Іздрик: Задушив би тих, хто це постить, разом з їхніми грьобаними котиками


«Четвер» — що з ним тепер? В якому стані проект? Думаєш далі щось із ним робити? І ще — «Четвер» 90 х, як на мене, сильно різниться від «Четверга» 2000 х: перший — це такі родинні альбоми, словники, другий — скоріше лабораторія. Ти особисто бачиш цю різницю?
— Несподівано вчасне запитання. Я вже звик відповідати, що проект «Четвер» щонайменше заморожено, але от з подачі Маркіяна Іващишина, який не перестає дивувати мене своїми креативами, група ентузіастів готує під брендом «Четверга» журнально хрестоматійний, мистецько-ідеологічний проект «Революція». Про революцію в якнайширшому сенсі й найрізнобічніших аспектах. Не можу оцінити ступінь божевільності цього проекту, але мушу визнати: він щонайменше — актуальний. Повертаючись до твого запитання, — мабуть, слово «лабораторя» тут доречніше за інші визначення.

Це не буде перегукуватись із проектом Захара Прілєпіна Revolution? Як ти сам для себе можеш на сьогодні визначити саме ідеологічну складову цієї «Революції»?
— Я нічого не чув про проект Прілєпіна. Ну, але можна здогадатися, що для нацбола Прілєпіна — це не артистичний проект, не перформанс. Підозрюю, що це суто пропагандистський проект, хоча не відкидаю версію, що він справді вірить в ідеї, які пропагує його партія. Слово «революція» дедалі частіше звучить як з телеефіру, так і з різних підозрілих джерел інтернету — це вже, по суті, тренд. «Нагнетаем тревожность», — писав Пєлєвін. Дякувати Богу, хоч цей автор не преться на барикади.

Як би міг виглядати «Четвер» сьогодні?
— Ну, я пробую якось приватно це бачення реалізовувати — от Underword — це теж такий собі «Четвер»: «сам до себе по своє».

Критика, говорячи про літературу двотисячних, часто (що природно) згадує «Четвер» як «похідну» для багатьох авторів. Ти сам відчуваєш якусь відповідальність за те, що робиться сьогодні в літературі? Загалом — відчуваєш відповідальність?
— Пропускаючи несуттєве в твоєму запитанні: ні, жодної відповідальності — ані за «базар», ані за вчинки, ані, тим більше за те, що не стосується мене особисто, — не відчуваю.

А як же нерв часу, пульс епохи, чуття єдиної родини? В сенсі — до твого базару й далі багато хто дослухається.
— «Дух часу» і «пульс епохи»? Щось мені це дуже нагадує назви пропагандистських американських парадокументальних фільмів. «Чуття єдиної родини» я позбуваюся щоразу, коли, зрідка виходячи на вулицю, бачу моїх милих співвітчизників і плоди їхньої бурхливої діяльності. Для мене це — не родина, це радше небезпечні джунглі, виживати в яких стає все складніше. Я радо від них (і людей, і джунглів) ізолююсь. Я не відчуваю жодної спорідненості з більшістю людей, що зустрічаються мені на життєвому шляху чи, як тепер кажуть, «по ходу».
А тим нещасним, які все ще дослухаються до моїх базарів, я вже нічого не пораджу. Мені важко зрозуміти, як можна слухати чувака, який у теперішніх категоріях називається «лох па жизні».

Повертаючись до літератури: ти бачиш відмінності в літературі 90 х і 2000 х?
— Про це не знаю нічого. За літературою не слідкую, не цікавлюся нею. Ну, хіба що в дев’яності люди не входили в літературу через скандал (виняток — хіба що Забужко). А нині — це тренд, майже обов’язковий елемент піар-кампаній.

Ти за нею не слідкуєш, але ж вона за тобою слідкує й далі. Відчуваєш це?
— Я знаю чітко: все, що я ігнорую — літературу, моду, психічно хворих, політиків, а іноді й саму дійсність — ігнорує мене у відповідь. Це ж класика жанру.
А якщо хтось і слідкує за моєю тзв. творчістю, сподіваючись, що знайде якісь відповіді на свої власні запитання, — можна лише поспівчувати цим людям: я на свої власні запитання не маю відповіді — що ж можу порадити іншим?

Для тебе твій музичний проект став можливістю знову писати вірші, так? Що тут було першопричиною — музика потребувала «нового слова», чи навпаки — були теми, котрі потребували музичного супроводу?
— Я завжди намагався не писати й не публікувати віршів, усвідомлюючи вторинність і високопрофесійну пересічність їхню. Писання ж пісенних текстів, особливо для репового виконання, не вимагає здатності творити поезію, зате дозволяє спробувати себе в жанрі «слогану», «мантри», «лозунгу», коротше — пошаманити трохи, похуліганити.

Думаєш про те, куди далі буде розвиватись проект? Не будете посилювати соціальну складову своїх лозунгів?
— Так, без соціалки нині важко привернути увагу публіки, пересичену кіношними спецефектами, екстримом і сенсаціями (дарма що більшість цих сенсацій — тупе маркетингове маніпулювання). А на соціалку публіка ще клює — подивися, чим забиті соціальні мережі, форуми, медіа: постійні сварки-суперечки з найменшого політичного приводу, нестримні репости всілякої фігні, фотки котиків (задушив би тих, хто це постить, разом із їхніми грьобаними котиками) і — соціалка.

І ще, щодо репового виконання: ось ця присутність слоганів та лозунгів — чому її так мало в сьогоднішньому мистецтві? Можливо, справді деякі жанри (наприклад, українські романи) не надаються до передання «гостроти моменту», і для передачі його необхідний саме, умовно кажучи, реп?
— Та ні, не думаю. Просто роман із соціалкою — зазвичай важко назвати літературою. Рідко кому вдається зачепити в творі соціальні проблеми, не перетворюючись на проповідника чи ідеолога. Соціалки взагалі не мало би бути в мистецтві. Це прерогатива журналістики. А репові соціалка не шкодить — реп же й починався як форма мистецько-суспільного спротиву. На жаль, як каже Пєлєвін, ніщо так добре не продається, як грамотно запакований протест. А у випадку з репом — взагалі трагічна ситуація: шоу-бізнес перетворив його на суто стилістично-жанровий поп-продукт, який займає власну нішу серед багатьох подібних. Бо в шоу-бізнесі… ну яка там може бути соціалка чи ідеологія? Ідеологія одна: «Лохи радіють, коли ми втюхуємо їм чергове лайно. Народу нравіцца — значить будемо втюхувати й далі, поки вони за це башляють». І соціалки в нинішньому репі рівно стільки, скільки потрібно, аби підтримувати імідж роздратовано-революційної, протестної форми мистецького висловлювання.

З приводу останньої книги-альбому: це таке свідоме витиснення тексту зображенням? Розпад, кліповість тексту? Чи все-таки спроба гармонійного взаємодоповнення? Просто мені особисто хочеться читати твої романи, хоча я, звісно, з задоволенням читаю і вірші.
— Мені й самому хотілося б читати свої романи, та на жаль… Боюся, наступна книжка взагалі буде симбіозом тексту й графіки — себто знову карма четвергових тексту-й-візії мене не відпускає.

Що стоїть за цією стратегією, коли зображення автора поступово витісняють його ж тексти? Що ти сам вкладав у таку велику кількість «самозображень»?
— Це як і з музикою — саме так сталося. Все почалося з ідеї Грицька Семенчука і фотопроекту Ростислава Шпука «БОМЖ», де письменники в ролі бомжів, — перша успішна сесія, потім — ню якесь ні з того ні з сього, ну і так далі — назбиралося, коротше, потім захотілося з цим попрацювати.

А ось про сам цей проект «БОМЖ» — наскільки природнім тобі видається це занурення письменників у незвичні для себе декорації? Ти не бачиш за цим певної театральності, несправжності? Безвідносно до якості зроблених фото.
— Та ні — до чого тут це? Журнал «Просто неба», де публікувалися всі ці сесії — це соціальний проект допомоги бездомним: вони самі його розповсюджують, продають, і половина виторгу належить їм. Іншу половину вони віддають на утримання «Оселі», — громадської організації, що дає їм нічліг, їжу, надає юридичну та психологічну допомогу. Тобто для мене тут не було сумнівів: це однозначно добра справа.

 Отже, від тебе слід чекати в майбутньому графічного альбому? Можеш розповісти детальніше? Чи ще зарано про це говорити?
— Думаю, ще надто рано. Ідеї щойно крутяться в голові, а от коли мозок від них закипить, — тоді й можна буде братися за реалізацію.

Ця потреба альбомності, журналів, своєї приватної енциклопедії — що вона тобі дає? Тобі цікаво займатись систематизацією та відбором екземплярів?
— Ну, якщо це потреба, то дати вона нічого не може за визначенням. Навпаки, потрібно задовольнити її, можливо, навіть жертвуючи якимись менш гострими потребами.

Бесіду вів Сергій Жадан. Фото: Ростислав Шпук, Олександр Населенко, Ольга Михліна

Журнал “ШО