Тарас Прохасько: Росія – це наші неприборкані, гріховні риси

 

 

На фото - Тарас Прохасько в проекті Б.О.М.Ж.

Письменник Тарас Прохасько живе і працює в Івано-Франківську. Він автор книжок «Інші дні Анни», «НепрОсті», «Лексикон таємних знань», «З цього можна зробити кілька оповідань», «БотакЄ». Як каже моя подруга, яка закохана в його твори, цю людину можна канонізувати ще за життя…

Тарас Прохасько відповів на наші запитання.

 

МЕНЕ ВРАЖАЄ ЦЯ ГАЛИЦЬКА ПОДАТЛИВІСТЬ.

 

Пане Тарасе, чому, на вашу думку, ніхто з сучасних письменників не візьметься написати цілісний роман про ОУН-УПА, поки ще є багато живих свідків тих відносно недавніх подій?

 

Більшість авторів розуміє, що не можуть наважитися почати такий роман без пафосу, хоча й хочуть. Але тепер так не вміють писати і не хочуть писати, бо такої літератури вже не читають. А традиція – не говорити пафосно про такі речі, ще тільки розвивається. Гадаю, УПА буде однією з найпізніших тем, коли можна буде говорити без патетики.

 

Як змінилося, за вашими спостереженнями, життя на Прикарпатті з президентом Януковичем?

 

У моєму житті мало що змінилося… Хіба що втрачають вартість гроші. Дуже помітно, що сотка вже не є та сотка, яка була ще рік тому.

 

Моє життя організовано так, що я мало відчуваю зміни в державі, політиці, суспільному житті. Я все-таки живу в україномовному регіоні, не дивлюся телевізор, усі мої приятелі за цей рік практично не змінилися. Ясно, що в них з’явилося більше тривоги, яка трохи передається мені.

 

Найбільше, що мене вражає, – та легкість, з якою мої земляки, котрі загалом продовжують декларувати патріотичні переконання, толерантно сприймають грубий наїзд з боку представників влади. Тобто на перших порах було відчуття страху, що зараз нас утикатимуть, але страшнішим виявилася конструктивна згода багатьох з тим, що робить влада. Вражає ця галицька податливість. Це як колись без особливої віри, але мовчки ставали членами КПРС, щоб бути, наприклад, начальником цеху чи колгоспу.

 

Я не вважаю, що Партія регіонів могла б бути страшним лихом, оскільки в неї, як і в інших партій, нема ідеології.

 

Загалом мене тривожить страшенна брутальність влади щодо землі…

 

Чи переймаються сьогодні прості західняки політикою?

 

Так, дуже. І я б сказав, що це переймання є таким невротичним, хворобливим. Уся річ в тому, що ніхто не думає про себе. Наші люди готові дістати інфаркт через політичні дискусії. Вони не здатні зрозуміти, що через це не варто мати інфаркти, а треба просто ставати і щось робити.

 

Передовсім треба розуміти: те, що називається публічною політикою, всього-навсього казковий сюжет, таке собі емоційне шоу, театр. І помирати від високого тиску під час вистави є досить немудро.

 

Ви казали про тривоги свого кола спілкування. Що це за тривоги?

 

Ці тривоги пов’язані з двома аспектами. Перший – відступ від українських цінностей, тобто піднесення всього російського як домінуючого. Друге – відступ від європейськості, ліберальності, тобто брутальність у поводженні, брутальність рішень і саме їх виконання. Я зараз не маю на увазі фактичне биття когось по голові, але елемент насильства отримав певну легалізацію найвищого рівня. Подивіться, з якою блискавичною швидкістю приймаються всі потрібні їм рішення. Це і є насильство. І дискурс насильства породжує настрої готовності до насильства на всіх рівнях.

 

Хоча саме суспільство досі живе за проєвропейською моделлю, бо всі ми вважаємо, що так просто побити людину на вулиці – неприпустимо. Це вже означає, що ми переймаємося слабацькими цінностями, тобто ліберальними. Ми ж не кажемо: «Нічого страшного, він ж сам дав себе побити».

 

Про брутальність влади свідчить хоча б манера говорити… Ось, наприклад, коли слухаєш начальника міліції, звісно, він не повинен м’ямлити, але розумієш, що ці пацани не жартуватимуть.

 

ЕКОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ МЕНЕ НАЙБІЛЬШЕ ВКУРВЛЮЄ

 

Ви кажете, що не дивитеся телевізор, а як ви отримуєте інформацію?

 

Я раз на кілька днів дивлюся новини в Інтернеті. Відносно недавно став Інтернет-користувачем – з літа. У моєму житті цього взагалі не було. Та все-таки найцікавішими й найактуальнішими для мене є матеріали на історичну тематику.

 

Вас називають «рослинним чоловіком», очевидно, тому що ви переймаєтеся навколишнім середовищем… А вас не болить те, як поводяться з природою, скажімо, на Прикарпатті? Чи не намагаєтеся боротися з забрудненням річок, гір, вирубкою лісів?

 

Я за освітою ботанік, біолог і еколог. Ще у 80-х роках, коли екологічна ситуація була набагато краща, я був у напівпідпільній, напівекстремістській організації «Дружина охорони природи».

 

Якщо говорити не про світові речі, а просто про любов до рідної землі, держави, то екологічна ситуація мене найбільше вкурвлює, тобто злить. Це те, перед чим я почуваю повну безпорадність. Я ціле життя кому міг про то говорив, я ціле життя прибирав те, що мені було доступне: збирав сміття у горах, лісах, усюди… І навіть був такий момент, коли я зневажав тих людей, яких по-своєму любив. Наприклад, людина в усьому файна, але живе на березі потічка й кидає сміття на берег. Тим самим нищить своє ж. Я не розумів, як так можна не любити себе.

 

Останніми часами я перестав пити алкоголь. І взагалі змінився. Тепер мене не дратує, коли люди всюди кидають сміття. Я розумію, що це погано, але також розумію, що не можу цього змінити. Можу лише змінити те, що я можу, – і я то міняю. Про забруднення я говорю, пишу…

 

А чому, на вашу думку, українці – народ такий, даруйте, серливий? Хтось із публіцистів казав, що це від рабства – мовляв, повсюди гадимо бо воно не наше, а “панське”. Ще хтось припускав, що в нас проявляються гени кочівників, які не замислювалися над тим, аби берегти навколишнє середовище, бо воно постійно мінялося…

 

Гадаю, в українського народу це все через нелюбов до себе. Та мене тішить, що цю рису (любов) можна виплекати, якщо не боятися визнати її в собі. Це незнання самого себе, своїх потреб. Це затлумлення себе сторонніми речами. От власне нелюбов до себе породжує шалений індивідуалізм. Тому що нелюбов до себе – це взагалі заперечення любові, а втечею від цього є індивідуалізм. Така людина, наприклад, підтримуватиме ідеальну чистоту в себе на подвір’ї, але свинячитиме на природі, мовляв, подвір’я – це моє і нехай мене ніхто не чіпає, а все решта мене не стосується.

 

А коли людина здатна любити себе, то розуміє, що дуже цінно – викликати цю ж любов у когось іншого. Тобто найважливішим є контакт, стосунки. Якщо ті стосунки є і налагоджено контакт з кимось іншим, то ти не зможеш жити в засміченому в усіх сенсах середовищі, бо зрозумієш, що це середовище – це і є ти.

 

Ви висловлюєтеся дуже по-філософськи, ваші твори теж філософські… А яку філософією сповідуєте в повсякденному житті?

 

За екологічною в широкому сенсі. Тобто сповідую таку філософією, що життя – це є співбуття, існування – співіснування. Я – не сам, і в цьому моя сила. Довкола є світ, я є його частиною, а він частиною мене, і між нами немає стіни. Тобто треба жити уважно до інших.

 

Хто вас виховав таким, яким ви є?

 

Вважаю, мені дуже пощастило, що мене виховувало багато людей. На моєму вихованні постмодернізм відразу позначився, адже в мене не було стержневого виховання – був плюралізм. Кожен по-своєму виховував мене, а я їх усіх любив, тому в мене не могло було шкали вартостей: що ліпше – те, що пропонує бабця в широкому життєвому сенсі, чи те, що мама.

 

Я продовжую досі залишатися таким, що в мене немає яскравої ієрархії вартостей.

 

МИ З АНДРУХОВИЧЕМ ПОВОДИМОСЯ, ЯК ДВА СТАРІ ШЛЮСАРИ

 

Чи часто зустрічаєтеся з вашим земляком Юрієм Андруховичем, ходите на чай, каву?..

 

Гадаю, це вже пов’язано з віком, але ми тепер усе менше зустрічаємося в місті, як це було в молодечі роки (ходіння до ранку по місті)… Тепер ми ходимо одне до одного додому або часто їздимо кудись. Спілкуємося так, що зовні не видно, що це спілкування письменників чи, скажімо, так званої богеми, тобто водимося як два старі шлюсари.

 

Які ваші улюблені місцини на землі?

 

Найбільше все-таки люблю Франківськ. Дуже люблю наші гори, долину Пруту, де я зріс, дуже люблю Чорногору… Крім того, люблю цю різноманітну Галичину. Часом роблю короткі мандрівки в абсолютно несподівані місця. Куди не поїдеш, усюди файно.

 

З чужинецьких країв найкомфортніше почуваюся в гірській Словенії.

 

Можуть з цього насміхатися, але я справді відчуваю якусь центральноєвропейську єдність, тобто дух Центральної Європи, грубо кажучи, імперію Габсбургів, бо мені добре в Словаччині чи на південному заході Польщі. Тобто є різниця – чи то Галичина, чи те, що було під Росією. Також добре почуваюся на Північних Балканах, в Австрії. Але, знову ж таки, це чужина, хоча файна й цікава.

У КИЄВІ ДУЖЕ БАГАТО НОСОРОГІВ

 

А Київ не подобається?

 

Київ не подобається, тому що він неуважний, а, як я казав, моєю життєвою філософією є жити уважно. Київ здається не просто динамічним, а ще й тимчасово динамічним. Таке враження, що він не дбає про те, що залишить після себе завтра. Там дуже багато «носорогів» – людей, які сильні, швидкі, але не роздивляються по боках, лише кудись пробігають.

 

У Росії не буваєте?

 

Мені подобаються деякі місця в Москві. У старій Москві подекуди життя страшенно провінційне…

 

Та загалом я не люблю Росію. Я вважаю її, скажімо, чимось нашим підсвідомим… Звісно, історично – це вони наше підсвідоме… Я кажу в тому сенсі, що Росія є виявом того, що ми мали б у собі долати. Ми можемо бути такими самими, як росіяни, але можемо бути й іншими. І коли ми розслабляємося, попускаємося, тоді дуже легко проростає щось російське, а це для нас нищівне. Тобто Росія – це наші неприборкані, гріховні риси.

 

Знову заговорили про те, щоб повернути Івано-Франківську назву Станіславів…

 

Тут я пасивний. Якби таке сталося, я б не почувався ображеним. Місто заслуговує носити назву і Станіславів, і Івано-Франківськ.

 

НЕ БАЧУ СЕРЕД ВЛАДИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ Б ВВАЖАЛИ, ЩО КУЧМА ВЧИНИВ НЕПРАВИЛЬНО

 

Чи вірите в щирість влади і правоохоронних органів щодо кримінальної справи проти Кучми?

 

Я не можу повірити в справжню щирість у будь-кого з сьогоднішніх можновладців… Якщо президента нервує якийсь, на його думку, «урод» і він каже міліції розібратися з ним, – то це цілком нормально для сьогоднішньої влади теж. Тобто я не бачу людей серед влади, які б вважали, що Кучма зробив недобре. Єдине недобре – що він попалився, заварив цю бучу й спалив хату, бо все-таки найбільший жах для суспільства – це те, на якому рівні такі речі відбуваються, вирішуються.

 

Я б, наприклад, дуже не хотів, аби Кучму посадили. Як на мене, найбільшим покаранням для нього буде осуд, щоб він більше не міг ходити так, наче нічого не зробив.

 

Фотографією цього для мене є Ківалов, який фальшував на виборах, підраховуючи, підрахував…

 

БАРИКАДИ МОЖЛИВІ ТОДІ, КОЛИ “РОСІЙСЬКИЙ СВІТ” НАХАБНО ЛІЗТИМЕ НА УКРАЇНУ

 

Ви кажете, що сотка гривень уже не є такою соткою, як була торік. Та люди поки що обурюються цим переважно собі під ніс. Що, на вашу думку, має статися, аби вони вийшли на барикади?

 

Дивлячись на те, як українці, поки що зціпивши зуби, терплять наругу всіх ґатунків, брутальне збідніння, гадаю, економічний фактор може бути найголовнішим поштовхом.

 

Чи вийдете ви на барикади, якщо вони будуть?

Досі я виходив. Та для мене не це є найважливішим. Це не значить, що я, побачивши барикаду, побіжу на неї. Спочатку хочу розібратися, за що вона, аби зрозуміти, якого боку бути.

 

Якщо говорити поетично, то ми весь час ходимо по якийсь бік барикад.

 

Гадаю, ще барикади можуть постати тоді, якщо дуже тупо “російський світ” лізтиме на Україну. Лізтиме не десь на небесах, а на кожному кроці: коли на подвір’ях людей з’являтимуться москалі й казатимуть, що все має бути по-їхньому.

 

Розмовляла Оксана Климончук

УНІАН