Головний по Джурах і Чудовиськах – художник-ілюстратор Максим Паленко

«Мій тато і зелений Алігатор», «Ракета на чотирьох лапах», «Знайомтесь, фараон!», «Гармидер у школі», «Кімнатні пірати», «Пригоди тричі славного розбійника Пінті», «Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ», «Вікінг в моєму ліжку», «Джури-характерники», «Джури козака Швайки» – і це ще не весь перелік книжок, які можуть пишатися собою, адже їх ілюстрував молодий талановитий художник Максим Паленко. Так так, саме той Паленко, що малює, складає пісні й співає, грає на гітарі, гасає на веліку й просто бавиться з донькою – самий звичайнісінький сільський хлоп, татусь, а по-сумісництву художник-ілюстратор й співак гурту «Вертеп», та й просто геніальний реп-кобзар. Але ж хто його не знає? Хіба лише той, що не читає книжки… Що ж, приєднуйтеся до наших посиденьок-побалачок, і знайомтеся з Максимом ближче!

– Ну, для початку, розкажи трохи про себе: де навчався, живеш, працюєш, чим займаєшся по життю?
– Ну, значить так… Народився, виріс, і живу, з деякими перервами, в селі Новоолександрівка на Дніпропетровщині. Вчився, окрім загальноосвітньої школи, ще традиційно в Художній школі, а потім в Художньому училищі. Десь класі у 8-му навчився грати на гітарі, і окрім малювання ще багато часу приділяв музикуванню. Якісь пісеньки складав, грали їх з друзями гуртом.
– Ха, живеш в принципі «з перервами», чи просто з перервами в Новоолександрівці?))
– Ну, з перервами – я маю на увазі 4 роки, наприклад, у Львові жив, а цього року, з березня місяця, в Києві. Тепер знову тут, в своєму селі. ))

– А що, серйозно, ілюстратора Паленко могло й не бути?!
– Був такий момент, коли я дуже серйозно був налаштований займатися швидше музикою, аніж малюванням. А Ілюстратор Паленко – це взагалі така абсолютна не те що випадковість, а якось так…ммм…ну, словом, я ніколи не хотів бути ілюстратором книжок, тобто не було у мене такої мрії. Я з певного часу зрозумів, що хочу займатися мультиками, але в Дніпропетровську на той момент не було якихось так би мовити «точок приложенія ричага» в цьому напрямку, а гроші якось треба було заробляти, тому пішов традиційно фотошопить дизайнером в рекламу. Там просидів пару років, зрозумів що ця схема роботи, тобто офіс, так само як і ця робота, абсолютно НЕ ТЕ і став просто тикатись то туди то сюди.
З книжками вийшло дуже просто. Я подумав, куди мені бідному податися? В рекламу – не хочу, в анімацію – нема у мене ні досвіду ні портфоліо, одне тіки бажання. А от ілюстрація – це ніби ВОНО. Тим більше, на той момент вже гриміла А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, та й Старий Лев потроху щось почав випускати. Ну, і у мене якісь картинки на той момент були. Якось довелося мені малювати для однієї канцелярської фірми серію упаковок для фломастерів олівців і теде. Різні там були такі собі коти, жирафи… Ну от, ці картинки для упаковок канцтоварів я і почав показувати, розсилати у видавництва. Першим клюнув Малкович, потім Савка, ну, і так якось пішло…

– А тобі легко бути ілюстратором? Що в цій справі найскладніше, що легко дається?
– Легко. Я вже якось десь казав, що мене цікавить не аналогія, тобто не дослівний переказ історії графічними засобами, а швидше вільний переказ. Це завжди цікавіше, коли ти почув десь історію, якусь від когось, а потім переказуєш її комусь вже іншими словами. Я не можу сказати, що мені щось дається легко або не легко. Нелегко змусити себе читати до кінця абсолютно нецікавий текст. Оце дійсно нелегко. )) Було таких пару книжок, але не буду їх називати, щоб нікого не ображати. Але разом з тим, на абсолютно нецікавий текст можна зробити цікаві ілюстрації. Це от, як скажімо, за якимось зовсім нецікавим, в літературному сенсі, твором, можна написати, скажімо, Прекрасну Оперу. А так загалом все дається легко, бо я намагаюся, принаймні останні кілька років, ні до чого себе не примушувати. Я маю на увазі не робити чогось що було б таким собі компромісом перед самим собою. Звучить трохи бравурно, мабуть, але так є.

– А які книжки, тобою ілюстровані, вважаєш найуспішнішими! Що, взагалі, для тебе є успіхом?
– Успіх – це коли тебе хвалять інші за те, за що б ти себе хвалив навіть тоді, коли інші б поносили. Як показує практика – народ не дурак. І, зазвичай, я думаю, досить рідко буває так, що от людина зробила якусь абсолютно фантастичну і прекрасну річ, а її всі заплювали. Таке може бути коли задіяні якісь ідеологічні або політичні мотиви, коли ж це відносно здорове суспільство, типу нашого, все хороше рано чи пізно знаходить вихід і досягає так званого успіху. Зазвичай, я не можу сказати, що от ця книжка на 100% ідеальна – не було ще такого, на щастя. )) Дуже багато ілюстрацій подобається в «Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ» Дерманського. Багато, як на мене, нічогеньких картинок для другої і третьої частини «Джур» Рутківського.
Взагалі, «Джури Характерники» стали таким собі переломним моментом, бо спочатку я повинен був малювати ту книжку як багато книжок до цього, а намалював кілька ілюстрацій і, як мені здалося, знайшов якийсь певний хід, якого ніколи раніше не використовував, і зрозумів, що якщо я ОТАКИМ ЧИНОМ зроблю книжку – це буде класно. Ну, і я там зривав кілька термінів, сварився страшенно з Малковичем, але врешті решт зробив як хотів, і в результаті це зараз книжка, яку у зв’язку зі мною найчастіше згадують. Там є сила-силенна недоліків і негармонічних якихось моментів, але це для мене дуже важлива робота, тому що там я якось відчув, що рухаюсь.
Це якось читав інтерв’ю Макартні, де він розповідав про роботу в Бітлз. Він казав, що вони вважали для себе небезпечним шукати якісь безпечні ходи. Інколи, вони раптом в своїй творчості помічали, що починають використовувати правила, які самі ж придумали – вони відразу поспішали ці правила порушити. От в цьому я бачу ознаку прогресу. Такий момент, рано чи пізно, повинен наступати не тільки в житті художника митця, а в житті просто ЛЮДИНИ – коли треба щось міняти. У японців, знаєте, була традиція, коли художник досяг певного успіху, певної попси, але при цьому хоче рухатися далі – він повинен змінити ім’я, щоб його «зоряне» ім’я не заважало йому далі розвиватись.

– Слухай, зрозуміло, що по великому рахунку немає значення яким чином художник ілюструє книжку, яку техніку використовує та стиль, та все ж… Якими ти бачиш обов’язкові складові ілюстрації, тобто без чого вона не буде ілюстрацією в принципі? Може є який «рецепт” приготування ілюстрації, може якісь особливі «спеції» ти використовуєш у роботі?
– Абсолютно правильно. Техніка немає значення. Стиль – для мене взагалі досить незрозумілий термін. Стиль – це не те, що можна і треба якось використовувати. Якщо ти ВИКОРИСТОВУЄШ якийсь стиль – ти займаєшся не мистецтвом, не креативом, а стилізацією, швидше ремеслом, тобто грубо кажучи, не винаходиш велосипед, а збираєш його за не тобою придуманою схемою. Тому, коли хтось каже «я шукаю свій стиль» – це для мене звучить так трохи дивно. Стиль – це от як, наприклад, ти винайшов якийсь пристрій, і для того, щоб тобі його зібрати, ти береш, наприклад, купу детальок, гайок, болтів, листів металу, які до тебе винайшов хтось інший, користуєшся інструментами, які до тебе теж винайшов хтось інший, використовуєш закони, які вивів до тебе хтось інший, і з цим всім збираєш абсолютно свою, ні на що не схожу конструкцію. Стиль формується всередині кожної окремо взятої людини, яка в свою чергу живе в якихось конкретних умовах, і цей стиль може народитися, існувати, і бути належним чином прийнятним на 100% в тих умовах і тими людьми, при яких і для яких він створювався. А стосовно рецептів – нема ніяких рецептів. Є задачі, від яких ти відштовхуєшся, і, знову ж таки, виходячи зі своїх можливостей, технічних, інтелектуальних, емоційних, вирішуєш ці задачі.

– Чи є якась межа, наприклад, моральна чи яка інша, у твоїй творчості, через яку ти ніколи не переступиш, що для тебе «табу» в ілюструванні? Є щось таке, що тебе дратує і шокує в ілюстраціях українських книг?
– Я думаю межі немає. Не пам’ятаю хто казав, здається Делакруа, про те, що нема в світі таких речей, які не достойні бути намальованими. Якось мені одна жіночка задала запитання про те, чому у мене в «Джурах» такі страшні картинки, це ж книжка для дітей. А я у неї спитав: «Ви її читали?» Тому що це, фактично, батальна книжка «Война і Мір» – книжка про війну. А що таке війна? Війна – це місце, де люди вбивають інших людей. А війна того періоду, про який мовиться в книзі, це взагалі, я думаю, досить жорстока штука. Набагато жорстокіша, ніж нинішні війни, бо воїни рубали одне одного в капусту і виглядало це, я думаю, не дуже апетитно. Я не про те, що обов’язково треба показувати ці подробиці. Для того, щоб показати наскільки страшно бути розрубаним шаблею навпіл від плеча до дупи, не обов’язково малювати всю цю м’ясо-заготівлю. Важливо дати відчуття. Відчуття найважливіше, і якими засобами ти його досягаєш – особиста справа, твоя і видавця. І тут меж не існує. От що мені не подобається, так це коли все анатомічне страхіття перетворюється в метод, в ознаки стилю. Тоді це вже чорнуха. Але і тут я б меж ніяких не виставляв. Люди самі розберуться що їм треба. Бо, як я вже казав, народ – не дурак. ))

– Що можеш порадити, в якості допомоги, художнику в само-просуванні на шляху до свого замовника? Чи якісь звання і приналежність до спілок допомагають художнику, і чи вони, взагалі, потрібні художнику?
– Як я вже казав вище – я переконаний, що якщо продукт, який виробляє художник, якісний – він рано чи пізно знайде свого видавця, замовника, покупця. Взагалі, в цьому плані, зараз на Україні, гріх жалітися – видавництв стає дедалі більше, відповідно поступово кількість хоч і помалу, але переходить в якість, і тому у художника, який відчуває що йому є що запропонувати, тільки і роботи що вибрати кілька найкращих, на його думку, видавництв, взяти електронну адресу і надіслати роботи. Або й просто набратися наглості і заявитися до того ж Малковича самочинно.))

А про спілки і користь від них – не знаю, бо ніякого відношення до них не маю. Звань теж ніяких не маю, тому теж нічого не скажу.

– Що б ти порадив початківцям, молодим художникам та ілюстраторам, на що б звернув їхню увагу і якими словами заохотив би до плідної праці? І побажай щось отакенне, на останок, від Максима Паленка!
– Художникам початківцям побажав би вчитись малювати, і головне не отруювати себе думками на зразок «Для нашого села і так сайдьот». Треба рівнятися на найкращі зразки. А ще, намагатися бути зрозумілим, щоб не доводилося стоячи перед картинкою пояснювати «Насправді, я хотів сказати те то і те то.» Картинка, сама по собі, дуже інформативна штука, яка може говорити сама за себе…
– Класна в нас розмова вийшла…за що й вдячна! Що ж, Максиме, душевного спокою тобі, сміливості, і надихаючої сили, щоб ми якнайшвидше побачили твої свіженькі, не лише ілюстрації, а й мультики!




Poglyad.com