«Чорний» театр, який дихає світлом

Перший чех, якого ми зустріли у Празі, був наш ґід. А перше враження від Праги — місто, дуже схоже на Львів, тільки кам’яниці на два поверхи вищі, що  й зрозуміло — там жили люди заможніші. Проте скоро ми з’ясували, що людина, яка супроводжуватиме нас ці кілька днів у Празі, Віталик, ніякий не чех, а наш тернополянин, який одного дня залишився розказувати іноземцям про це дивовижне місто. Незабаром відкрилося, що й Прага — далебі не Львів.

Наш ґід одразу повідомив про специфічне почуття гумору чехів, їхні доволі атеїстичні погляди (на відміну від релігійних поляків). Самі чехи, окрім згаданого, видалися нам досить консервативними, на побутовому рівні принаймні: в готелі ми увімкнули телевізор і послухали їхню естраду…  Враження таке, ніби 1968 року і «празької весни» не було, а естрада залишилася на рівні радянської. А під час прогулянки на кораблі по Влтаві дізналися, що чехи вже більше тридцяти років обирають переможцем музичного конкурсу «Золотий соловей» Карела Ґотта, це якби українці щороку обирали переможницею «Червоної рути» Софію Ротару. Консерватизм зашкалює!

Але, звісно, не всі чехи консервативні. Про це можна дізнатися і в музеї Франца Кафки, який нещодавно відкрився у Празі. Ідеться навіть не про сам музей, можна туди й не заходити, все одно там тільки депресивна порожнеча, бідні експонати та модерний пафос, що не відповідає сутності цього письменника (краще б це був замок, а не така формалістична будова, як ця). Ідеться про скульптуру, що стоїть безпосередньо перед музеєм — два чоловіки, які позирають на карту Чеської Республіки («Piss–Цегляний завод Гергета»).

Цей епатажний об’єкт створив модний у Європі скульптор Давід Чорний, який 1991 року пофарбував радянський танк, встановлений у Празі, у рожевий колір і помістив на ньому фалічний символ у вигляді пальця; через це був ув’язнений, але набув скандальної слави і … багато вигідних замовлень. Вважається, що ця скульптура — мейнстрім сучасного мистецтва, і в Празі встановлено не один пам’ятник цього митця, як, наприклад, гігантські немовлята, що лазять на телевізійній вежі, яка є наразі зменшеною копією Ейфелевої башти.

Найбільше зацікавив мене не скульптор Чорний, а «чорний» театр, поширений у Празі (існує щонайменше вісім таких театрів у столиці Чеської Республіки), про який я спробувала дізнатися більше. Спробувала запитати в кількох знайомих київських театрознавців, та жодна з них не знала про «чорний» театр (слов’янськими мовами), чи Black Light Theater (так звучить в англомовній традиції). Тому довелося знайомитися з чеською мовою, яка не є складною для того, хто володіє розмовною польською та ще хоч однією-двома слов’янськими.

Квиток на таке дійство в середньому коштує 20 євро. За ці гроші мову знати не обов’язково, оскільки в театрі використовуються екстралінгвістичні засоби, що створюють дію образів і жодного слова (переважно). Постановка п’єси є своєрідною містерією, казкою, розрахованою більше на дітей (чого не кажуть пересічному туристові), але містить ефекти, які можуть здивувати й дорослу людину. Наприклад, посеред вистави, під час якої на сцені літають феї, танцюють принцеси з принцами, ростуть здоровезні квіти, раптом почнуть виповзати величезні павуки й душити тебе. Один такий на нашій виставі «погнався» за панею середнього віку, яка з жахом вибігла із зали, так і не довідавшись, чим закінчиться п’єса. Окрім того, зверху на глядачів може падати дощ, а потім і величезні надуті гумові кулі . Нам вдалося не злякатися цих перешкод на шляху до вічного, тож ми досиділи до фіналу. Вийшли більше приголомшені інтерактивними ходами, ніж самою п’єсою. Щоб з’ясувати, що являє собою «чорний» театр, слід звернутися до історії.

У сиву давнину жив у Китаї імператор Ванґ-Панґ (Vang-pang) з роду Мінґ (Ming). Одного дня помер його єдиний коханий син Лянг (Liang). Імператор був ладний віддати що завгодно, аби його улюбленець ожив. Недалеко від палацу жив маг  Манґ-ті (Mang-ti), який пообіцяв повернути його сина до життя. Манґ-ті  використовував магію, яку сьогодні називають магією «чорного світла», або маніпуляцією. Оскільки імператор дуже хотів бачити свого сина живим, щоб поліпшити його емоційний стан, помічники мага, перевдягнені в чорне на чорному тлі «повернули» його сина до життя. Звичайно, це була чистісінька імітація. Щоразу, коли імператор хотів бачити свого сина, одягнені в чорне люди маніпулювали тілом Лянґа, який у такий спосіб, через танець, здавався живим. Отже імператор міг знову бачити свого сина й почуватися спокійним і щасливим. Так говорить легенда і, як кожна легенда, викликає додаткові запитання.

Фото: otcovstvo.info

 

Як то було насправді, докладно не знаємо, імовірно, що чорний театр таки справді народився в Китаї, але, вірогідно, в інший спосіб. У ті часи китайські актори використовували світло свічок, щоб отримувати силуети на екрані з білого сукна, що стало відомим як театр тіней. Зауважте, театр тіней — форма візуального мистецтва, що зародилася в Азії понад 1500 років тому. Наприкінці шістнадцятого століття така силуетна техніка проникла в Японію й була використана японським лялькарем Уемура Бунракуке (Uemura Bunrakuke). Ця форма театру стала відомою під іменем «Бунраку» (Bunraku). У ньому троє чоловіків, убраних у чорне, маніпулювали ляльками завдовжки півтора метра кожна, але, як в історії з імператором, вони рухали руками й ногами кожної з них, створюючи ефект живої людини.

Фото: chinapro.ru

 

Набагато пізніше, у 1885 році (до речі, це рік винайдення кінематографу), один мюнхенський актор і режисер на ім’я Макс Аузінґер (Max Auzinger) використав трюк «чорного кабінету» як магічний у своєму шоу «Індійські та єгипетські дива». Зараз принцип «чорного кабінету» полягає в тому, що в темному просторі завдяки галогенним лампам на сцені світяться яскраві речі: білі, салатові, червоні, блакитні. На початку становлення кіно, коли кінотехніка була ще примітивною, багато акторів використовували «чорну техніку» («blacklight technic»), щоб створити образ, який би не вкладався в голові й зачаровував глядачів.

Сучасний «чорний» театр народився в 50-ті роки минулого століття і був закладений французьким авангардним лялькарем Жоржем Ляфайє (George Lafaille), якого відтоді почали називати батьком чорного театру. Багато чеських лялькарів з групи «Саламандра» та театру «Спейбл і Харвінек», що бачили постановки Ляфайє, у 1955-му започаткували «чорний» театр у власній країні. Ясна річ, що нова техніка стала підґрунтям для нових експериментів з постановочним матеріалом.

Після Другої світової війни Францішек Тврдек, засновник так званого «люмінесцентного» театру, використав світло ультрафіолетової лампи. У ті часи це була дивовижна технологія. Тоді щойно почали з’являтися лампи фірми Philips, які світили ультрафіолетом. Він поїхав до Голландії, щоб придбати кілька, проте коли повернувся, отримав нову проблему — не було люмінесцентних барв. І тоді почав експериментувати з різноманітними матеріалами, такими, як хінін. Тврдек зміг виробити до 300 відтінків люмінесцентних барв. Уперше така технологія була застосована лялькарами з театру «Спейбл і Харвінек», а перша родинна трупа чорного театру в Празі виникла 1959 року. Його засновники — Джозеф Ламка та дружина Хана Ламкова. Пізніше все більше театрів цього типу виникло в Чехії, та саме з цієї традиції походить відомий «чорний» театр «Вельвет» (The Velvets). Нарешті, варто згадати таку відому постать, як Костянтин Станіславський, який використовував принципи «чорного» театру в постановці п’єси Метерлінка «Синій птах». Тобто ця нова — забута стара техніка стала популярною.

Зауважимо, що спочатку співіснували два різні стилі — чорний театр та люмінесцентний театр. Оригінальний «чорний театр» не використовував ультрафіолетових ламп і люмінесцентних фарб. Це вже пізніше театральна система використовувала фронтальну лінію світла, аби ввести в оману глядача. Сьогодні обидва стилі чорного театру і люмінесцентного театру зрослися й існують як одне ціле.

У такий спосіб виник самобутній театр, що використовує колір і темряву, як головний спосіб вираження, експресії, який тепер відомий під назвою «чорний театр», або, в англійській традиції, Black Light Theater, театр, оснований на «чорному світлі». А люмінесцентне світло і барви стали основним винаходом для феномену, який зараз ми називаємо чорним театром. Техніка разом з виразним мистецтвом танцю, пантоміми та акробатики допомагає створювати чудові мистецькі ефекти.

Любов Якимчук


Журнал “Всесвіт”