся…

 

Одіозна у Шекспіра

Якщо не хочете глибоко розчаруватися в Шекспірі, не читайте його драми «Генріх VI». Знань, одержаних у межах шкільного курсу історії, достатньо, аби сказати: Вільяме, ти не правий! Хто ця хитра, сильна, підступна, красномовна, темна відьма? Що у неї спільного з Жанною д’Арк? Та й які б різночитання у біографії Жанни не існували, жалюгідною шльондрою, готовою видавати себе за вагітну, аби лише уникнути вогнища, вона не була точно. Таким брудом Жанну більше ніхто у творах красного письменства не поливав – утім, літературознавці, намагаючись пом’якшити конфлікт, наголошують, що Шекспірова Жанна д’Арк – це не свідома спроба дискредитації історичної постаті та фальсифікації історії, а просто втілення уявлень про образ ворога Англії. А також можна додати, що існує гіпотеза про те, що «Генріха VI» або написав не сам Шекспір, або його авторство лише часткове, бо якось різко й історично необґрунтовано Жанна втрачає шляхетність, сміливість та блискучий розум і перетворюється на те, що веселило англійську публіку. Напевне, акторів рятувало лише те, що у 1591 р. ще не було системи Станіславського, а то він би їм сказав одне велике «НЕ ВІРЮ!». І авторові заодно…

 

Комічна у Вольтера

 «Орлеанська діва»  Вольтера. Ж. М. Моро-молодший. 1789

Його скандальна сатирична поема «Орлеанська діва» (1762) теж має дуже мало спільного з історичною правдою – утім, і не претендує на це. У цій фривольній поемі Вольтер висміяв розтиражований, лубочний образ Жанни д’Арк, який за двісті років, котрі минули між смертю історичної Жанни та написанням «Орлеанської діви», напевне, добряче сів французам хроном. Героїзована Жанна та Жанна у Вольтера співвідносяться приблизно як «Енеїди» Вергілія і Котляревського… Власне, Вольтер зводив рахунки не з самою Жанною, а радше з католицькою церквою, готовою заради своїх інтересів зліпити брехливу легенду з життя звичайної здорової дівки.

Повний текст поеми варто читати лише тим, кому вже виповнилося 18, – він досить фривольний. Утім, сама Жанна в цьому тексті викликає хіба що усмішку – відразу видно, що це пародія. Проте палким фанатам історичної Жанни д’Арк та людям без почуття гумору читати «Орлеанську діву» не рекомендується…

Слід окремо зазначити, що ця антиклерикальна поема попри всю свою специфіку прискорила процес беатифікації, а потім і канонізації Жанни. Католицька церква не могла не зреагувати на такий удар Вольтера…

 

Романтична у Шиллера

З якою силою маятник хитнувся в один бік, із такою хитнеться і в протилежний. Полемізуючи з «Орлеанською дівою» Вольтера, Фрідріх Шиллер 1801 року написав свою «Орлеанську діву». І, як не дивно, ця трагедія стала однією з найпопулярніших в європейському репертуарі XIX століття…

Театральна програмка прем’єри драми «Орлеанська діва» за Шиллером 11 вересня 1801 року у Лейпцигу

Історичної правди тут було не більше, зате сама Жанна продовжувала мутувати на потребу літературних смаків суспільства – цього разу вона… закохалася! Та ще й у ворога! І почала розриватися між почуттями та обов’язком. Відповідно і сюжет, відірвавшись від історичної правди, наче айсберг від Антарктиди, починає пливти хтозна-куди. Почуваючись зрадницею, ба навіть поплічницею диявола, шиллерівська Жанна втрачає відчуття власної правоти, в результаті гине в бою, оточена друзями. Інші персонажі, яких вона встигає зустріти на своєму життєвому шляху, теж живуть своїм сентиментальним життям, не озираючись на історію…

 

Зразково-показова у Марка Твена

Минуло ще майже сто років – і літературна Жанна д’Арк почала набувати якихось рис схожості з історичною. У 1896 р. Марк Твен закінчив «Особисті спогади про Жанну д’Арк Сьера Луї де Конта, її пажа і секретаря». Марк Твен з дитинства був «загіпнотизований» цим образом і доклав усіх зусиль, аби його втілити – вважається, що це найбільш вистраждана його героїня. Ну, чи варто було взагалі страждати в цьому напрямку – питання спірне… Марк Твен – майстер слова, коли пише про Америку, проте коли він зі своїм протестантським світоглядом намагається описати середньовічно-католицьку Францію, виходить непереконливо. Його Жанна завжди говорить правильні речі правильними фразами, з самого дитинства взявши правильний курс і жодного разу на ньому не оступившись. Пунктиром вона стомлюється під час переходів і хворіє у в’язниці, проте продовжує прорікати свої правильні речі… Жанна у Твена не сприймається живою людиною – це втілення ідеї. Тому на якійсь сторінці починаєш згадувати Подерв’янського, який влучно сказав: «Як відомо, герої не ї**ться і не сруть! Не кажучи про те вже, шо ніхто з них в дитинстві не дрочив!»

 

Бідолашна у Франса

Два томи «Життя Жанни д’Арк» Анатоля Франса (1908), здавалось би, мали розставити всі крапки над «і». Відкинувши всі легенди, він заходився скрупульозно вивчати всі наявні документи. Щоправда, заломлював їхнє трактування крізь призму своїх тодішніх поглядів, тому результат вийшов досить своєрідним, і публіка не поцінувала його належно – особливо кривилися історики. Зате радянські критики високо підносили саме цю спробу художнього життєпису Жанни – така Жанна була близька їхній ідеології. Роль особистості в історії Франс бачив дуже просто: всі ідеї Жанни нашептали їй церковники, а військові успіхи насправді належать тогочасним полководцям, які лише прикривалися Жанною як живою легендою…

«Життя Жанни д’Арк» відкрило період сатиричних романів у творчості Франса. Подальші його спроби у цьому жанрі були більш вдалими. А ось франсівська Жанна у великій літературі якось не прижилась. Не змогли читачі повірити у таку Жанну…

 

Природна у Шоу

Критики стверджують, що героїня п’єси Бернарда Шоу «Свята Іоанна» (1923) втратила суто французькі риси. Літературні критики закидали Шоу, що його Жанна, на відміну від історичної, просто геніальна – вона має дуже чіткі уявлення про те, що і як треба робити, проводить самостійну політику, плавно посуваючи церковників та можновладців туди, де, на її думку, їм і місце. Жанна у Шоу прагне перевернути світ, зробивши його кращим у корені – і лише опір системи не дає їй цього зробити…

Жанна д’Арк у Шоу – політична діячка, націоналістка, релігійна реформаторка. Утім, ця редакція Жанни – цілком дитя рідної землі (якою б ця земля не була). А її вороги англійці – представники імперської нації, змальованої з великим знанням предмету. Напевне, так безжально точно їх змалювати міг лише ірландець… Хоча внаслідок цієї правдивості саме ця Жанна і ці англійці легко переносяться на будь-які реалії пригноблених та імперіалістів – а в українських театрах Жанна взагалі б могла носити вишиванку під обладунком, а англійці розмовляли б російською – і без жодної іншої редакції п’єса була б така актуальна, що її б під будь-яким приводом намагалися заборонити…

 

І ще природніша у Ануя

Було б дивно, якби за більш ніж півтисячі років жоден співвітчизник Жанни не спромігся втілити її образ у якомусь літературному шедеврі. Жан Ануй, працюючи над п’єсою «Жайворон» (1953), настільки полюбив Жанну, що не зміг її вбити на сцені – чи навіть поза сценою, як це робили Шекспір чи Шоу. Проте і без сцени страти глядачі переживають катарсис – Ануй робить акцент не на діяльності Жанни, а на її особистості. Його Жанна – це насамперед дівчина, яка долає себе заради великої мети. Цій дівчині з власного досвіду дуже добре відома людська слабкість – але саме тому до кожної іншої людини вона й уміє підібрати «ключ». «Жайворон» – гімн людині, схиляння перед її несподіваною величчю та силою духу. Дивовижно, але в усіх своїх подвигах ануївська Жанна виглядає тендітною – відчувається, що це гра на грані фолу, причому фолу неминучого… Але цей фол аж ніяк не може применшити подвигу Жанни.

«Жайворон» – найбільш пронизлива художня версія життя Жанни д’Арк. Принаймні наразі. І тому, хто захоче подати образ Жанни у літературі в якомусь новому світлі, буде дуже важко перевершити Ануя.

 

Пам’ятник Жанні д’Арк на місці страти у Руані. Фото: wikipedia.org

Майже у кожній французькій католицькій церкві є статуя Жанни д’Арк – у чоловічому костюмі, з мечем у руці… 8 травня орлеанці досі святкують головне свято міста – саме у цей день 1429 р. війська під командуванням Жанни д’Арк зняли осаду з Орлеана, а саму Жанну прозвали Орлеанською дівою. Решта французів шанують Жанну 30 травня – у цей день майже шістсот років тому її спалили, щоб потім виправдати і оголосити святою, покровителькою Франції… Проте Жанна д’Арк уже давно стала не лише дочкою Франції, а й прикладом для наслідування для всіх пригноблених народів, які усвідомили себе такими і хотіли б, аби це змінилося. До речі, Жанна д’Арк не була ні першою, ні останньою жінкою, яка очолювала боротьбу проти загарбників – хочеться вірити, що колись і в нас, українців, з’явиться така героїня…

А наші письменники про неї напишуть.

 

Атанайя Та