Плюнути на батькову могилу

ТРЕПАНАЦІЯ

М. Загребельний. Павло Загребельный. – Х. : Фоліо, 2011. – 128 с. (Знамениті українці).

Я – людина консервативна. Поважаю класиків, схиляюся перед авторитетами. І саме тому руки мої затремтіли, коли торкнулися книжечки із написом «Павло Загребельный». Біографія патріарха української літератури, та ще й написана його власним сином – чи може бути щось цікавіше?

Руки продовжували тремтіти, а око одразу перечепилося через оце «ы» у назві. Чому російською? Та й портрет Павла Архиповича на обкладинці зафотошоплений до такого стану, що класик нагадує, пробачте на слові, порцелянове поросятко-копілку. Навіщо ж так радикально? А може, це сатира? – обережно обізвалася в голові вредна думка.

Задля порядку уточнив у видавництві – чи немає, часом, книжки про українського класика, написаної українською мовою, але отримав відповідь, що син Павла Архиповича написав російською й іншого варіанту немає.

Щиро кажучи, щось защемило у серці, але вирішив не звертати на це уваги – врешті-решт завдяки телебаченню російську зараз розуміють усі, в тому числі і ваш покірний слуга, доктор Трепанатор.

Став я читати, і з кожною сторінкою щем під серцем посилювався, а очі самі по собі лізли на лоба. Ну звісно, давно відомий факт, що на дітях геніїв природа відпочиває, але ж не до такого ступеню!

Взяти хоч би стиль. Складається враження, що перед тобою – публікація в газеті «Бульвар», а не книжка солідного видавництва. Довжелезні речення, постійні відходи від теми, жахливий синтаксис – так, що речення доводиться читати двічі, щоб зрозуміти, що мається на увазі.

Але головна проблема навіть не у стилі – врешті-решт не кожному дано стилістичний талант і не в кожному видавництві є редактор, щоб попрацювати над текстом. Головна біда в тому, що основною темою книжки про Павла Загребельного є зовсім не Павло Загребельний, а міркування його сина з різноманітних приводів, зокрема війна з різноманітними ворогами починаючи від письменника Яворівського, професора Панченка і закінчуючи блоґґером variag_2007.

Загребельний-молодший із насолодою лає Сімону де Бовуар, Олеся Гончара, В’ячеслава Медвідя, Бориса Олійника, Юрія Винничука, а якщо не знаходить у них достатньо образливих слів на адресу свого батька, навіть сам вигадує, що міг, наприклад, сказати Гончар про Загребельного (я не брешу!, див. стор 8). Він завзято бореться зі спробами переглянути історію Другої світової, ганить радянську бюрократію і прославляє академіка Глушкова. От тільки про батька, Павла Архиповича, окрім відомих вже фактів, нічого нового читач не довідається. Та воно й зрозуміло – всього лише сотня сторінок тексту, а скільки недругів хочеться згадати злим і гучним словом!

Уявляю собі, як би виглядали тексти Загребельного-старшого, якби він сповідував таку саму ідеологію.

Конфлікт «батьки-діти» завжди гостро стояв у літературі та суспільстві. Текст М. Загребельного ще раз нагадує нам про нього, бо наскільки мені відомо з відгуків очевидців, Павло Архипович попри свої дружні стосунки із Щербицьким, першим секретарем ЦК КПУ, зовсім не був совком. А от син… Не знаю, як у кого, а у мене після прочитання книжки склалося враження, що М. Загребельний та П. Загребельний не родичі, ба навіть не дуже то й знайомі.

І тут я знову дивлюся на обкладинку і раптом розумію тонкий задум художника. Це чесна людина, і він нас одразу про все попередив! Адже прилизаний свиноликий чоловік в окулярах, що його зображено на обкладинці, має точно таке відношення до справжнього Павла Загребельного, як і текст усередині! А напис «Павло Загребельный» чесно попереджає про жахливу мішанку з мов, яка панує в книжці. Українські та російські цитати перемішані у божевільний коктейль без будь-якої логіки та ідеології.

До речі, Павло Архипович за освітою був російським філологом. І мав можливість писати російською, але не став, залишився вірним українській літературі. На відміну, наприклад, від Віталія Коротича, який охоче помоскалився у вісімдесяті.

І тут принагідно хочу зацитувати режисера Резниковича, який на 53-ій сторінці книжки говорить так (переклад українською мій): «Цього року я випустив акторський курс у Театральному університеті, і один з дипломних спектаклів був за романом Загребельного «Євпраксія». Ми вирішили з цієї студентської роботи зробити повноцінну постановку на Новій сцені, де гратимуть ті ж випускники-актори, і постановка йтиме українською мовою. У спектаклі має бути посвята: «Світлій пам’яті Павла Загребельного».

У цьому, власне, і справа. Головний режисер театру російської драми, який має стійку репутацію українофоба, розуміє, що посвята Павлові Загребельному має бути українською мовою. А людина, яка називає себе сином…

Звісно, Павло Архипович приділяв основну увагу творчості, тому на виховання сина сил, певно, вже не вистачило.

А отже, нам всім треба зробити висновки і не забувати про своїх дітей, бо інакше вони виростуть і теж плюнуть на наші могили.

 

Доктор Трепанатор