Автотрофний синдром

Електрошок! Ще! Ще! Ми його втрачаємо!!! Втрачаємо одного з найперспективніших сучасних письменників України. Я про Дереша (а ви про кого подумали?). Його треба рятувати. Бо – без зайвих балачок – мужик, що написав “Культ”, – то наш мужик, і він потрібен народу.
О, так, роман “Культ”, скажу я вам, лишив вм’ятину  у вічності, сперечатися тут недоречно. Читаючи його, я плакав зі сміху, плакав і читав, читав і плакав. То був свіжак – здоровий чорний гуморець, субкультурна гризотня у всій альтернативній красі, містика з домішком езотерики, і як бонус – український матюк, конопелька і трохи сексу (навіть попри те, що 15-річному автору було за віком “нє положено”). Роман був – є і буде – бомбою. (Хто не згодний – всі в сад!)
Але з тим більшим німим подивуванням я проковтнув ложку дьогтю в бочці Дереша. Цією ложкою став роман “Трохи пітьми”. Долаючи його сторінки, мені хотілося порвати тільняшку і піти з “оралом” на шановних видавців. Бо нашого мужика Дереша могла так погнобити хіба що клята комерція. Всі роблять “мані”, шановні, бізнес є бізнес,  але не чіпайте хорошого хлопця. Бо, будемо відверті, видавці не вимагають принципово нової та якісної книги, вони зі спокійною душею кладуть на прилавки “Культ-2, 3, 4, 5…”, якими фактично стають наступні після шедеврального твори автора (втім, як майже будь-якого популярного сучасного автора). Однак “Культ-2”, як не дивно, не виходить. Натомість, виходить, вибачте мою московську, культя.
 Щоправда, цю культю таки купують. Особливо раді нею поласувати підлітки, в яких існує стабільна моральна потреба періодично бачити матюки у віддрукованому вигляді, читати про схиблених нєфорів та різні збочення – тобто отримувати свою порцію адреналіну й агресії. Звичайно, можна заперечити, що всі ці речі були й у “Культі”. Однак у ньому вони викладені, так би мовити, “квінтесеціально”, ЩЕ свіжо і ново і з таким ентузіазмом, що будь-які спроби творити в тому ж дусі – це літературне самогубство. Яким автор нині і займається. Щоправда, з точки зору комерції це, скоріше, називається “працювати зі сформованою аудиторією”. А фактично – пережовувати власну творчість. Однак то вже нелегка доля автотрофів. І авторів.
Бо що ми, власне, бачимо в новому романі нового? Ну, так, сюжет. Ліс, фестиваль самогубців, дурнувата молодь і хтось один – псих-ляльковод. Словом, ідеальний матеріал для кіно типу “Штольня”. Однак на цьому нове закінчується, починається стандартна програма – матокілометри, субкультурний антураж і купа “жахово-епатажних” сценок, від яких, по ідеї, найніжніші читачі мають потягнутися за пакетиком для блювання. Наприклад, момент: псих готується до польоту в космос, власноруч робить собі гнійні рани, аби було чим поживитися за нестачі харчів. …І всі ці радощі плавають поряд із втопленою “сестрою таланту” у воді, якої так немало в “Пітьмі”.
Єдина думка, що тішить мене, – можливо, Дереш відніс свій “клавітуропис” у редакцію виключно з комерційних міркувань (плюс ім’ям засвітити). Бо, чесно кажучи, він здатний на більше – це відчувається. І отак егоїстично, але хотілося б дочекатися від нього того більшого. Інакше – кінець, треба рятувати мужика!

Доктор Трепанатор.