Станіслав Константинов: “Я пишу, що хочу, і маю від того величезну насолоду”

Цьогоріч до десятки кращих книг за версією журналу “Кореспондент” увійшов роман “Сутінки” Станіслава Константинова. Доволі несподівано, зважаючи на те, що про автора відомо не так і багато. А його книгу поки що було помічено лише у київській книгарні “Сяйво”. Отож, як пану Станіславу вдалося “потрапити в десятку” поряд із такими відомими українськими письменниками, як, наприклад, Денисенко, Карпа, Матіос?


 

– Пане Станіславе, зізнайтеся, в чому секрет вашого успіху?
– Геть не маю уяви! Може, тут як у картах – дурням спочатку завжди щастить?..

 

– Але ж ви потрапили в десятку кращих авторів від «Кореспондента» – випередивши солідних і відомих: Матіос, Денисенко, Роздобудько. Їхні твори легко знайти буд-де. А от з вашою… дещо складніше – зараз вона є тільки в «Сяйві».
– Була! Була в «Сяйві»! На сьогодні – розмели всі примірники. І що то за люди? Ну, лежить собі книжка, то й хай лежить! Ні, треба купити! Притягти додому, читати!.. Потім – голосувати, бо сподобалася… Не розумію…
Як серйозно, мені здається, люди втомилися від пустопорожніх фентезі, містичних трилерів і іронічних дефективів, де «іронії» саме стільки, скільки в Африці снігу. А сенсу ще менше. Люди хочуть цікавої реалістичної прози, зі зрозумілими живими героями, яких можна поторкати, а то й ущипнути. Читачі хочуть чогось нового, чого ще не було.

 

– Чи можна сказати, що книга сама обирає свого читача, і ваші «Сутінки» знайшли їх?
– Тут просте таїнство кохання: лежить ВОНА, підходить ВІН. Побачив, пересиливши сором’язливість, торкнувся, заглянув у душу, закохався. Стався шлюб. Або: заглянув, сплюнув, пішов далі. Тому – обопільно. Книжка підморгує, читач обирає. Або ні.

 

– До речі, коли не таємниця: яку кількість голосів отримав ваш роман?
– Не маю уяви! Підозрюю, максимальну, раз у мене перший рядок рейтингу. (сміється) Бо цифри знають лише в журналі, авторам ця інформація недоступна. Автор, як і чоловік дружини, про все довідується останнім. Така логіка життя.

 

– Добре, тоді – про свій секрет, коли ласка… Він же є? Секрет? Бо інакше – чому саме ви?
– Ну, по-друге – ніякого секрету немає, бо секретів завжди боявся, знаючи: досить посадити мене в стоматологічне крісло і включити виючу бормашину, як я відразу розповім усі секрети, навіть яких не знаю (посміхається).
А по-перше – «Сутінки» не перша моя книга (вибачте за гру слів), яка посіла місце в трійці лідерів рейтингу журналу «Кореспондент».

 

Вже був роман-трагікомедія «Реминисценции, или Записки сивого мерина» що вийшов у 2006 році і майже миттєво розбігся серед людей. Він посів тоді друге місце у цьому ж журналі, після фентезійних Дяченків, перед охайною Денисенко.
От доля «Реминисценций» для мене була і є загадкою: книжка існує за забутим принципом: «Прочитав – передай далі», бо один екземпляр читають десять чи й більше людей. При цьому книжка може мандрувати від першого читача у Києві до сьомого чи десятого у Сургуті або десь на Алтаї. Абсолютно незнайомі люди, прочитавши, брали по кілька штук і розсилали родичам, знайомим, друзям. Або розвозили. У різні країни світу. І скрізь читають. А чому – не знаю…

 

Оскільки я сам друкую свої книжки (при тому, що й роблю всі книжки сам, від першого написаного слова до макету обкладинки, верстки, підбору шрифтів і всього попутного), то – на відміну від «видавничих» авторів – глибоко зацікавлений у реалізації. І після серії помилок взяв за основу принцип «сітьового маркетингу», що дозволяє спілкуватися майже з усіма читачами і розповсюджувачами та мати потім від них зауваження, поради або ж і подяку.

 

Тому, рахую, мене «зробила» перша книжка. А вже з «Сутінками» склалося легше: її хапають на рівні гарячих пиріжків. Що цікаво – беруть навіть ті, хто не читає українською! Правда, тут маленька хитрість: я зробив переклад російською і для бажаючих вкладаю у книжку, на маленькому диску.

 

Що ж до того «секрету»… Можливо, він у тім, що я пишу зовсім про інше і зовсім по-іншому, ніж всі автори. І пишу щиро, простими словами. Це не мої хвастощі – так говорять і пишуть читачі. До того ж у моїх текстах багато гумору, пригод, роздумів, життєвих колізій і несподіванок. Вони не для «аби відключити мозок».

 

– А чому ви, у досить таки зрілому віці, захотіли стати письменником? Бажання слави, популярності? Сум за невикористаними можливостями?
– Секунду!.. Письменником стати не хотів, не став і не планую бути. І це – не кокетування. Письменники зароблять тим, що називають творчістю, і пишуть все, що вимагають ринок, видавці, кон’юнктура, прямі політичні замовлення.
Я ж – пишу, що хочу, і маю від того величезну насолоду. А читачам сподобалося читати мої опуси. Доходу з цього не маю, бо досі витрати перекривають прибутки. Тому, коли набридне, просто кину писати і займуся чимось іншим. Бо багато чого вмію і люблю робити.

 

Першу книжку написав від смутку. Від того великого смутку, що час минає, а минуле заростає сьогоденням, яке ховає пережите і стирає з людської пам’яті те, що стирати неможна.

 

Із січня 1979-го двадцять два роки працював на печально відомій Чорнобильській АЕС, пройшовши все, пов’язане з катастрофою і після. Вісім років до катастрофи прожив у незвичайному місті-супутнику, серед лісів, на березі прекрасної річки, і це місто стало для мене справжньою омріяною батьківщиною.
І одного дня 2003 року стріпнувся: за минулий час у світовій художній прозі не з’явилося жодної книжки ні про ті події, ні про мертве зараз місто Прип’ять; місто, про яке, мабуть, і мріяв у шістнадцятому столітті монах Кампанела, уявляючи «Місто Сонця».

 

І став робити те, чого хотілося вже багато років, але від чого стримував себе, знаючи «Закон графомана»: «Якщо можеш НЕ писати – НЕ пиши!»
За рік народився товстезний роман, а ще за рік він «схуднув» удвоє. Я майже плакав, скорочуючи: це як пальці собі відрізати… Але підсвідомо розумів – забагато. Треба!

 

Два роки стукався у журнали, видавництва, фонди, союзи, профсоюзи, бізнес – дохлий номер. Писав до купи російських видавництв – два дохлих номера. Добре, як хоч взагалі відповідали… Та був внутрішній спокій: все станеться.
І завдяки двом абсолютно «не літературним» людям: українському росіянину Євгену Тихонову та українському татарину Ільгізу Ісхакову, як вони звуть себе, книжка побачила світ і стала предтечею мого подальшого блукання серед слів.
Хоча – я абсолютно не збирався писати ще щось: макулатури й так забагато, нащо переводити папір?! Але читачі стали тиснути, переконуючи писати ще і – обов’язково! – продовження першої книжки.

 

– Тоді як же «Сутінки»? Звідки вони взялися?
– О, тут несподівана випадковість! Завдяки першому роману я познайомився з дуже світлим сучасним письменником і чудовою людиною на ім’я Дмитро Кешеля, якого сьогодні, на жаль, дуже мало хто знає. Прочитав його книжку, впав у величезне захоплення, знайшов автора і познайомився. Дмитро теж прочитав мої «Записки» і спитав, чи маю ще щось.

 

На той час, для себе, я почав писати… Просто замальовки на тему людини з народу, яка пішла у владу, хоча з дитинства цей «герой» мріяв бути поетом. Було сторінок тридцять, то й дав Дмитру почитати. І схибив: він, прочитавши, як відрубав: «Або ти допишеш цю річ, або я тебе більше не знаю! Бо те, що я прочитав, мене вразило. А ще – мені цікаво: а що буде далі?!»

 

Тому (сміється) був вимушений написати, аби не прогнали.
Писати було надзвичайно важко. І тому, що досі не писав українською…

 

– А чому ж вирішили писати саме українською?! І це правда, що ви вивчили українську заради того, аби написати «Сутінки»?
– (Сміється) Це вже трошки легенда – про моє повне незнання української! Хоча, в деякій мірі, дуже правдива. Бо я з Донбасу, потім все життя прожив у російськомовному середовищі, тому, почавши «Сутінки», десь сторінок двадцять думав російською, перекладаючи в голові на українську. Потім «перемкнулося», і вже далі мої думки побігли навпростець.

 

А все тому, що цей твір може існувати лише українською. Коли б писав російською, вийшла б аб-со-лют-но інша книжка. Бо ці мови геть-чисто різні за пластикою, ритмом, колоритом, духом – взагалі всім! Абсолютно різні культури мови! Я був шокований…

 

А ще я підсвідомо розумів, що російською – те, що напишу, – українці читати не будуть. Виникне нормальний психологічний бар’єр: «А-ааа, це клятий москаль так про нас, гарних українців пише?! То хай на себе, паскуда, гляне!..» Бо ж і прізвище моє не зовсім українське. Тому й вліз. Українську знаю і читаю, але писати…
Було тричі важко. Сама мова тягла у містику, алегорію, не терплячи гумору, навіть відторгаючи його. Потім те, про що писав, само по собі брудне, просто фізичним тягарем давило, хоча й різноманітив основну лінію сюжету всілякими відхиленнями у лірику та сміх, до якого дуже охочий. Ну, і буття, що співпадало з моїми баченнями і прогнозами, оптимізму не додавало…

 

– Оскільки не всі читачі нашої газети мають змогу ознайомитися з «Сутінками», то чи не могли б ви коротенько розповісти, про що книга?
– Та – запросто! (посміхається) Насамперед вона для людей з почуттям гумору. Це дуже важливо!

 

А йдеться в ній про життя абсолютно простого, звичайного собі сільського хлопця, від моменту народження у 1946 році до смерті… У ще майбутньому на сьогодні.
З дитинства, навчившись у шість років розмовляти, майже у чотири – ходити, перехворівши на все, включаючи пташиний грип, коров’ячий сказ і запалення фаллопієвих труб, він мріє стати поетом, пише вірші типу «Купила мама коника, а коник – без ноги…», вітається з сельчанами, аж вони ховаються від нього, і закінчує школу з «рожевим дипломом».

 

Далі трапляє в армію, у «стройбат», потім вступає в технікум завдяки страшенному недобору там, їздить у геологічні експедиції, виховуючи «бічів» у тайзі, а ще потім впадає в око місцевим комсомольським ватажкам, які і приводять його у початок політичного шляху. І він іде цим шляхом, потрапляючи в різні, часто фантасмагоричні, халепи і пригоди, одружується з донькою обласного партайгеносе, отримує добру київську квартиру і дереться вгору і вгору щаблями драбини влади, тримаючись за волохату руку тестя, матеріючи і загартовуючись у виснажливій боротьбі.

 

Вдало переживає розвал СРСР і вужем плазує вже в нових умовах існування, видираючись на дуже високий рівень… Який – не скажу.
Головне, про що хотів сказати, – влада витікає з нас, «вона» – то ми, які втрапили нагору. І доки не змінимося ми, не зміниться і влада. Це страшно, але так і є. Треба зрозуміти дане, бо зникнемо як  держава і етнос.

 

Взагалі ж, книжку треба читати – переказати її просто неможливо. Там багато чого і незвичайного, і смішного, і трагічного, і гротескного, і фантасмагоричного, і…
До речі, я на свої книжки даю гарантію: прочитав, не сподобалося – маєш право повернути і забрати гроші. Досі ніхто не звертався, хоча в кожній є мій телефон і Є-меля. Навпаки, просять ще.

 

 

– А як ви видавали «Сутінки»? Допомогли ті ж самі люди, що і з першою?
Ні, вони цього разу не змогли… Не склалося.

З «Сутінками» взагалі якісь чудернацькі пригоди весь час! Від самого початку і до сьогодні. Так от, минулого літа мені зустрівся величезний прихильник «Записок» – він взяв у мене чи не тридцять екземплярів, аби дарувати знайомим і родичам – Андрій Шумков. І спитав, чи є щось нове. Я відповів що є, вже готове, ще не видане. Але – українською мовою. Його цей факт геть засмутив: він росіянин, нашої майже не знає. Та спитав, чи новий твір не гірший за попередній?  Говорю, що на мій погляд, навіть дещо кращий. Він почухав потилицю, сумно зітхнув і промовив: «Ладно… готуй до друку. Буду вчити вашу українську».

 

І – таки прочитав! Українською!
Ще потім Борис Іванов, мій друкар у Закарпатті, склав смішну ціну, лише для мене, хоча й він українською не володіє, але «полюбив» мене, прочитавши першу книжку, яку теж друкував.

 

Взагалі, дякуючи своїм книжкам, я зустрів стільки добрих щирих людей, готових зробити все і навіть більше, аби допомогти! Я навіть не уявляв, що їх стільки сьогодні. Мій низький уклін всім вам, люди добрі! Бо – без вас не було б мене як автора. Я розумію це. І пам’ятаю.

 

– Всім тим, хто бажає прочитати «Сутінки», ви можете надіслати книгу поштою. А який наклад і як він розходиться?
– Так, книжки розбігаються. Ну, а наклад – скажений (сміється). Вибачте, але то не є проблемою – через тиждень можу мати додатковий наклад. А так, на сьогодні, розійшлося більшість вже надрукованого. І процес  активно продовжується. Дві останні поїхали до Москви і Петрозаводська (здивовано розводить руками). Там теж читають українською…

 

– А кому, на вашу думку, вона може сподобатися? Кого зацікавить, «зачепить»? Чи можна говорити про якийсь визначений контингент читачів?
– Мої читачі мають почуття гумору, здоровий глузд, здатність мислити і відсутність літературних збочень. Вони категорично не сприймають тексти авторів що длубаються у власних духовних метастазах, та лауреатів премії Луки Мудіщева, які навіть сміються матом.  Віковий розбіг – десь від двадцяти і до вісімдесяти. Професія не має значення.

 

– Ви пишете й російською, і українською. А яка вам ближче до душі?
– Мушу зізнатися – російська. Для мене вона більш легка, більш пластична, більш простора і глибока. Можливо тому, що більшість прочитаного з дитинства була саме російською, не знаю. Я на всі події і людей дивлюся з гумором, десь – з сарказмом. А українська мова майже не приймає мого гумору, на жаль. Ця мова наче створена для жалоб, бідкань, стогонів. Зважте, ми не маємо своїх Салтикових-Щедріних, Ільфів з Петровими, Жванецьких. Багато хто з таких народилися на Україні, але сміялися і сміються всі вони – російською. Сумно, але це так.

 

Всі українські класики – суцільна туга. Та й сьогодні… Читаєш і заходишся в риданнях, до гикавки. Винятки є, але саме винятки.

 

– На вашу думку, є якась різниця між, так би мовити, «Інтернетними» читачами і читачами звичної нам паперової продукції?
– Безумовно! Можливо, ситуація зміниться колись, але сьогодні читачі з екрану «прокручують» текст перед очима, стрибаючи по поверхні і навкоси, майже не заглиблюючись у глибину і гублячи нюанси, самий «цимус». Коли ж людина тримає книжку, розгортає її, бачить оформлення, торкається сторінок – то цілий ритуал психологічного налаштування! А вже далі залежить від тексту: або цікаво, або – в смітник.

 

В комп’ютері книжка віртуальна до химерності, а в руках – жива і реальна. Біля екрана треба сидіти, а з книжкою і полежати можна, і на пляж взяти, і по голові когось торохнути…

 

– Чи можна сподіватися на появу ваших нових книг на полицях українських книгарень?
– Саме зараз закінчую дуже цікаву (навіть для мене, бо такого ще не писав і геть не підозрював що можу «таке» написати) річ, за формою – роман. Там дуже багато сміху і світла, до яких потягло після «Сутінків».
А от чи з’явиться ця книжка, як і попередні, на полицях крамниць, сказати важко. Оскільки це залежить від того, чи знайдеться видавець, який нарешті зацікавиться мною як автором.

Бо досі мав спілкування з деякими з них, що пристрасно бідкаються про нещасну долю української книги і про відсутність нових достойних авторів зі шпальт газет-журналів, та галасують про це ж на екранах і в ефірах радіо, але вони чомусь крутять носами. І пропонують: «Приносьте гроші, ми видамо, а так… маємо свої авторів, плани розписані на роки вперед». А за свої гроші я й сам надрукуюсь, і набагато дешевше. Мінімум вдвічі.

 

Дехто з таких повчає, що я пишу не так, бо так як я ніхто не пише. Хтось не вірить що мої тексти будуть цікаві читачам. Комусь не подобається що маю свої погляди на все і на видавничу справу зокрема.

 

Тому: (кричить) Е-ге-гей!.. – я шукаю свого видавця-а-а-аа!..

 

Ну от, а поки хтось почує і відгукнеться – таки маю надію на те! – буду видаватися сам, з допомогою друзів і прихильників, не надто великими накладами. Краще небагато ніж нічого. Тому, планую, бо – вже питають третю.

 

Ще маю думку створити свій особистий сайт. Сьогодні уривки з усіх трьох моїх творів можна знайти на сайті «Проза.ру» і ще на деяких, включаючи нашу «Віртуальну Русь».
З

 

ацікавлених моїми творами прошу писати на Є-мелю: meryn@km.ru цілодобово, або телефонувати 8(050)5233004 – не раніше 11.00 за Київським часом.
Наостанок відкрию таємницю: я вкрай лінивий! Настільки, що мені лінь навіть лінуватися! Тому – постійно щось роблю… Інакше нецікаво жити.

 

 

Спілкувалася Мирослава Крат