У пошуках першодрукаря

Хто був першим українським друкарем? На це питання будь-який школяр одразу дасть відповідь: Іван Федорович, або ж Федоров, що утік був до Львова з непривітної до інтелектуальних вправ Москви. Тоді поставте наступне запитання: якщо Федорович був першим, то звідки у музеях взялися книжки церковнослов’янською, видані у Кракові Швайпольтом Фіолем за сімдесят років до офіційного старту друкарства у Москві? Та й на могилі самого Федоровича сказано, що він «друкарство занедбане обновив». І куди дівати Франциска Скорину, який за півстоліття до Федоровича видав аж 23 книжки – більше ніж сам «першодрукар»? Отже, давайте спробуємо розібратися у питанні.

 

Іван Федорович

Походження міфу про те, що саме Федоров-Федорович є першодрукарем зрозуміле – адже він стартував у Москві, а значить чітко вписувався в імперсько-комуністичну ідеологію. Отже, хіба ж міг хтось випередити саму Білокам’яну? Культ «першодрукаря» особливо активно насаджувався у радянську добу попри очевидні нестиковки. Адже навіть у самій Москві ще до Федоровича видавалися книжки, їх відомо 7. Та й сам Іван прийшов до готової вже друкарні. Так що за всієї поваги до цієї грандіозної особистості, першим він все-таки не був, навіть у Москві.

Але не будемо поспішати розлучатися з Федоровичем, а побіжно нагадаємо його бойовий шлях із московських до українських першодрукарів.

«Іван Федоров. Першодрукар». О.В.Моравов

Видавши 1564-го свій знаменитий «Апостол», а за ним кілька інших книжок, майстер був підданий переслідуванням з боку бояр та духовенства, його звинувачували у блюзнірстві через те, що насмілювався редагувати тексти, за іншими версіями – були підозри у «лівих» накладах, за третіми – втрутилися конкуренти, монахи-переписувачі книжок, у який Федорович забирав бізнес.

Так чи йнак, він разом із партнером Петром Мстиславцем врятувався і відновив свою друкарську діяльність вже у білоруському Заблудові під патронатом гетьмана Ходкевича. Треба зауважити, що Білорусь разом із Україною в ті часи знаходилися під тиском католицтва. Саме цей тиск призвів Федоровича до необхідності шукати більш потужного захисту – спочатку у Львові, де він відновив друкарню, що була подарована Свято-Онуфрієвському монастирю таким собі Степаном Дропаном, і видав там «Буквар». І зрештою під крилом могутнього князя Василя-Костянтина Острозького, який фінансував відкриття друкарні в Острозі, де 1580-го і з’явилася на світ знаменита Острозька Біблія – перше повне видання старослов’янською.

 

Степан Дропан

Навіть побіжний виклад біографії «офіційного першодрукаря» приводить нас до мінімум одного його попередника. Степан Дропан – постать наполовину міфічна, бо книжок, виданих у його друкарні, на жаль, не збереглося. Однак посилання самого Федоровича у післямовах на «Богоізбранного мужа», стопами якого він іде, а також знаменитий напис на могилі свідчать – книгодрукарство в Україні на той час вже існувало.

Більш за те – науковцем Орестом Мацюком у Центральному державному історичному архіві Львова виявлено унікальний документ – інвентарний список книг Словітського монастиря (Львівщина) за 1826 р. Цей список складено польською та німецькою мовами. У переліку книг подано такі видання: Новий тестамент із мідними замочками, виданий у Почаєві у 1511 р.; Тріодь у шкіряній оправі, надрукована в Києві у 1527 р.; Тріодь у шкірі, видана в Києві у 1540 р.; Анфологіон, оправлений у шкіру, Львівського видання 1542 р.; Служебник, також надрукований у Львові (1546).

До речі, сам Степан Дропан теж не був першим – свою друкарню він отримав завдяки впливовому тестю – Яну Зоммерштайну, пам’ять про котрого залишилася у львів’ян у вигляді назви Замарстинів (район між просп. Чорновола та вул. Хмельницького) і Замарстинівської вулиці.

 

Франциск Скорина

Портрет Ф. Скорини. Гравюра на дереві. 1517.

Випускник Краківського університету, який захищався у Падуї (Італія), де було достатньо науковців, щоб цей захист прийняти – білорус Скорина був, безперечно, високоосвіченою людиною. Але не багатою. Тому свою першу друкарню у Празі він заснував на гроші меценатів, головним з яких був князь Костянтин Іванович Острозький. Саме там 1517 року було видано першу книжку білоруською мовою, а точніше, білоруським варіантом церковнослов’янської – «Псалтир». Пізніше Скорина відкрив друкарню і у Вільно.

Тут варто зупинитися і замислитися – яке, власне, відношення Прага має до Білорусі, і видання Скорини – до українського книгодрукування.

Перш за все, слід нагадати, що і Білорусь, і Україна у ті часи були частиною складного державного утворення, відомого під назвою Велике князівство Литовське й Руське, де офіційною мовою, до речі, була українська. Тому все, що відбувалося на території цієї держави, ми можемо розглядати в ракурсі української історії. А по-друге, тодішні держави не були розділені колючим дротом та прикордонниками, і книжки, ідеї та навіть друкарні, з’являлися там, де було більше фахівців, технічних рішень та традиції – цього разу у Празі.

Чому ж тоді Франциска Скорину не оголосили першодрукарем, якщо він випередив Федоровича майже на п’ятдесят років?

Відповідь проста – справа в тому, що Скорина був католиком, і під час візиту до Москви був вигнаний звідти, а книжки його – спалені. Так що не міг він бути першодрукарем, ніяк не міг.

 

Швайпольт Фіоль

 

Сторінки «Октоїха» Фіоля (1491)

Мабуть, найбільш несправедливо обійденим з низки першодрукарів є німець Швайпольт Фіоль, який ще 1491-го року, тобто за 40 після Гутенберга і за сімдесят до Федоровича, видав у Кракові «Октоіх» та «Часослів» церковнослов’янською. Мало того – його книжки, на відміну від видань Дропана, збереглися і містять чітко зазначене ім’я друкаря.

Що ж завадило Фіолю посісти почесне місце першого з перших?

Відповідь тут напрошується сама – національність. Німець та ще й католик Фіоль не може бути слов’янським першодрукарем з однієї простої причини – тому що не може.

Очевидний конфлікт між наявними книжками з печаткою Фіоля і його «неправильним» походженням привів науковців до ідеї знайти першодрукареві українське коріння. Вчені мужі придивилися до імені і зрозуміли, що ніякий він не Швайпольт, а Святополк, батько його – Мартин Фіоль, а мати – Ганна Мелешко, щира українка. І сам Святополк – не німець, а лемко.

На жаль, ці гіпотези не знайшли документального підтвердження, а натомість у архівах Кракова знайшлися записи, у яких Фіоль чітко зазначений, як німець.

Але і ми з вами не будемо поспішати зараховувати шановного Швайпольта до першодрукарів, і на те є декілька причин.

Перша полягає в тому, що ані до, ані після своєї роботи у краківській друкарні Фіоль не займався книгодрукуванням, а був золотошвеєм та інженеро-гірником.

Крім того, на той час не існувало кириличного книговидання. Зовсім. Тобто були зразки переписаних книжок церковно-слов’янською, але не більше. І в цих умовах німець та ще й католик Фіоль раптом, ні сіло ні впало, замовляє студенту Краківського університету Рудольфу Борсдорфу (теж не українцю) створити для нього літери руського шрифту і більше ні для кого їх не повторювати. Ви можете собі таке уявити? Крім того, німець розшукує українські рукописні книжки, вирішує, на які з них спиратися текстуально, править і редагує???

Сам по собі напрошується висновок – насправді Фіоль був технічним виконавцем, інженером, але не більше. За ним стояв хтось інший, могутній і грошовитий, і до того ж зацікавлений у православному та українському книгодрукуванні.

На жаль, нам нічого не пояснюють і офіційно відомі імена меценатів друкарні, у якій працював Фіоль – володаря шахт Яна Турзо та краківського патриція Яна Тешнара.

Католицький Краків не давав багато можливостей для розвитку «схизматичної» православної літератури. Швидше за все, «благонадійні» католики були просто прикриттям для того самого невідомого мецената-українця.

Хто ж це був? Згоди науковців з цього приводу не існує. Одні підозрюють досить сильну перемишльську православну єпархію, інші – Юрія Дрогобича, першого з українців, чия книга вийшла друком (латиною у Римі, 1483-го), треті – когось із православних магнатів, наприклад того ж таки Костянтина Івановича Острозького.

 

Хто ж він?

Але як би воно не було, треба враховувати от що: навіть у ті часи різниця між друкарем і видавцем уже була очевидною. І Швайпольт Фіоль – найяскравіше тому підтвердження. Адже видання книжки – це не тільки станок і папір, це окрім всього іншого і велика інтелектуальна робота з пошуку текстів, авторів, шрифтів тощо, а головне – ідеологія, ба навіть маркетинг, бо книжки Фіолем друкувалися у великій кількості та продавалися по всьому Великому князівству, завдяки чому й збереглися до наших днів.

І якщо ми уважно придивимося до подій, що супроводжували становлення друкарства в Україні – від Фіоля, Скорини і аж до Федоровича, то в історичній імлі чітко промальовуються постаті князя Костянтина Івановича та його сина князя Василя-Костянтина Острозьких, які брали участь мало не у всіх видавничих проектах того часу.

Залишимо історикам суперечки про ім’я людини, яка першою стала до друкарського верстату. А для себе зауважимо – без Острозьких XV-XVI століття ми не мали би книгодрукування.

А отже, кого б учені мужі не визначили за першого з перших друкарів – німця Фіоля, білоруса Скорину чи московита Федоровича, першими українськими видавцями без будь-яких сумнівів були князі Острозькі – батько й син, Костянтин Іванович та Василь-Костянтин.

Олекса Вертипорох