БІЙНЯ №5: У пошуках втраченого Дрездена

Вік автора на час написання книжки – 25 років. Тема – один із найтрагічніших епізодів Другої світової війни. За художньо домисленими героями – справжні люди і справжня смерть. Наклади – сотні тисяч копій різними мовами світу. Це – оповідь про те, як помирали цивільні жителі Дрездена. Це – «Бійня №5» Курта Воннеґута.
1944 року один молодий американець-розвідник потрапив до німецького полону. Він опинився в трудовому таборі, де працював на виробництві вітамінних додатків для вагітних. Аж доки англо-американська авіація не здійснила смертельного рейду на Дрезден, після якого місто фактично перестало існувати. Кількість загиблих — серед цивільного населення!  — становила понад 250 тисяч, що втричі перевершило число жертв у Хіросімі й Нагасакі. Вранці після бомбардування Дрезден нагадував велетенську братську могилу. Американцеві пощастило — він пережив атаку, сховавшись у підземному м’ясосховищі. За іронією долі він виявився німцем у четвертому поколінні, навіть ім’я мав цілком німецьке — Курт Воннеґут. На щастя, він був письменником.
Проте навіть письменникові було невимовно важко зобразити пережите, тому роман з’явився лише 1969 року — добираючи потрібні слова, Воннеґут довго мовчав. І хоча головний герой книги Біллі Пілґрім — вигаданий, автобіографічність тут очевидна: в деяких епізодах роману автор навіть з’являється в колі інших персонажів. У інтерв’ю Воннеґут часто порівнював себе із «соляним стовпом», натякаючи на біблійну оповідь про Содом і Гоморру, — хоча цьому «стовпові» судилося заговорити. У «Бійні…» багато горя — це така собі скринька з людськими бідами й нещастями, що мають усесвітній присмак. Тим цікавіша форма, в яку перелилася оповідь, — розірвана, фрагментарна, з блискітками «чорного гумору», стрибками в часі та нав’язливими повторами фразочки «і таке буває…» Воннеґут пояснював: роман такий «короткий, зібганий і заплутаний» тому, що «неможливо логічно й розбірливо розказати про бійню».
До виходу романів «Колиска для кішки» та «Бійня № 5, або Хрестовий похід дітей» Воннеґут був ледь відомим. Його твори вважалися «науковою фантастикою», виходили в м’яких обкладинках у дешевих виданнях й ані грошей, ані слави своєму авторові не примножували. А «Бійню…» відразу сприйняли із захватом: книжка буквально ходила з рук у руки, а прізвище автора для багатьох стало важливим відкриттям. Певну роль відіграло те, що цей антивоєнний, пацифістський роман вийшов під час В’єтнамської війни. До того ж, американцям майже нічого не відомо було про трагедію старовинного міста‑музею. Хоча за п’ять років до виходу у світ «Бійні…» з’явилося документальне дослідження — «Зруйнування Дрездена» англійця Д. Ірвінґа, — у свідомість широкого загалу ця тема проникла саме після роману Воннеґута. Навіть історики після виходу цієї книжки почали зовсім по-іншому оцінювати «повітряні подвиги» союзників. Адже як, скажімо, оминути той факт, що єдиної мішені в Дрездені, котру лише з великою натяжкою можна було би вважати військовою, — залізничне депо — американсько-британська авіація не бомбувала?
1972 року режисер Джордж Рой Гіл зняв фільм за мотивами роману. Робота вийшла успішна, адже показ зібрав астрономічну на той час суму — понад 4 мільйони доларів — та отримав спеціальний суддівський приз Каннського фестивалю. Та й сам Воннеґут уважав цей фільм майстерним візуальним утіленням роману. Як він і обіцяв дружині свого військового товариша Мері О’Гейр, жодної ролі для сентиментальних акторів а-ля Френк Синатра чи Джон Вейн у фільмі не знайшлося. Адже інша назва роману — «Хрестовий похід дітей». Його персонажі — молоді військові, яким ледь-ледь виповнювалося вісімнадцять. Хіба доречна тут романтизація війни?..

Олена Синицька.