Iван ДЗЮБА: етос свободи

В цілому найважливіше це життя. А вже як є життя, то в ньому найважливішою є свобода. А потім життя віддається за свободу. І тоді вже не відомо, що з них двох найважливіше.

Марек Едельман

Бувають дивні больові відчуття – спротив прийняти якусь даність. Так у мене було з однією книжкою. Довго не могла взяти її до рук. Це книжка Івана Дзюби «Прокислі щі від Табачника. Галичанофобія – отруйне вістря українофобії». Видана 2010 року в Дрогобичі.

Боляче, як коли б ти бачив Астронома, змушеного вивчати зорі в перервах між очисткою каналізації. Око телескопа самотньо блукає в небі, але Астроному ніколи. Однак Астроном знає, що якщо зараз не дати раду каналізації, то в її стічних водах потоне і його телескоп, і вся його лабораторія.

Абсурд ситуації ще і в тому, що вчений оперує науковими аргументами та історичними фактами, але, з іншого ж боку, немає співбесідника. Існує розроблений у Кремлі проект знищення української освіти і українського гуманітарного простору. Найнято бригаду на цю роботу, включно з бригадиром. Тому супроти діалогу, дискусії, аргументації є лише глумлива маска. На фасаді ФСБ. Бо там ніколи особливо не дбалось про аргументацію. Інший жанр, так би мовити. Але це не віднімає у вченого обов’язку дотримуватись усіх канонів наукового дослідження.

2010-й – це переддень 20-ліття Незалежності. Проминув рік – і вже в 20-літній ювілей Незалежності Дзюба пише книжку «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів століття ХХІ». Київ, 2011.

А ще ж до того був «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 1965-й.

У розпал російського геноциду в Чечні – в 1995-му – «»Застукали сердешну волю…» Шевченків «Кавказ» на тлі непроминального минулого».

2000-й – не книжка, а стаття у «Дні», і та діагностична – «Алергія на Шевченка».

2003-й – «Пастка. 30 років зі Сталіним. 50 років без Сталіна».

2006-й – «Шевченкофобія».

2007-й – «Порнократія на марші».

2011-й – «Нагнітання мороку…»

Діагнози. Попередження. Поради. Прогнози. Психоаналіз. Але ніколи – присуд чи риторика. Грандіозна ерудиція – і пасіонарність. Плюридисциплінарне мислення – і прецизійність, точність у кожній деталі, цитаті, посиланні. Висока академія – і коли іскрометна, а коли й меланхолійна іронія.

І вже не згадую томи й томи статей, спогадів, монографії, – де монографія про Шевченка – основа майбутнього (!) літературознавства. І взагалі – більше чотирьох сотень праць. Цитую лише ті дослідження, які навіть назвами своїми – «пастка», «шевченкофобія», «галичанофобія», «порнократія», «морок» – є діагностикою культурних, політичних, суспільних, психічних патологій пострежимного суспільства.

Дзюба зробив рентген страшному явищу: наскрізній, крізь віки циклічної повторюваності однакових патологій. Одним словом – діагноз «непроминальному минулому». У переддень 20-ліття Незалежності країна стоїть перед проблемами вже навіть не ХХ, а ХІХ ст. Перед формами українофобії, які панували тут хіба що до Першої світової. З однією хіба різницею: українофоби в царській імперії були значно освіченішою та елегантнішою публікою порівняно з параноїдальними «понюшками табака» у кремлівському Носі.

Рецензенти, які вряди-годи щось напишуть, неуникно при цьому питають: чого ж так, що в нас нічого не змінюється? Хто ж у цьому винуватий?

Не змінюється, бо доки не буде пророблено роботи і за ХІХ століття, і за ХХ, Нове Тисячоліття в Україні так і не настане. Не змінюється, зокрема, й тому, що такий інтлектуал, як Дзюба, аналізує, діагностує, протестує – а суспільство згадує про його лазерні аналізи хіба що під ювілей. Бо це і привітати, і пожартувати можна. Про «совість нації» поговорити. Про те, яка ця «совість нації» працьовита, ха-ха. А потім, коли «совість», відсвяткувавши (вимушено) 80-літній ювілей, піде працювати, «нація» піде спати. Скаржитись. Тусуватись. Пити. Занепадати. Лаяти (або хвалити) Юлю або Вітю (одного або другого).

На це ліття Незалежність уже і взагалі заборонили, по суті, святкувати. То про Голодомор було сказано: а що культ з нього робити, треба зараз нагодувати людей. Тож навіщо тепер витрачатись і на святкування ювілею країни? Треба на соціальні витрати пустити ці гроші, на армію, ще на щось. Розікрасти по дорозі. Це ж всього лише день народження країни. А не президента. Чи олігарха.

Проковтнули і це. Зрештою, а що, і справді, святкувати? Крім усього, це ще й двадцятиліття основної правлячої партії в Україні, без поділу на ідеології, – Партії Політичного Дебілізму.

А потім на наступне ліття Незалежності суспільство озирнеться – а країни немає. Винесли з дверима.

Газети написали, що Дзюба надіслав свою книжку «Нагнітання мороку» Тимошенко. З побажанням витримати неправедне судилище. Процитували: «Дорога Юліє Володимирівно! Хай християнський Бог допоможе Вам вистояти на неправедному судилищі олімпійських божків і їхньої челяді».

Дзюба знає, що таке неправедне судилище. Бо жив у країні, де ощадився цемент на атомні станції, але не на тюремні – метрові – стіни. Я би тільки дозволила собі невеличкий сумнів: чи олімпійські це божки, чи просто дрібна челядь загумінкового люципера?

Сьогодні, коли Дзюба святкує свій такий високий ювілей, при владі сидять ідеологічні нащадки тих, хто переслідував його, а з ним і всю когорту шістдесятників. Відповідь на запитання, чому Польща, скажімо, чи Чехія «змогла», а Україна «не змогла», коріниться в глибинах цивілізаційних підоснов української культури. Теорія питання – безмежна. Але якщо коротко, то вже цілком очевидно, що православна культура є глибоко немодерною, нездатною до змін, ближчою до ісламського фундаменталізму, як слушно вважав Хантінґтон, ніж до західного християнства, в межах якого постав демократичний світ. Тому й сьогодні, за Шевченком, продовжують бути протагоністами цього суспільства «німії, подлії раби, / Підніжки царськії, лакеї / Капрала п’яного! (…) Донощики і фарисеї…» Так що, виходячи з параметрів сьогоднішньої ситуації, Україна може виявитись так само безнадійною в плані наближення до стандартів цивілізованого світу, як і Росія.

Рух без змін і зміни без руху, як називає це явище Ярослав Грицак.

А така рідна, але тепер чимраз дальша Польща – змогла. Зокрема й тому, що там зв’язок між поколіннями не переривався. Знищували одне покоління – і на зміну йому приходило інше. Програв Костюшко в 1794-му – спалахнуло Польське повстання 1830-го. Його затопили в крові – і вже не тільки інтелігенція, а й різні категорії польського суспільства піднялись на повстання в 1863-му. Упали імперії – прийшов державник Пілсудський. Нова окупація – і нацистська, і радянська? Була боротьба до останнього проти одних і других. І локальне й трагічне повстання у Варшавському ґетто, і всенаціональна тріумфуюча «Солідарність» – це були різні «душі» Польщі, здатні на протест, боротьбу, захист базових національних цінностей. Тому й «Солідарність» могла мати своїм осердям гасло ще далекого 1830-го: «За вашу і нашу свободу!»

А постійна зустріч поколінь – це трансмісія цінностей. Це ієрархія пріоритетів. Звичайно, це не допомогло уникнути окупацій, режимів, насильства, сваволі прилеглих хижих держав. Але завдяки трансмісії цінностей, центральною в яких була свобода, країна щоразу, бодай на крок, але наближалась до своєї самореалізації в історії. Дослідниця польського Романтизму Марія Яніон вважає, що парадигма Романтизму тривала з 1830 року до завершення ролі «Солідарності». Більше 150 років.

І одним з кульмінаційних моментів Яніон називала повстання у Варшавському ґетто – безнадійне приречене повстання. Останній керівник повстання – Марек Едельман – сказав: «Wzasadzie najwa niejsze jest ycie. A jak ju jest ycie, to najwa niejsza jest wolno . A potem oddaje siк ycie za wolno . Wtedy ju nie wiadomo, co jest najwa niejsze». Переклад – в епіграфі до статті.

Так, у Польщі була завжди зустріч поколінь. Навіть коли вони сварились чи кпили одне з одного. Але за всіх умов пріоритетом лишалось буття Польщі. То ця Польща і є.

До Дзюбиних 60-х в Україні теж була зустріч поколінь – супроти всіх репресивних перешкод. Шістдесятники намагались врятувати, повернути до життя культуру «Розстріляного Відродження». І один з небагатьох уцілілих у цій масакрі письменників – великий і, зрозуміло ж, майже не досліджений досі Євген Маланюк – побачив шістдесятників з-за океану реального і цензурного і впізнав у них нову українську літературу.

А далі настала прірва. Зв’язок між поколіннями перервався. Якби це була спецоперація, то треба було б зробити комплімент отій організації на Луб’янці. «Чісто сработано». Але якраз це, звичайно ж, не спецоперація – а результат багатьох спец- і не спецоперацій. І цей процес деградації розпочався вже від першого пострежимного покоління інтелектуалів – у 80–90-х роках. Відмова від громадянської позиції як критерій «модерності». Маргіналізація складових громадянської позиції – патріотизму, свідомого політичного вибору, участі в суспільному житті країни.

Колись буде написана генеалогія явища. Мабуть, можна навести і якісь виправдальні моменти: втома від ідеології, скажімо, як найзручніший аргумент тощо. Але сталося що сталося: в момент, коли були необхідні молоді покоління, інтелектуально і морально освічені для боротьби за європейську Україну, в культуру прийшов принципово «незаанґажований», як тепер кажуть, «молодняк». Звичайно, не бракує серед цього «молодняка» і талановитих людей – промине час, і явища викристалізуються. Але, як правило, чим цікавіші явища, тим вони «тихіші». А правлять бал «бренди» і «маркери», ґламурні герої тусівок і фестивалей, «слемери» і «піджаданники», манірні феміністочки з аспіраціями домогосподинь і розніжені «хлопці з лептопами на яйцях», які проголосили свою просто таки огиду до «традиційних українських цінностей». І пішли хрестовим походом на ці цінності. Захопивши за собою потоки ентузіастичної молоді: «Знаєте, що ці хлопчики здатні ощасливити не тільки дівчаток? Але, гарантую, переважно дівчаток. Запалити, схвилювати, підняти до вершин, хотіти, спітніти. Найкраще у них виходить орально… Дівчатка і хлопчики…».

І от у цьому ґламурному дійстві «дівчаток і хлопчиків», в цьому розжареному танці на «діскачі» молоді літератори (деякі з них сьогодні сягли майже пенсійного віку, не вийшовши з підліткових синдромів) почали боротися зі своїми літературними «батьками» – замість боротьби проти реальних ворогів української державності, які засіли в усіх явних і потаємних нішах її пострадянського тіла. Воно й те сказати, може, від лептопів вищезгадані яйця перегрілись, то на більше вже не вистачило.

В період тоталітаризму території «МИ» і «ВОНИ» були цілком чорно-білі й геометричні, з чіткими демаркаційними лініями. Тепер же територія «ВОНИ» розширилась, заграла невідомими досі ідеологічними барвами, спектри українофобії урізноманітнились, а територія зміцніла й консолідувалась, вковтнувши в себе і посткомуністів, і «неоімперщиків». А територія «МИ» звузилась, розмилась, втратила захисні бар’єри, намагнітилась нерозв’язними конфліктами і абсурдними протистояннями. І просто байдужістю.

Результат? Та ж книжка Дзюби про «галичанофобію»: заледве 100 з чимось сторінок, а це величезної наукової ваги системний трактат – про культурну гідність Галичини, про невід’ємність Галичини в культурній і державній еволюції України, про цілісну й багатоманітну у своїх культурних проявах Україну з її галицьким полюсом. Дослідження, яке розмонтовує до коми імперсько-більшовицьку ідеологічну параною. І водночас дослідження, написане із вражаючою толерантністю, з академічним тактом. Так, людина на барикадах – на інтелектуальних барикадах. Тобто без жодної втрати для своєї філологічної та політичної культури.

І цю книжку написав донеччанин. Народився, коли Донецька область ще називалася Сталінською.

А що ж «український П’ємонт»? Відгукнулися рецензіями «День» та «Дзеркало Тижня» – столичні газети. А от саме «П’ємонт» – анічичирк. Ані академічної дискусії, ані хоча б буфонади в літературній кнайпі під стрілянину корків від шампанського. Бо це ж все якось не естетично. Громадянські проблеми – просто кітчеві анахронізми якісь. І взагалі – відсікти «совєцьку» Україну і назавтра прокинутись… І Галичина вже Швейцарія…

І так до сьогодні цей АУТИЗМ: навіть у ці дні Дзюбиного ювілею на сайтах провідних галицьких видань – повідомлення як максимум про привітання Дзюбі від Юлії Тимошенко і від президента. А не аналіз його постаті і його праці. І його позиції стосовно Галичини.

Хоча, звичайно, несправедливо сказати, що галицька молодь не є громадянськи свідома. От кілька місяців тому організувала ж молодь у Львові флеш-моб. На захист української мови. З кавою і тістечками.

Й інша молодь теж: наприклад, харківський інтелектуал в листі до мера різко опротестував факт невручення йому, інтелектуалу, премії. А отже, якби такий мер вручив, то такий інтелектуал би взяв. А група видатних літераторів напередодні президентських виборів захистила право колеги-письменника на свободу слова. Чи то пак мату. Дивно, чого було й боротись, якщо це і так питома мова не лише літераторів-постмодерністів, а й владних структур? Такий собі мовний континуум, де Україна вже геть єдина: від коридорів влади до донецьких териконів і тих самих львівських кнайп.

А як емблему протестного потенціалу українського літературного «молодняка» можна навести чудову картинку ужгородського еротичного свята «Березневі коти», коли «на площі Театральній зійшлося півсотні «березневих котів», аби тричі кинути у весняне небо своє рішуче «м’яв»». Як боротися, то вже до останнього: серед учасників свята «розгорнулася справжня поетична битва за шоколадний фалос вагою 400 грамів у натуральну величину»…

Ось тому, власне, боляче читати саме цю книжку Дзюби. Людина з такою культурою могла б – замість скрупульозного вивчення опусів сюрреального міністра освіти – значно краще провести час. В архівах. На прогулянці. Написавши після статті про Монтеск’є, скажімо, статтю про Руссо. А не вивчати того, хто ввійде в історію виключно тому, що про нього написав Дзюба. Ну і ще тому, що помножив собою ряд особливо послідовних руйнаторів української культури. Як показує історичний досвід, кремлівські герострати займають чималу частку не тільки слов’янської, а й всесвітньої історії.

Жодне покоління не має виключного сертифіката «святості» – і жодне не є цілковито «проклятим». Але тут відбулася дуже тяжка підміна. Симулякри в політиці, симулякри в культурі. Згадати, як Жан Бодрійяр визначав це поняття: «дійсність, яка приховує той факт, що її немає».

На цьому 20-му році незалежності повернувся в культуру не лише совєтизм, а й неприхований сталінізм з боку влади. Але у відповідь не формується протестний потенціал. Там знесилено помітингують пенсіонери. Там на Донеччині оголошуватимуть голодування батьки проти закриття українських шкіл. Там проломлять голову опозиційному депутату. А оборону «від культури» тримають дуже небагато особистостей – і особистостей, які вже, так би мовити, пережили не один свій ювілей. Як і тоді, коли писав Василь Стус: «…червону тiнь калини / на чорних водах – тiнь її шукай, / де жменька нас. Малесенька шопта…». І це явище й справді потребує психоаналізу: молода українська еліта ліберального спрямування відмовилась від політичної боротьби та, зрештою, і не має для неї ані теоретичної підготовки (а це – велика частина західної філософії та соціології ХХ ст.!), ані практичних інструментів, ані, тим більше, охоти до цього і волі. Місце займуть опоненти й радикали з обох боків.

Інтерпретації не забаряться: мабуть, це нова форма ескапізму, спроба зняти з себе відповідальність і – парадоксально – пострадянська звичка до патерналізму: не треба хвилюватись, за нас зробить хтось інший, а ми почекаємо. У барі «Остання барикада». Бо ж хіба не сказав Ортеґа-і-Ґассет, що література – це гра? І політика – гра. І країна. І майбутнє цієї країни – гра. Щоправда, це Ортеґа-і-Ґассет у постмодерній українській інтерпретації. Оскільки насправді важко собі уявити в ХХ ст. письменника, заанґажованішого, ніж Ортеґа. Який, до всього ж, сказав у «Бунті мас», що реальне оновлення в суспільстві може відбутись лише за умов кооптації еліти в систему ліберально-демократичних цінностей та боротьби за них, – еліти, яка зобов’язана організувати маси на шлях побудови демократії. Також попередив про небезпеку «безвідповідальної емансипації». Що ж до маси, сказав він, то вона завжди почуває себе «цілим світом», щонайменше журячись, більш того – насолоджуючись своєю подібністю до інших. Живемо в добу «вдоволеного паночка», «збалуваної дитини», констатував Ортеґа: цей «вдоволений паночок» лишає собі роль конформіста, про інше подбає Держава, яка гарантує прогрес і добробут, тож боротися за них – не потрібно… Це був 1930 рік, а що сталось далі, знаємо.

Страшно, коли маса стає елітою, а еліта – масою. А саме це й відбувається в сьогоднішній Україні.

Звичайно, є супроти цього всього фантастична молодь, є спроби об’єднань у рухи, є локальні прояви волі до змін. Однак винятки не рятують ситуацію, бо в тих винятках ще не оформилась альтеративна програма – чи програми. Котрі з цих молодих мають ще патріотизм у традиційному розумінні, ризикують потрапити до резерваційної категорії «відсталих» і «провінційних». А інші – «модерні», а отже, прагматичні – поспішають якнайшвидше «звалити» з країни. Тому й найкращі зусилля в цьому плані атомізовані – на тлі затвердлої у своїй безмірній глупоті ідеології «противсіхства», що для цієї Влади стала зручною «річчю одноразового використання».

Пам’ятаю грудень 2009-го, напередодні виборів: це був домінуючий настрій саме в Західній Україні. Це ж яку низьку політичну культуру треба мати, аби не розуміти елементарної електоральної арифметики, не кажучи вже про якісь вищі матерії? І де ж вони тепер, ці трибунні й телевізійні «противсіхи»? Ті істеричні панійки, які вигризали екран інвективами проти «жіночого фашизму», – цікаво було б сьогодні прочитати науковий аналіз, у чому ж цей «жіночий фашизм» полягає, – і чи не з хворої голови на здорову?! Бо ж те, що ми бачимо зараз у відомій «печері правосуддя», – це й справді фарс у неорежимному ключі. І Тимошенко поводить себе зі сміливістю найяскравіших дисидентів 60-х і 70-х. Більш того, як слушно каже Ігор Лосєв, Третій райх був демократичніший, бо Димитрова таки виправдали5. У тому ж таки 2009-му високочолі панове відпускали сентенції на кшталт: «за Неї голосувати страшно, а за Нього соромно». І чого ж так багато переляку? А в результаті – так мало виявилось сорому, зате перед «Нею» – майже атавістичний страх. Нещодавно читала опус одного бородатого – з «вічно молодих» – львівського літератора, який на повному серйозі казав: «Те, що недобудували батьки, хай вона (молодь, а не Юля) добудує»6. А ви ж де, товариство? Фрейдистський ляпсус – як не «батьки», так «діти». Магічний герой у млі абстрактного «світлого майбутнього». Його звати Лицар «Аби-Не-Юля». Бо Юля, може, ще й працювати змусить, проблеми якісь конкретні поставить, пояснить, що за Україну ще доведеться боротись. А воно ж так приємно: від тусівки до тусівки, від одного алкогольного туру до іншого чекати, заки прийдуть якісь міфічні молоді політики і все стане на свої місця, як перекинута цукорниця. А вони з’являться, як сяючі єдинороги, – турнуть рогом пострадянських олігархів і – гульк, бульк – і Україна в Європі.

Політичний інфантилізм вивершився окупацією країни. І продовжився в слізних петиціях інтелігенції до влади: «достойні панове», «високоповажаний президенте», «шановний пане міністр»… Перестаньте ж русифікувати (знищувати, переслідувати тощо) нашу українську культуру, літературу, освіту… Ряд можна продовжити. Ці зворушливі петиції можна зразу переадресувати. На Луб’янку. Там читають. Може, так, як міліціонери в українській бібліотеці в Москві, які прочитали «твори» як «тварі» – і секвестрували книжки, вирішивши, що це «націоналісти» написали саме про них…

Подібні жалібні петиції – це мовби з докором перераховувати зуби вовкові і просити, аби не кусав усіма. Запросити вовка стати вегетеріанцем. Зворушливо. Недостойно. Безперспективно. Тягне на анекдот про Червону Шапочку, яка понесла пиріжки Бабусі. Але зустріла Президента. І повернулася додому. Без пиріжків і без шапочки.

Якби кожен український школяр і студент прочитав хай не книжку, а бодай одну зі статей Дзюби, – із цього могла б почати формуватися нова демократична ментальність – і громадянська свідомість. Але безвідголосно в нашому суспільстві. З одного боку, політична «порнократія на марші». З другого – бал-маскарад Симулякрів. І там, і там «персона нон ґрата» – інтелектуал, «заанґажований» у свободу і честь. Владі він поперек горла. І ним «не запилюється молодняк».

Восени 2004 року спокійно антиконформістський Дзюба написав величезну статтю у двох подачах на сторінках «Дзеркала Тижня». Напередодні помаранчевої революції. Це була стаття про Салтикова-Щедріна.

Я дозволю собі навести розлогу заключну цитату: «Щедрінські нариси «Итоги» закінчуються бесідою автора-оповідача з (…) його давнім другом Феденькою Козелковим. Пам’ятаєте його максиму: громадянська зрілість – це перехід від скандальних анекдотів до акуратнішого ловлення позирків начальників. (…) Так от, він уже сягнув громадянської зрілості, став важним адміністратором і на провокаційне допитування оповідача-друга: чи можна тепер обивателям роздумувати й «розмовляти», молодий ліберал з великим майбутнім відповідає ствердно: «Можна». Але додає: «Я бажав би одного: хай роздумують, хай обмінюються думками, але… але так, щоб ніхто цього не помітив».

Якщо розуміти Салтикова-Щедріна не в буквальному, а в інакомовно-розширювальному значенні (…), – то чи не є це пророцтвом про часи, коли обивателям або громадянам вільно буде думати що завгодно, балакати скільки завгодно і де завгодно (хоча б і на сторінках газет і в будь-яких ІНТЕРНЕТах), але цього «ніхто не помітить», – тобто наслідків не буде ніяких ні для балакунів, ні, головне, для життя, спрямовуваного зовсім іншими важелями?

Салтиков-Щедрін – не дуже веселий автор. І не тріумфуючий. Швидше, стражденний і скорботний.

Болів він серцем за свого читача, постійно звертаючись: де ти, мій читачу? Чи є ти в мене? Він був. Але Салтиков-Щедрін наче передчував: і його, читача, ставатиме дедалі менше й менше. І що настане час, коли той його читач стане таким же самотнім, як і він, Щедрін. І чи тільки своєму часові виказував він свій відчай: «Що можемо ми зробити з нашою бідною одиничною свідомістю, коли навколо нас кишить сама тріумфуюча несвідомість?»

Але й від цього не залежатиме Дзюба. Бо в нього є вища свобода, яка захищає його від цієї «тріумфуючої несвідомості». Це не свобода грошей, як у плебсу нуворишів. І не свобода «обсценізмів», як у плебсу від літератури. А – етос свободи. Етос волі. Етос інтелектуального протистояння всім формам наступу на свободу.

Після аналізу «фобій» Дзюба знову повернеться ще до одного свого мегапроекту: до «Енциклопедії Сучасної України». Наразі вийшло вже 9 томів. Планується 25.

Не раз мені доводилось зустрічатися з Іваном Михайловичем в приміщенні Енциклопедії. Часто воно було безлюдним. Пізніми вечорами в ньому сидів один Іван Дзюба.

Працював. Працює. Працюватиме.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, Римський університет «Ла Сап’єнца»

Газета «День»