«Літературні» синдроми людства

Наш світ великою мірою складається з асоціацій та парадоксів. Хмари в небі ми асоціюємо з силуетами людей, тварин чи речей, двокрапки й дужки – з усміхненими й сумними обличчями. Навіть такі страшні речі як хвороби й синдроми ми називаємо не лише сухими медичними термінами, але й даємо їм метафоричні імена – воно і звучить приємніше, й запам’ятовується краще. На щастя, література дарує нам чимало персонажів з характерною поведінкою, які можуть слугувати гарним ілюстративним матеріалом. Чого лише вартує герой Гоголя Плюшкін – так у нас називають людей, які люблять збирати всілякий непотріб. Але крім Плюшкіна є літературні герої, що зайняли гідне місце не тільки у фольклорі, а навіть у психіатрії – їхніми іменами названо типову поведінку людей з певними психічними відхиленнями. Які герої поєднали в собі літературну та медичну славу, які літературні діагнози ставлять сьогодні психотерапевти – про це й піде розмова.

 

Синдром Стендаля названий на честь французького письменника ХІХ століття. У книзі «Неаполь і Флоренція: подорож із Мілану в Реджіо» він описав свої відчуття під час візиту до Флоренції – часте серцебиття, запаморочення і земля, що «плаває» під ногами. Такі симптоми у письменника викликала безліч церков, музеїв, пам’яток старовини, шедеврів мистецтва епохи Відродження. Більш ніж за півтора століття пізніше, у 1979-му році цей синдром описала італійський психолог Ґраціела Магеріні у книзі з промовистою назвою «Синдром Стендаля», а 1982-го було вперше офіційно поставлено такий діагноз. Хворі на цей синдром дуже гостро переживають зустріч з якоюсь картиною і навіть ототожнюють себе з її героями, немовби потрапляючи всередину. Хвороба навіть може спровокувати людину знищити картину. У групі ризику – дуже вразливі люди, які довго чекають на зустріч з високим мистецтвом. Натомість італійці мають імунітет до власного мистецтва – як відомо, нема пророків у власній батьківщині, це правило працює навіть у Флоренції. Цікаво, що саме у галереї Уфіцці туристи найбільше піддаються цьому синдрому, при тому, що тутешні мешканці дивляться на них, як на хворих – і мають-таки рацію.

Зірки-шоу бізнесу та й взагалі досить багато відомих людей, схоже, страждають на синдром Доріана Грея – боязкістю постаріти. Звідси пластичні операції, одяг, який не відповідає віку, неймовірна кількість косметики. Маленька зморшка чи складка на тілі може стати серйозним приводом для депресії. А там недалеко й до фіналу, який описав Оскар Вайлд – самогубства.

Комплекс Поліанни простіше назвати синдромом рожевих окулярів. Американська письменниця Елеонора Портер свого часу написала книгу про дівчинку на ім’я Поліанна, яка у всьому вміла знаходити позитив. Скупий сусід – та він просто ощадливий! Подарували милиці замість ляльки – чудово, адже вони не знадобляться! Таке бачення світу дуже корисне, якщо треба себе «за вуха» витягнути з депресії і поганого настрою. Але людина настільки звикає до своїх зручних рожевих окулярів, що просто не може дивитись по-іншому. А світ навколо – це не лише позитив і щастя, це ще й жорстока реальність, від якої такі Поліанни просто відмовляються.

Синдром Мюнхгаузена ще називають симулятивним синдромом. Людина намагається перебільшити масштаби своєї хвороби, шукає все нові симптоми, вимагає негайного серйозного лікування – а насправді хоче всього-на-всього уваги й турботи. Назва синдрому походить від любові Барона Мюнхгаузена, героя твору Распе, до неймовірних історій про свої фантастичні пригоди. Вперше його описав у 1951 році Річард Ашер. Всі ми в дитинстві теж були трохи Мюнхгаузенами, коли не хотілось йти в школу, тому одразу червоніло горло, піднімалась температура й з’являвся кашель. Проте справжній синдром Мюнхгаузена діагностується тоді, коли людина вже не уявляє свого життя без симуляції.

Доктор Джекіл і містер Хайд – один з найбільш яскравих прикладів роздвоєння особистості. Синдрому саме з такою назвою не існує, зате кожен знає історію, написану Робертом Льюїсом Стівенсоном про дві сторони однієї людини. Його книга є чудовим поясненням медичного терміну «множинна особистість». До речі, це не єдиний приклад літературного роздвоєння особистості, письменники люблять використовувати цей прийом. Згадаймо, наприклад, Ізабеллу – вона ж Женев’єва Терговен із «Чорного Обеліска» Ремарка. Чи Тайлера Дердена, «двійника» головного героя «Бійцівського клубу» Поланіка. Цей синдром набуває нового значення в епоху інтернету, коли можна видавати себе не за того, ким ти є насправді, й ліпити собі двійників, добрих та поганих.

Назва «Піквікський синдром» з’явилась завдяки книзі Чарльза Діккенса «Записки Піквікського клубу». Проте побутує неправильна думка, що сам Піквік дав ім’я цьому синдрому. Всі члени Піквікського клубу були пишнотілими, і насправді хвороба, при якій людина має проблеми з вагою, диханням і сонливістю, відсилає нас до другорядного героя книги – Джо. Однак назву синдрому дали, покликаючись на назву книги класика англійської літератури.

Синдром Аліси в Країні див або ж мікропсія – порушення візуального сприйняття світу, коли людина бачить все навколо непропорційно маленьким і спотвореним. Цей синдром називають також «карликовими галюцинаціями» чи «ліліпутським зором». Іноді він може виражатись також у слухових галюцинаціях, дотикових порушеннях і викривленому баченні власного тіла. Не завжди світ зменшується – іноді, як і з Алісою, він навпаки може здаватись великим і навіть гігантським – це друга сторона синдрому, макропсія. Вперше цей синдром описав психіатр Джон Тодд у 1955 році. Він порівняв його з кімнатою сміху, де у кривих дзеркалах людина бачить дивні образи. Також Тодд висунув припущення, що автор «Аліси в Країні див» Льюїс Керолл й сам страждав на такий синдром. Його частою супутницею є мігрень, а Керолл у своїх щоденниках писав про напади цієї хвороби. Можливо, що у Керолла всередині було справжнє королівство кривих дзеркал.

Синдром Мартіна Ідена або хвороба досягнення успіху – це те, що заважає людям спокійно відпочивати на Олімпі, до якого вони так довго йшли. Криза цілі знайома тим, хто досягає успіху, проте бачить, що далі немає куди рухатись. Мартін Іден, герой однойменного роману Джека Лондона, ставши відомим письменником й дійшовши до мети всього свого життя, здійснює самогубство – кидається в море, не втримавшись на гребені хвилі слави. До речі, зіркова хвороба сучасних селебрітіз – це одна з форм синдрому Мартіна Ідена.

Синдром Вертера або ж Ефект Вертера – хвиля самогубств, яка прокотилась Європою у кінці ХVIII століття, після публікації роману Гете «Страждання юного Вертера». У 1974-1975 роках його вперше описав соціолог Девід Філіпс. Він разом з колегою Карстенсеном досліджував самогубства не лише двохсотлітньої давності, але й сучасної йому Америки. Виявилось, що замість Вертера на американських підлітків впливали перші шпальти газет, де щедро друкувались повідомлення про самогубства. Хвилю самогубств після смерті Мерлін Монро Філіпс також відніс до синдрому Вертера. Ще один цікавий факт: у Австрії в 1980-х роках зросло число самогубств у метро. Влада вирішила не роздувати в пресі інформацію про подальші такі випадки і їх кількість різко зменшилась.

Синдром Пітера Пена або ж боязнь дорослішати – це перш за все страх перед відповідальністю, яка приходить з дорослим життям. Пітери Пени зазвичай позитивні, люди, які мають багато захоплень й інтересів, проте життя для них – не більше, чим весела гра. І щойно з’являється натяк на серйозні речі – наприклад, створення сім’ї – вони тікають від цього, як чорт від ладану. Це маленькі діти в тілі дорослих людей, яким подобається жити без обов’язків. Саме так, як жив у Небувалії герой книги Джеймса Баррі.

Боваризм або ж Синдром мадам Боварі – нездатність людини відрізнити реальність від уяви. Боваризм буває позитивний і негативний – людина або живе у вигаданому раю, або ж сама собі створює пекло. Назву цьому синдрому дав Жуль де Готьє, відсилаючи нас до хрестоматійного роману Гюстава Флобера.

Світ щороку поповнюється новими літературними персонажами. І сьогодні спостерігаються вже й зворотні процеси – письменники беруться описувати складні психічні відхилення, будуючи на них свої сюжети. Згадаймо хоч би «Солодку Дарусю» Марії Матіос чи «Синдром Петрушки» Діни Рубіної. Такий от симбіоз медицини та мистецтва. Чекаємо на нові діагнози:) Чекаємо на нові книжки:)

Лілія Хомишинець