Володимир Діброва, або Як розчарований комсомолець потрапив до Гарварду

Успішний письменник, чиї книги сьогодні друкуються англійською в американському видавництві NothwesternUniversityPress, здібний перекладач, лауреат престижних літературних премій і водночас – викладач Гарвардського університету. Не дивлячись на такий широкий спектр талантів, мало хто з пересічних українських читачів знає про Володимира Діброву. Можливо тому, що вже протягом сімнадцяти років він живе й працює у США.

Понад десятиліття письменник не був в Україні, але це не заважає йому презентувати свої твори на українському книжковому ринку. Так, В. Діброва – автор книжок «Тексти з назвами і без назв» (1990), «Пісні Бітлз» (1991), «Peltse. Pentameron» (1996), «Збіговиська» (1999), «Вибгане» (2002), «Довкола столу» (2005), роману «Андріївський узвіз» (2007), за який одержав премію конкурсу «Книжка року БІ-БІ-СІ», та збірки оповідань «Правдиві історії» (2010), що стала одним із претендентів на цю ж премію. Володимир Діброва – лауреат премії імені М. Лукаша за переклад роману С. Беккета «Уот» (1992) та премії імені Щербань-Лапіки за п’єсу «Короткий курс» (1996).

Народився письменник 11 серпня 1951 року в Донецьку. Він пише в «Автобіографії»: «Я народився на площі Тридцятиріччя Народу серед службовців. Батько – службовець, мати – службовиця, материна мати – службовка, сестра – службовиця, через що я до всього мусив доходит исамотужки». Із 1968 по 1973 рр. майбутній літератор навчається в Київському університеті імені Тараса Шевченка на відділенні перекладачів факультету романо-германської філології. Закінчивши аспірантуру при цьому ж університеті, захищає кандидатську дисертацію з ірландської літератури та влаштовується на роботу в Інститут іноземних мов, де працює до грудня 1989 року, і згодом переходить до Інституту літератури АН УРСР. Із вересня 1990 року письменник займає посаду голови прес-агентства рухівської «Народної газети» у Вашингтоні (США) і рівночасно веде щотижневу рубрику на «Радіо Свобода».

Здавалося б, що може бути краще – кар’єрне зростання, гарна сім’я, запрошення викладати в Гарвардській Літній Школі. Але все ж не обійшлося без ложки дьогтю: хоча майбутній письменник і почав писати ще в студентські роки, проте постійно друкується він лише з кінця 80-х. А все тому, що В. Діброва входив до так званої «андеграундної альтернативи», тобто до товариства митців, які представляли неофіційну, не визнану владою культуру. Ідеологічний тиск, вмираюча совдепія, застійний морок радянських часів провокували не тільки розпач, а й опір. Такий культурний і літературний контекст сприяв становленню творчої особистості, однак не давав можливості їй розкритися, бо писали андерграундовики «у шухляду». Саме В. Діброва виявився тим сміливцем, який створив художній портрет свого покоління, яке втратило надію, не змогло себе реалізувати. Його майстерність полягає в тому, що він показує несформовану свідомість людини, яка не може змінити коди радянської доби, не може ввійти в простір самостійного мислення й вимушена жити у світі симулякрів. Визначальною рисою стилю письменника стало поєднання легкої іронії, вишуканого гумору та гострої сатири, які він використовує, аби показати своє категоричне ставлення до принципів естетики соцреалізму. Найпомітніший представник іронічного напряму в українській міській літературі, він сприймає реалії існуючого світу через їхню ницість та дріб’язковість і засуджує їх у своїх творах.

Перша книжка В. Діброви – “Тексти з назвами і без назв” – вийшла під однією обкладинкою зі збірками ще двох зовсім інших за манерою письма авторів. Друга – “Пісні Бітлз” – стала, за словами М. Стріхи, «чи не першим прикладом комерційно успішного українського літературного видання».

Анна Хаджи (м. Бердянськ)

(продовження матеріалу Анни Хаджи «Володимир Діброва, або Як розчарований комсомолець потрапив до Гарварду» читайте в журналі «Дніпро» №2/2012)