Леонід Кононович: від «виборчої гарячки» лікує тільки свинець

Років зо десять тому журналісти та критики зробили маловідомого інтелектуала з глибинки «батьком». Це відповідальне звання – «батька українського детективу» – досі ніхто не оскаржив. Лише сам «винуватець» незворушно знизує плечима, мовляв, був у мене такий творчий етап, минув – стало нецікаво. Натомість випірнула нова іпостась Леоніда Кононовича, яку важко зіставити з попередньою. Ніхто не сподівався від «детективіста» книжки сумовитої екзистенційної прози (написаної ще у 1980–х), перекладів Дюркґайма, Бодріяра, Камю, ані історичної «Теми для медитації», що вже відбула випробування першим туром Національної премії імені Т.Шевченка.
Зрештою, хіба від самітника, який уперто відвертається від галасливого світу, хтось має право на щось
«сподіватися»?.. Він гуляє, як сам собі знає…

 

ВІЧНА ТЕМА В ЛІТЕРАТУРІ

 

– Що з прочитаного останнім часом вразило найбільше?
– Нещодавно знайшов в Інтернеті «Норвезький ліс» Харукі Муракамі – чудова річ. Потім спеціально купив книжку… Той же Жан Жене. Він, по суті, писати не вміє, але бере темою. Чи Генрі Міллер, наприклад. Пишуть те ж, про що оце в нас молоді – як вони п’ють, колються. Ну, всі про це пишуть. Та це мине…

 

– Мине в житті літературного покоління чи мине в літературі?
– Молоді письменники завжди ці питання будуть піднімати, бо їм немає про що писати.

 

– Тобто це ще одна вічна тема в літературі?
– У молодій літературі це завжди вічна тема. Наприклад, Наталка Сняданко зі своєю «Колекцією пристрастей». Або от у Франції прославилася молода дівчина-письменниця, яка написала роман «Трахни мене». Я все розумію, але якесь воно таке… Дійсно цікавою з молодих є Світлана Пиркало.

 

– Але ж у неї також про пиятику…
– Та не тільки про це, там є й про гомиків, про що хоч. Але воно не таке пусте, хоча ще й не «вистояне».

 

– А може бути, що автор напов­нює зовні невибагливий, схожий на інші текст своєю енергетикою?
– Оце так воно і є. У Світлани текст просто променіє її енергетикою. У неї є те, чого мені, наприклад, бракує. Вона має іронічне ставлення до буття. Цим варто було б озброїтися… Усе, що Лімоновзробив у романі «Ето я, Едічка», є в першому романі Пиркало «Зелена Маргарита». Це символічне гендерне літературне явище: у росіян знакову, але маскулінну річ написав Лімонов. У нас такого, по суті, ніхто не написав. Зате з’явився гендерний роман жіночий, тобто українці мають феміннну річ. Очевидно, це в нас начало жіноче таке. Воно виграє.

 

– Це лише по літературі видно такі наші ментальні особливості, чи ще десь? У родинному житті, в громадському транспорті?
– Передусім у політиці. Нас топчуть-топчуть… А ми все терпимо. Що одна команда, що інша. То що, це не фемінний народ?

 

– Ви маєте на увазі фемінний як пасивний?
– І це також.

 

– Чи варто вже зараз художньо осмислювати політичні події? Чи слід почекати кілька років?
– Ці події краще осмислити потім. Для художніх творів потрібна відстань. Адже з відстані видно містичний бік речей. От ми живемо, спілкуємося з людьми. Ми до них звикаємо: є вони, та й є. А потім близька людина вмирає. І що далі, то більше ми розуміємо призначення цієї людини, дедалі більше вона стає для нас дорогою.
Та не лише людей це стосується, а й подій. За життя все навколо для нас буденне, повсякденне. А є в людини ще й стан зміненої свідомості, коли вона бачить те, чого не помітила б зазвичай. Я переконаний, що ми перестаємо бачити дрібне в минулому, залишається в пам’яті лише те, що лежало в основі подій чи людей. А в основі людейлежить світло. Як у Рільке в 6-й елегії: «всіма очима весь відкритий світ лише тварина бачить. Тільки наші очі мов навпаки розставлено всебіч лабетами круг виходу на волю». А далі він пише, що так бачити можуть лише закохані. Коли вони перебувають у цій площині зміненої свідомості, вони бачать більше, але теж не завжди. Вийти за межі повсякденного можна, коли є любов, або ж уже з віком можна щось бачити…

 

ЛИХОМАНКА, МЕНТИ ТА ВИБОРИ

 

– Ну, а коли всі виходили торік на Майдан, коли люди хмеліли від високих почувань? Це був також стан зміненої свідомості? Про це треба буде замислювати через багато років?
– Я працював у виборчій комісії, тому був на Майдані лише перший день. Ходив там, кричав гасла… Правда, мене призвали до порядку і я перестав кричати. Я вважаю, що події на Майдані спричинилися тим, що людей просто дістали. Особливо, коли їх назвали «козлами». Це дуже сильно людей розізлило. Щоб ними керував такий! Мені навіть менти розповідали про своє ставлення до такого кандидата: до них на роботу не може потрапити засуджений, а тут раптом – президент держави. Там не всі так, як полковник Урилов… (До смішного брутальний міліціонер із детективного циклу Л.Кононовича «Тартар» – Т.Щ.) До речі, цілком реальний персонаж, мій знайомий.

 

– А де ви з ним познайомилися?
– Як вийшла в мене книжка «Я, зомбі», наші спільні знайомі в районі дали йому почитати. А в романі головний герой ментів б’є. Тож цей прототип Урилова й каже їм, ану, мовляв, познайомте мене з цим автором. Приїхав до мене й давай лаятися: як ти посмів таке написати, кінь з яйцями!? Я побалакав із ним, і зрозумів, що він такий і є. Він настільки дурним прикидається, що іншим уже бути не може. Тож із Уриловим-юродивим вийшла така травестія, як у Котляревського…

 

– А непогано було б, якби крім урилових були на минулих виборах і оскари? (Оскар – головний герой серії «Тартар», безстрашний національно свідомий приватний слідак-бойовик – Т.Щ.)
– А що, їх не було, чи що? Є на Україні такі люди!

 

– А де вони?
– Та їх багато. В оточенні Олега Тягнибока, в УНСО, в «Тризубі» імені Степана Бандери, цілий полк стоїть в Ірпіні. Люди різні є. Але що вони можуть зробити? Річ у тім, що політика робиться згори. Я зараз вивчаю для себе, а заодно й перекладаю книжку з голландської – «Енциклопедія глупоти» Матейса ван Боксела. Там є один розділ, який українською можна перекласти як «виборча гарячка» (за аналогією до білої гарячки), або «виборчий дур». У цих умовах, навіть якщо в країні існувала демократія, то вона зникає. А результат виборів складається з суми випадкових факторів. Сума дає результат, який сумі не дорівнює, а породжує щось нове. Так ось така ситуація була на цих виборах.

 

– І на наступних…
– Буде й на наступних, але я на виборчу дільницю працювати не піду. Приїдуть різноманітні емісари, хай слідкують. Доведеться говорити їм усе, що я про них думаю. До тих, кого в районі привели до влади, з ким разом боролися, тепер і не достукаєшся. Якусь дрібничку попросити допомогти вирішити, то вони лише плачуться, що в них часу немає. Ну, хай займаються…
Виборча гарячка наступає.

 

– А від цієї гарячки є ліки?
– Немає. Від неї тільки свинець лікує.

 

КОТИ, ПАТРІОТИЗМ І МОСКВА

 

– А правда, що коли цю всю метушню бачиш, то дедалі більше любиш тварин? Це я плавно переходжу до питання про Ваших 14 котів у домі.
– Та було таке. Був період, коли я їх не міг і порахувати – чи 14, чи 16. Коли заходив у хату, то вони повністю підлогу вкривали й у коридорчику, і на веранді. Бігали, як коні, тупотіли, ревіли, хвости як труби піднімали. А тоді трохи їх людям пороздавав – спробуй їх прогодувати! Та й стареньких було багато. А оце один, так не стало його через ветеринара. Треба було одразу повезти до котячої клініки…

 

– А ви себе з якимось звіром ототожнюєте?
– Та, мабуть, з котами…

 

– Кажуть, коти прив’язані до території, а собаки – до господарів. Ви до краю прив’язані?
– Найкраще місце на землі – це там, де я народився, у Ста­ви­щан­ському районі Київської області. Там степ, дуже багато простору. Я зрозумів, чому в українців такий розвинений індивідуалізм. Вони – люди дикого поля, відкритого простору, без обмежень. Пам’ятаю свої відчуття, як у 1975 ро­­ці приїхав у Київ. І досі не звик до нього, це найгірше місце для мене.

 

– А багато міст бачили?
– Та дещо бачив. На мене добре враження Москва справила. Вона грандіозна. Відчувається імперський розмах. У нас, наприклад, переважають світлі тони в архітектурі й на людях. А там – коричневі, «ведмежої вовни», криваво-насичені, строкатість якась. Ніхто ніде більше червоним не захоплюється так.
У Парижі був, він мені не сподобався… Якесь воно там таке незрозуміле… Там немає виразних кольорів. У центрі дещо схожий на Львів. А Львів я взагалі терпіти не можу. У 1978 році вперше приїхав туди й не зміг добути до вечора, так тоскно й важко стало… Якийсь  там, певне, є шарм, до нього, мабуть, можна звикнути. Але мені легше стало, коли я вирвався з нього. Львів – це Європа, а українцям потрібен простір. Мій дім на околиці стоїть: із одного боку круча, з іншого – сосновий ліс. Зранку можна визирнути у вікно й побачити, як заєць об’їдає яблуню. Багато зайців! Були лисиці, так вони й поїли трохи моїх котів. А у вікні на долину якось видно було, як далеко лисиця гралася з виводком лисенят.

 

– А односельці знають, що ви – відомий письменник, перекладач?
– Та ні. Це не те село… Та й навіщо? Хто книжки читає, той і так знає, а хто ні – то навіщо воно йому?

 

РЕЖИМ ДНЯ, ПРЕМІЇЇ ТА ГОРОД

 

– Як Ви плануєте свій день?
– Я – «сова». Взимку я десь до 4-ї ранку працюю, а потім сплю годин шість. Зранку щось по господарству роблю й знову сідаю за переклад. Це важка робота. Годин десять-дванадцять сидиш за комп’ютером, зір псується. Але виходу немає…

 

– Треба заробляти гроші?
– Так. А ще займаюся редакторською роботою.

 

– А чим більше подобається займатися – писати, редагувати чи перекладати?
– Нічим.

 

– А що ж до душі?
– Я б просто читав чужі книжки з інтеренету і раз на п’ять чи десять років щоб писав сам. Я рідко пишу. Найкращийписьменник той, що нічого не пише. Доки воно існує в голові, воно ідеальне. А потім, викладене в письмі, стає недосконалим. Так завжди буває.

 

– Ваш роман висунули на Шевченківську премію. Якщо дадуть, Ви ж матимете можливість робити те, що хочеться?
– Та ніхто мені її не дасть. Бо першого разу ніхто не дає. А дадуть, то хай буде… Що таке Шевченківська премія? Це ж смішні гроші. Дали мені колись за «Я, Зомбі» премію п’ятдесят доларів. Тоді це було три мільйони, я потратив їх за три дні. І одразу курс піднявся – могло б бути 70 доларів. Не треба про ці премії.

 

– А домашнє господарство, город багато часу займає?
– Там головне – не запускати.

 

– Це приносить якесь задоволення? Все-таки важка фізична робота…
– Ні, от хіба лиш коли скопуєш заступом город, то перші три дні важкувато. Все-таки цілий рік сидиш за комп’ютером. А потім втягуєшся, організм перебудовується. Це навіть корисно. А потім щось сієш, саджаєш. Воно росте само. Головне – щоб бур’янів багато не було. І це десь так до червня. А тоді – гуляй до врожаю. Пробував сіяти дині й кавуни. Кавуни виросли малесенькі, але смачні-смачні. А дині – навпаки – величезні, пахучі, а розріжеш – як сира картопля.

 

– Є відчуття землевласника. Чи, скоріше, це – прагматичний додаток до життя?
– Скоріше – поетичний додаток. Бо весь цей процес приносить задоволення. Адже можна просто купити картоплю й не мати клопоту.

 

– А в дитинстві, коли примушували займатися городом, теж було задоволення? Чи не з віком приходить?
– У цьому щось є, справді. А в дитинстві я не любив, бо це було суцільне керування. Тут зроби, там зроби… Я не люблю, коли мною командують. Якщо я щось не роблю з власної волі, то я цього робити не хочу. Тому, мабуть, я і є «вільним художником», бо не можу, щоб у мене був якийсь начальник. Так і в стосунках з видавцями…

 

– А де були найбільші начальники за все Ваше життя?
– В армії.

 

НАРЕШТІ – ПРО ЛЮБОВ

 

– А що – про любов?
– У «Темі для медитації» головна тема – любов. Пишуть, що книжка про голодомор, чи що вона політична чи соціальна. Звичайно, усе це є. Але насамперед роман про любов.

 

– Про загальнолюдську любов, чи про кохання?
– Узагалі розрізняють два різновиди любові – агапе (це любов) і ерос (це кохання). Але річ у тім, що в основі еросу лежить агапе. Любов – це те, що властиве, мабуть, тільки людям. Це те, що вводить людину в стан зміненої свідомості. Це єдине, що може зблизити людей. Але це рідко буває. У стосунках між закоханими це часто швидко минає. Хоча та велика любов, про яку писали Петрарка та інші, – це є єднання духовне.

 

– То Ваш роман саме про таку любов?
– Так. Там ідеться про те, що світ недосконалий, що людина недосконала сама по собі, вона дуже швидко сходить нанівець. І політика минає… Немає нічого вічного, окрім любові.

Розмову підтримувала Тетяна ЩЕРБАЧЕНКО