Кіно і Зюскінд

Патрік Зюскінд довго і вперто відмовляв охочим екранізувати «Парфуми». Єдиним режисером, який, на думку Зюскінда, міг це зробити, був Стенлі Кубрік, але той вважав, що адекватно передати роман мовою кіно в принципі неможливо. Втім, 2001‑го, за 16 років після виходу роману, Зюскінд таки здався і підписав угоду. Важко сказати, що вплинуло на його непоступливість — чи то наполегливість продюсера Бернда Айхінгера, чи то смерть Кубріка, чи то сума угоди: 10 мільйонів євро. Але врешті-решт маємо фільм, що в український прокат потрапив під назвою «Парфумер».
Режисером стрічки став Том Тиквер. Причетність до екранізації Айхінгера, який продюсував, крім усього іншого, кіноверсію роману «Ім’я троянди», що від неї Умберто Еко відкараскувався, як міг, не обіцяла нічого доброго. Що ж до самого Зюскінда, то він теж демонстративно усунувся від роботи над фільмом.
Творцям стрічки вдалося заінтригувати критиків питанням, як Том Тиквер збирається зняти кіно за романом, де все описано через запах. Більше за те — за романом, у якому практично немає діалогів, а про мотивацію вчинків персонажів ми дізнаємося від всевидющого оповідача. І ось що з того вийшло.
Судячи з усього, настановою режисера було якнайточніше перенести на екран Зюскіндів бестселер, а позаяк зробити це в принципі неможливо — з причин згаданих вище, то результат не вельми втішний: порівняно з першоджерелом екранізація відчутно програє.
Майже буквально переказуючи роман, фільм розповідає історію життя монструозного генія Жана-Батіста Гренуя, наділеного феноменальним нюхом, але позбавленого власного запаху: народження у найсмердючішому місці смердючого Парижа XVIII століття, важке дитинство, відкриття свого обдарування, опанування світу запахів і, нарешті, усвідомлення власного призначення — створити найпрекрасніші у світі парфуми. Для цього Греную знадобилося вбити красуню Лауру і ще дюжину вродливих дівчат (у романі вдвічі більше). Відтак, сюжет переповіли майже дослівно. Майже — з огляду на можливості кінематографу і смаки широкого глядацького загалу. Вочевидь, сюжет роману видався сценаристам недостатньо захопливим, тож до стрічки було введено епізоди, які мали це виправити, створивши напружену атмосферу. Наприклад, невдалі спроби Гренуя підібратися до Лаури передані в класичному антуражі трилера — драматична музика, темрява, густі кущі або тісний провулок, беззахисна жертва, яка ні про що не підозрює, і маніяк, що дихає цій жертві у вухо і, здається, от-от схопить. Утім, читачі роману знають, чим усе закінчиться, тож бажаного враження в них це не викликає.
Аби відтворити запахи, режисер скористався цілком очевидним засобом — яскравими візуальними образами, часто натуралістичними. Загалом у тикверівському «Парфумері» відчувається посилена увага до красивості та ефектності картинки. Це досить парадоксально, якщо згадати, що в романі візуальне відіграє другорядну роль: романний Гренуй не дивився на Лауру і взагалі ні на що красиве, а сприймав усе через запах.
На додачу до яскравих зорових образів у фільмі з’явилися характери, бо в романі вони практично не виписані. Про Лауру, наприклад, не сказано майже нічого — вона лише носій запаху, подібно до троянд, із яких Гренуй отримував ефірну олію. Що ж до батька Лаури, то він із ділка, найціннішою власністю якого є дочка, перетворився на турботливого татуся — суворого, але справедливого. Так само було «переосмислено» і головного персонажа. Чого, очевидно, і боявся Зюскінд.
Романний Гренуй — персонаж неоднозначний. Він одночасно асоціюється і з геніальним митцем, і з твариною з гострим чуттям та відсутністю моралі, і з Богом-творцем, і з дияволом. Він вбиває не тільки заради краси, якої, врешті-решт, ніхто, крім нього, не розуміє. Гренуй прагне відібрати в інших людей запах і створити парфуми, які змусять усіх його полюбити. Але йому не потрібна любов тих, кого він зневажає і кого так легко обдурити. Він розуміє, що жодні парфуми не дадуть йому власного запаху. Але у стрічці образ Гренуя романтизовано і спрощено — у ньому забагато людського. Він не викликає відрази, непогано висловлює свої думки (а в романі Гренуй постійно має проблеми з мовленням, він не говорить, а «хрипить» або «сичить»), його навіть можуть похвалити. У сцені, коли Гренуй (актор Бен Уішоу) вбиває першу жертву, на його обличчі з’являється таке розгублення, що стає очевидним — він це зробив випадково. Складається враження, що Гренуй — це просто митець, який перестарався, женучись за прекрасним.
Якщо в романі Гренуй мріє залишитися на планеті сам і тікає від смердючих людей, то у фільмі він прагне любові й хоче полюбити людей, а його трагедія в тому, що зробити цього він не може, бо відмінний від решти. Тикверівський Гренуй викликає більше співчуття, ніж огиди. Ті, хто читав книжку з почуттям бридливості, у кіно можуть іти спокійно — такого там не буде. Навіть сцена сексуальної оргії, описана в романі як огидне масове злягання, знята за законами красивої еротики — плавні рухи, просвітлені обличчя, звуки скрипки. Ось так перемагає любов.
Екранізація завжди відрізняється від літературного джерела. Вдала екранізація, часто відмовляючись від буквальності, або привносить у оригінал додатковий смисл, або ж є самостійним повноцінним твором. Що ж до «Парфумера» — то це просто красива ілюстрація, спрощений і причесаний переказ книжки. Щоправда, це може стати приводом перечитати (або прочитати) сам роман.

 

Таня Сахно.