Анатолій Дністровий: «Творчість – це, мабуть, вічний неспокій»

Анатолій Дністровий — засновник і учасник літературної групи «Друзі Еліота», член українського пен-клубу, кандидат філософських наук, директор з піару видавництва «Грані-Т», поет, порозаїк, перекладач, літературний критик, філософ, колумніст… Він працює на межі контркультури та міської прози з виразною соціальною та психологічною складовою. З його першого роману «Пацики» Леся Ставицька свого часу почерпнула чимало матеріалу для свого словника української лайки. А останній роман «Дрозофіла над томом Канта» увійшов у п’ятірку кращих за версією експертів Книги року Бі-Бі-Сі 2010…

— Анатолію, як впливають глобалізаційні процеси на українську літературу і на літературу взагалі? До чого (якщо взяти до уваги культуру) може призвести глобалізація як явище?

— Вплив є масштабний і різноплановий. Зрештою, навіть такий, якого ми можемо не бачити. Тобто це вплив, який позначається не лише на творчості чи культурі, а й загалом на нашій соціалізації та соціокультурній динаміці. П’єр Бурдьє дотепно сказав, що соціальне поле щодо тіла людини працює як записувальний пристрій. Сучасна інноваційна глобалізація також має такий записувальний пристрій — увесь наш час, наша сучасність, усі теперішні і наступні покоління.

Про її вплив на локальні світи, культури й суспільства написано вже дуже багато. Я найбільше люблю концепт «глокалізації» соціолога Роланда Робертсона, який походить від синтезу слів «глобальне» й «локальне». Глобальні процеси перетворюють локальне, вони формують у ньому нові трансформації, прискорюють решту процесів. Локальне відтак перестає бути отим ізольованим модерним локальним, бо здатне діяти вже на глобальному рівні. Ми сьогодні — вже не маргінали чи лузери, а «глокалізовані» агенти культури. Поет вивішує свій твір на youtube у мережі — це чистої води жест «глокалізації»: локальний імпульс, що винесений на глобальний рівень. Любителі сальця й цибульки, виховані на етнографічній картині світу, від цього плюються, пітніють, отримують інфаркти. Але глобалізація і похідні процеси «глокалізації» так само відбуваються у світі, як нелегальна міграція чи дощі. Наше завдання — йти з ними в ногу, якщо ми хочемо, щоби про нашу культуру чули десь у світі.

— Анатолію, Ви багато пишете… Чи не заважає творчій роботі життя у мегаполісі? Не хотіли б приєднатися до філософії дауншифтингів? Адже ці люди хочуть бути ближчими до природи, щоби відчути себе вільним від усіх умовностей соціуму, від нав’язаних ним стереотипів і жити, належачи просто самому собі… і творчості…

— Творчій людині завжди все повинне заважати. Даруйте за каламбур. Заважають гроші і відсутність грошей, заважає кохання і відсутність кохання, заважає час і відсутність часу, заважає робота чи її відсутність. Мегаполіс також заважає, але його відсутність, думаю, заважатиме ще дужче.

Я дуже люблю проводити дозвілля на природі, але не готовий повністю стати Робінзоном. З багатьох міркувань. Передусім мені потрібно дати доньці якісну та престижну освіту, а не таке «самонакручування хвоста», як вийшло з моєю освітою. Я маю підготувати дитину до серйозного життя. Так сталося, що я й досі з важкими боями виповзаю зі злиднів, які пам’ятаю ще з дитинства. І кожна сходинка дається нелегко. Тому я чітко розумію, що в моєї доньки стартові умови мають бути кращими. Словом, мені не до модних теорій.

— Тривалий час у літературознавстві сюжетною вважалася тільки епічна та драматична література, а лірика — безсюжетною. Про поняття «сюжет» у літературному творі розмірковували ще вчені античних часів. Так, учневі Сократа Платону належить ідея покласти в основу поділу на роди літератури форму вираження авторської свідомості (так з’явилися лірика, епос і драма). В Україну поняття «сюжет» прийшло як складова поетики великих жанрів, де він є розгорнутим і сприймається як аналог перебігу подій, до того ж зовнішній. Ви пишете і вірші, і прозу: чи підтримуєте ідею «безсюжетності лірики»?

— Я прихильник «французької» думки, що важливим є тільки письмо. Решта, включно з жанрами, сюжетами та героями, — це випадкові речі чи «симптоми» (якщо висловлюватися мовою одного славетного божевільного). Ми живемо в такий прекрасний час, що все може співіснувати — від теорій до практик. І не заважати одне одному виявлятися. Є романи, які просто неможливо виконати в експериментальній манері, чи навпаки — для яких лише така форма є прийнятною. Існує чимало сучасних книжок, які зовсім не схожі одна на одну. Мені здається, що різні типи романів продукують чи підказують авторові свій шлях виконання. Скажімо, коли я писав «Дрозофілу над томом Канта», то в жодному разі не міг це виконати в поетиці чи стилістиці «Пациків». Бо це роман зовсім із іншим завданням, де основну ставку я робив на «гілетичність» (свідомість) головного персонажа. Відтак природно, що це навіть мимоволі формує відповідний тип спонтанного сюжету — «мандрівний», «фрагментований», «асоціативний». Зовсім інша ситуація з романами панорамного, історичного масштабу, в яких сюжет формується як складна і цікава конструкція, з ламкими лініями, «тупиками», головоломками. Мені здається, що кожен автор ніби відчуває, яким є «рідний» сюжет для своєї книжки.

— Що для Вас «літературна богема»? Вона є ідейною чи це просто словесні красивості?

— Літературна богема — це як перша ерекція. У кожного письменника вона ж мала бути! Інакше — серйозні проблеми. Богема важлива на ранніх етапах творчості, а головне — творчої соціалізації, коли в юного літератора лише виробляються перші модні жести та впевнений «походняк». Якщо подивитися на звички риб, то мальки завжди плавають зграйками, але з літами, коли риби набувають ваги, вони самітнішають. Самість важливіша для творчості, ніж зграйки.

— Чи потрібен письменникові літературний агент? У Вас він є?

— Комусь потрібний, а комусь ні. Мені зараз більше потрібне хороше грузинське сухе червоне вино, я його дуже люблю і воно допомагає мені творити. А чи треба мені літагент? Не знаю. Якби він займався прямими поставками якісного вина з Грузії, тоді б я з усією душею був «за».

— Що порадите прозаїкові-початківцю?

— Більше читати. Максимально різну літературу — різних епох, континентів, часів і народів. Від ісландських саг до японських казок, від епосу ескімосів до сучасних романів. І головне — працювати на максимально різних роботах. В юності це ще можливо. Фантастичний досвід! Це різні фокуси суспільства, різні люди, різні звички, різні радості і страждання, різні заморочки і різне жлобство. Є такий штамп «знання життя» — ось це хороший шлях. Генрі Міллер якось сказав, що його не цікавлять молоді письменники, бо їм ще нема чого сказати. Думаю, він добре знав вагу своїх слів.

— Для Вас творчість — це…

— Мені здається, що я тільки на підході до розуміння. Тобто, вже відчуваю, але ще не здатний реалізувати. Творчості самої мало — це речі певного органічного комплексу. Звісно ж, варто говорити й про любов, віру, вболівання, можливо, і про незатишність. Навіть не в християнському ключі, а саме в творчому. Творчість — це, мабуть, вічний неспокій.

Розмову вела Тетяна ВИННИК

“Літературна Україна”