МАРИНА ЛЕВИЦЬКА: КОЛИ В АНГЛІЇ БІЛЯ БУДИНКУ РОСТУТЬ БУРЯКИ ТА КАПУСТА, ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ТАМ ЖИВЕ УКРАЇНЕЦЬ

Марина Левицька – англійська письменниця, за походженням українка. Нещодавно побачила світ її дебютна книжка «Коротка історія тракторів по-українськи» і одразу ж принесла авторці неабияку популярність. За цю книгу Марину номіновано на отримання Букерівської премії – найпрестижнішої в англомовному світі  літературної нагороди.
Авторка книги, більшість героїв якої – українці, побувала в Україні вперше зовсім нещодавно. Марина Левицька знайшла тут родину, загублену з часів Другої світової війни, і зустрілася з кореспондентом ДЧ для інтерв’ю.

 

– Наскільки відомо, Ваша книга 
пере­мог­ла на анг­лійському конкурсі «Orange Prize»…
– На жаль, я не стала переможницею, але була в шістці найкращих серед письменників, які номінувалися на «Orange Prize» (всього було 120 претендентів). Так що ця премія, на жаль, дісталася не мені. А конкурс, в якому я перемогла й отримала нагороду, називається «Bollinger Everyman Wodehouse Prize for Comic Fiction» – премія за найсмішнішу книжку, написану жінкою. Як нагороду я отримала багато шампанського та вин від конкурсного спонсора фірми «Bollinger», книжки від видавництва «Wodehouse» та чудове порцелянове порося.

 

– Перемога в цьому конкурсі якось відбилася на Вашій письменницькій долі?
– Так, це було круто. Після перемоги в конкурсі відбувалося щотижневе читання моєї книги у вечірній радіопрограмі «Book at the bedtime». Це дуже престижно і є великою честю – таким чином дуже багато людей слухали мою книгу, і це сприяло її популярності. Крім того, мене запросили для участі в програмі на телебаченні.

 

– Це була перша Ваша книга?
– Так, це була перша написана мною книга – і відразу ж такий успіх! Я планую ще щось написати про Україну. Мене дуже хвилює ця тема. Зараз працюю над двома книжками, одна з яких присвячена Україні, а героями другої будуть українці.

 

– Скажіть, будь ласка, Ви вперше в Україні?
– Так. Сьогодні в мене перший день перебування тут, але я вже маю багато різноманітних вражень. Київ – дуже гарне місто. Але тим більше впадає в око величезна відмінність столиці від решти України, якою я проїжджала. І навіть у самому Києві мене дуже шокувала різниця між багатими й бідними: з одного боку, нові будівлі, яскраві та дорогі магазини, зі смаком та дорого вбрані люди, з іншого – жебраки, які сплять просто неба, а на вулицях багато сп’янілих людей. Я боюся, чи не вплине це погано на єдність українського духу, яка є і яка вражає.

 

– У Вашій книзі є якісь автобіографічні моменти?
– Так, звичайно. Є деякі автобіографічні моменти: про мене й моє життя в Англії. А про родину, що була в Україні під час страшних років голодомору, мені розповідала мама, яка сама це пережила. Вона ж описувала мені те страшне лихоліття, втрати та збитки, яких тоді зазнала Україна. А я вже намагалася реконструювати те, що чула, і, сподіваюся, мені вдалося наблизити книгу до реалій.

 

– Які відгуки надходять від англійських читачів на Вашу книгу?
– Книга написана в жанрі комедії й розрахована на масового читача. Героїня – українка, яка приїжджає в Англію й виходить заміж за дуже старого чоловіка (до речі, цей персонаж має дещо спільне з моїм батьком). Роман склався дуже кумедний: гарна пишногруда жінка й старий дідуган – це справді смішить. Водночас це – трагічна історія про молоду жінку, яка мусила емігрувати, про старого чоловіка, який раніше приїхав з України, про їхні страждання… Книга насичена різними елементами трагедії й комедії – саме таке поєднання якраз і подобається читачеві. Не знаю, наскільки драматичні колізії долі героїні здивують українського читача, проте англійського вони вразили безумовно.

 

– Чому книга називається саме так – «Коротка історія тракторів по-українськи»?
– Власне, це історія в історії. Головний герой, старий чоловік, пише книжку про трактори. Це, до речі, якраз наближає цього персонажа до мого батька – він теж писав книгу про трактори. Щоправда, зосереджуючись на технічному боці. А я зосередилася на соціальному аспекті.

 

– Які смакові вподобання англійського читача?
– О, там видають дуже багато книжок! Напевно, в Англії видається більше книг, ніж у будь-якій іншій країні світу, включно зі США. Недарма Лондонський книжковий ярмарок – один із найбільших у світі. Англійці дуже люблять читати, а зокрема – книги з пригодницьким сюжетом. Коли англійці щось читають, вони водночас намагаються про щось довідатися, чогось навчитися. І їм дуже цікаво було відкрити для себе частину Англії, якої вони не знали, – українські громади, яких дуже багато у Великобританії і в цілому світі. В Англії це невеликі й не дуже помітні громади, але тим більший ефект, коли раптом ти дізнаєшся, що твої старі сусіди, які все життя живуть поряд із тобою, – українці, і вони мають свою історію, цікаві та самобутні традиції.

 

– Ваша родина також жила в українській громаді?
– Так. Хоча ми жили в місті, де українців було небагато, проте зв’язок підтримувався.

 

– Скажіть, чи виявляються у Вас якісь українські риси характеру?
– Мій чоловік (він родом із Нової Зеландії) каже, що я дуже швидко запалююся й встряю в суперечки. Хоча я не маю на увазі, що це суто українська риса!

 

– Як Ваша сім’я опинилася в Англії?
– Під час війни багато людей вивозили в Німеччину на примусову роботу. Коли війна закінчилася, багатьох із них після повернення додому кидали в табори або розстрілювали. Українці, які ще не повернулися, довідалися, що тут відбувається, і були дуже цим вражені. Мамин батько був військовим, і тому вона народилася в Польщі, а це давало підставидля отримання дозволу на в’їзд до Західної Європи. Вона пішла до британського представництва, і батькам із моєю старшою сестрою дозволили виїхати до Англії.

 

– Чи маєте Ви зараз родичів в Ук­раїні?
– Так, і я зовсім нещодавно їх знайшла! Зараз родичі по лінії моєї мами – сестра Оксана та її син, а мій двоюрідний брат Юрій, – живуть у Луганську, хоча раніше, до розлуки з мамою, вони мешкали на хуторі між Лубнами та Полтавою. А батькова родина живе зараз на Тернопільщині.
Після виїзду ми намагалися контактувати з рідними. Мої батьки надсилали листи, але всі вони поверталися. І батьки, знаючи, що коїться на радянській території, думали, що всі родичі загинули. Адже, за деякими даними, в Україні загинуло близько 20 мільйонів людей.
А коли я писала свою книгу, для уточнення деяких фактів з історії звернулася до Інтернету. Я написала листи-оголошення: чи знає хтось що-небудь про родину Очеретьків. І несподівано для себе за шість місяців отримала три відповіді! Я була здивована, навіть подумала, що це якийсь жарт, обман чи випадковий збіг прізвищ. Але згодом отримала поштою фотографії, на яких впізнала молодих матір і батька та їхній будинок у Дашеві.
На жаль, коли я знайшла наших родичів в Україні, моєї мами вже не було, залишився тільки батько. Мені дуже шкода, що вона так і не зустрілася зі своїми рідними…

 

– Ви збираєтеся Ваші книги перекладати українською або видавати в Україні?
– Вважаю, що це дуже хороша ідея. Книжка вже перекладена 15 мовами, включно з польською, естонською, латвійською, а ось українського перекладу ще немає.

 

– Скажіть, після подій Помаранчевої революції Україна дійсно стала дуже популярною на Заході?
– Англійці і без того знають українців, які живуть в Англії. Вони дуже цінують велику доброзичливість українців. І знають, якщо ви проходите повз будинок, а біля нього дуже гарний садок, у якому біля квітів ростуть також морква, буряки, капуста й таке інше, то тут живе українець. Україна – дуже велика та різноманітна країна. Проте мені здається, що українці надто багато надій покладають на своїх лідерів, замість того, щоб більше вірити в себе.

Розмовляв Руслан СОЛОНЕЦЬ