Діагноз: самобронзування*

Люблю, знаєте, сеанси у психолога. Приємно поговорити з розумною людиною. Особливо якщо ця людина – я сам. Тобто сам психолог, сам пацієнт. А що? Освіта дозволяє. От нещодавно прочитав свіжак Андруховича і зрозумів: не тільки я такий хитрун. Виявляється, пан Андрухович теж розмовляє із собою. І тут я його розумію. Важко нам, розумним людям – нас усе менше, спілкуватися доводиться виключно із собою. А тут ще й шкідливі літературні тенденції: розумних читачів теж не густо, читають по діагоналі і – як не крути – все одно до ладу не можуть збагнути путньої книжки. За таких умов кожен розумний письменник учинить так, як пан Андрухович, – візьме й сам напише комплексну критику на свою творчість, детально пояснить нюанси соціально-літературного процесу, за його жив, творив, пив (оце останнє виключно для рими, хоча…). І, звичайно ж, нікому зарані не скаже, що це критика і автобіографія (бо літературознавці чомусь не спішать вивчати творчість розумних письменників – все роби замість них, чорт забирай). Однак охрестить все це діло відверто «замість-романом», ще й під назвою «Таємниця». Ну, а про форму я вже казав – там діалог Андруховича із Андруховичем (тільки цього другого в книжці звуть Егон Альт – читай альтер его, здогадалися?). Отож-бо, і запитання нормальні тобі ніхто не поставить, окрім тебе самого. Словом, страшні часи. Все маєш робити сам.
У чому ж підкоп, запитаєте ви? Ну, пройшов час поліглотів, настав час політологів – і що тут такого?
Однак «таке» тут є. А саме – поки письменник працює за чужими станками, свій (отой, який називається не «замість-роман», а просто «роман») на сто відсотків не «фуричіт». Це тим паче сумно, бо оця своя «машина» випускає продукт набагато потрібніший нації, ніж десятки інших. Так-так, чи багато ви знаєте людей, яких можна назвати патріархами сучасної української літератури? Отож, їх можна перерахувати на пальцях однієї руки. Причому рука знадобиться з кількома ампутованими пальцями. І коли така унікальна людина починає писати не для нації, а для фан-клубу – це, по-перше, обділяє націю, а по-друге, подає поганий приклад майбутнім патріархам. Звичайно, ви можете заперечити: письменник – людина вільна, тому пише, що хоче і як хоче. Ну, любі друзі, то – письменник, а то – патріарх. І страшна його корона. В сенсі – страшно тяжка. Її натягують на голову раз і назавжди.
Старий доктор Трепанатор аж ніяк не хоче сказати, що «Таємниця» – то свиняче рило, і його не те, що читати, а й видавати не варто. Така річ повинна бути, однак писати її мав би не сорокасеми- а (як мінімум) вісімдесятирічний Андрухович, який уже б до того часу «воздвіг сєбє нєрукотворний» із книжок так двадцяти-тридцяти. А «Таємниця» мала би стати матеріалом, яким можна було б самобронзувати той самий «нєрукотворний». Січете мою неглибоку думку? Хотілося б, щоб патріарх Андрухович писав, бо давненько від нього не чути «романів». А бронзувати ми його й самі зможемо. Навіть позолотити, якщо потрібно.

*Редакція не згодна з думкою автора, однак публікує матеріал, оскільки він висловлює позицію значної частини читачів. Крім того, нас часто звинувачують у тому, що ми всіх хвалимо. От бачите – не завжди!

Доктор Трепанатор.