“Планета Лем”: польські театральні роботи під Софійським собором

 

На минулих вихідних, 3-4 вересня в Києві на Софійському майдані показували виставу польського вуличного театру “Бюро Подорожей” за мотивами творчості Станіслава Лема під назвою “Планета Лем” (режисер – Павел Шкотак). Вона розпочала українську частину масштабної програми презентації польської культури в десяти країнах світу “I, Culture”, організованої Інститутом Адама Міцкевича.

– Наша вистава, – каже продюсер і актор “Бюро Подорожей” Ярослав Сєйковський, – ґрунтується на різних творах Лема, ми об`єднали їх в одне ціле, частково щоб відбити нашу дійсність у кривому дзеркалі, а частково – аби зробити проекцію у майбутнє.

Що асоціюється в пересічного українського глядача зі словосполученням “вуличний театр”? Вертепи? Невеличкі локальні перфоменси? У будь-якому разі, мабуть, не те, що довелося побачити цими вихідними. На відгородженій частині Софійського майдану височіли чималі й не дуже зрозумілі конструкції футуристичного вигляду, кілька екранів і екранчиків та аудіо-система, яка робила музику і слова чутними на велику відстань. Орієнтовно кількасот глядачів розташувалися хто сидячи на підстилках (дякувати організаторам, на них у цей мерзлякуватий вечір було справді тепло), а хто стоячи навколо загорожі.

Спалахує світло, на умовну сцену вибігають кількаметрові чотириногі роботи та починають перестрілку з людиною. Повітря наповнюється парою і петардовим запахом, ніби в спальному районі на Новий рік. Химерні кіборги роблять загадкові маніпуляції з не менш дивакуватими механізмами, натовпи гуманоїдів, схожих на телепузиків, бігають сценічним простором і нюхають якісь розприскувані роботами речовини… Вступ до вистави можна спостерігати просто як ритмічні абстрактні фантастико-футуристичні сценки.

Поступово народжується сюжет. Він простий, як Божий день, але це в принципі виправдано. Головний герой потрапляє в таку версію майбутнього, де науково-технічний прогрес увінчується торжеством штучного інтелекту. Роботи й комп`ютери беруть на себе всі складні види діяльності, а також управління світом, а люди деградують до рівня вищезгаданих “телепузиків”. Вони займаються лише фізичною працею, їдять, мають трохи примітивних розваг, а головне – “торчать” від усіляких “щасливих газів”, що їм дають роботи. “Герой з нашого часу” спершу спостерігає за цим життям, а потім разом з новим другом (судячи з усього, він теж робот) вирішує підняти “повстання телепузиків”. Повстання перемагає, люди опиняються на волі, але життя без покровителів та еліксирів щастя їм не подобається, тож вони знову підносять на п`єдестал своїх роботів, а “Ланселоту” не залишається нічого іншого, як піти геть із такої невдячної епохи. Він заходить у машину часу, розташовується в колі, крутиться, мов “Вітрувіанська людина”, і зникає.

ака елементарна і сумовито-повчальна притча ідеальна для цієї вистави: вона дозволяє тримати увагу різного (бо ж вуличного!) глядача на тлі інших “поверхів”, естетських сценографічних пошуків, багатозначностей. Як на мене, “Планета Лем” – узагалі одна з перших доступних українським любителям театру (а може, й не лише театру) спроб непопсового, оригінального й експериментального вираження естетики фантастики, футурології. Котра складається не зі спецефектів чи порожнього маніфестування, а з метафор і натхненних ігор формами та просторами, які вже потім можуть відчитуватися глядачем із певними звичками як спецефект чи як інтелектуалізована конструкція.

До речі, про ігри. Вони на “Планеті Лем” відбуваються не лише в самодостатніх футур-механізмах та одночасному взаємодоповнюваному провадженні дії на площі, на екрані й у звуковій системі. Гра як така стає одним з головних концептів вистави. Засадничим елементом “людяності”. Саме завдяки грі відбуваються головні емоційні контакти: так головний герой потоваришував з “добрим роботом”, робот танцює під знайдені в нього аудіо-записи, потім вони разом стріляють у гротескну голову лося і т.п., а танець двох величезних роботів і його імітація “телепузиками” – взагалі одна з найкрасивіших сцен вистави (тут варто відзначити Кшиштофа Новикова, який написав для “Планети Лем” дуже доречну музику). Власне, не без допомоги ігрового начала існує й утверджується відданість “телепузиків” своїм хазяям.

Вистава триває недовго, близько години, вона сповнена по-своєму вишуканих картинок самотності, радості, розпачу, злості, байдужості серед запаморочливо-утопічного й ефектно-вигадливого антуражу. Але, звісно, ні естетство, ні смаколики для простішого глядача не затуляють запитань цього театру про свободу, боротьбу за неї й відмову від неї, прогрес і катастрофічну утопію. Запитань, звернених до всіх. Запитань, важливих і для самого Лема. Запитань, м`яко кажучи, не чужих сьогоднішньому українському суспільству.

Олег Коцарев

УНІАН