Видавець і читач Олександр КРАСОВИЦЬКИЙ: «Розпусність книжки визначається сприйняттям читача, а не кількістю термінів, пов’язаних із статевим актом»

Олександр Красовицький за освітою хімік, проте захоплення літературою привело його до видавничої справи. Таким чином, він вже більше 10 років є генеральним директором видавництва «Фоліо». А у 2008 році увійшов до «100 найвпливовіших українців» за версією журналу «Кореспондент». Олександр Красовицький розповів  «Другу читача» про свої читацькі вподобання та тенденції видавничої справи в Україні.

– Дмитро Дібров, якось зауважив, що читати можна лише до 25 років, а потім – це протипоказано людині, бо вона починає міркувати категоріями автора, а не власною головою.

Я вважаю, що людина повинна читати до 90 чи 100 років, скільки життя дозволить. Я вважаю, що кожна людина має навчитись аналізувати чужі думки для того, щоб в неї з’явилися власні. І якщо до 25 років людина користувалася чужими думками, то навряд чи вона навчиться користуватися власними.

 

– Нещодавно один український автор зауважив, що до вибору книги він ставиться як до вибору жінки – потрібно обирати найцікавішу, якими орієнтирами користуєтесь Ви як читач?

У кожної людини з віком формується певне коло читання. Зазвичай я просто чекаю нову книгу автора, якого я вподобав, намагаюсь вже його вивчити від початку до кінця. Плюс спілкуюсь з іноземними видавцями, і я в курсі новинок, на які очікують на книжковому ринку. Саме таким для мене виявився Стіг Ларсон, я довго очікував на вихід його книги в Росії. Не можу сказати, що я маю одного-двох-трьох улюблених авторів, але якщо говорити про класику, то цей топ буде виглядати так: Набоков, Кортасар, Кундера, Павич, Селін, Іскандер.

 

– З віком коло розширюється чи вужчає?

Я рідко перечитую книги, тому можна сказати, що він майже не розширюється. Поки ще пам’ять не підводить, тому не дуже цікаво читати книгу, яку ти вже читав. Є улюблені автори-класики, яких можна погортати, є ті, кого свого часу минув увагою. У таких випадках круг розширюється. Нещодавно я для себе відкрив Джона Сторінга, якого не читав в юнацькому віці, і подумав, що це абсолютно мій автор. Прочитав кілька його книг, і зрозумів, що прочитаю всі.

 

– Якими орієнтирами керуєтесь, як видавець?

Якщо видавець користується логікою автора, то він надто нерозважливий у зв’язках. Я цікавлюся в першу чергу тим, що продається на сусідніх ринках – в Росії, Польщі, і як це продається. Україна багато в чому повторює ці ринки, при цьому має певні національні особливості. Вітчизняний ринок знаходиться між російським та польським. За своєю внутрішньою логікою, не грошима, а за тим, що читають. Українські читачі схожі на російських тим, що багато хто ще читає класику, й в нас майже ідентичний набір російськомовних авторів. Кого читають у Москві, того ж читають в Києві. На польських – досить тонким прошарком молоді і середнього класу, які швидко «ковтають» сучасні якісні західні бестселери. І великим прошарком населення, що читає виключно жіночі романи й детективи. Саме цим ми дуже відрізняємося від європейських книжкових ринків, зокрема, французького й англійського. Як і поляків – в нас видається надто мало прикладної літератури, значно менше ніж в Європі. Наприклад, в Німеччині розкуповують фотоальбоми, книги про живопис, про кулінарію – можливо, потім їх ніхто й не відкриє. У нас також купують кулінарні книги, але в основному такі, що надруковані на газетному папері. Як і в поляків у нас великий інтерес до власної історії, значно більший, ніж в Німеччині. Німців більше цікавить історія ХХ сторіччя, а українців і поляків XIV-XVI, й фактично зараз вона переписується заново. У цьому, до речі, нас можна порівняти з французами, які завжди цікавились власною історією всіх віків, й зараз ситуація не змінилась. Але є ринки, які взагалі полярно відрізняються, наприклад, ринок Японії, який понад 50% складають комікси. Всі намагання деяких російських й українських сміливців привити любов до коміксів вітчизняним читачам нічим не закінчилися. Так, у якійсь кількості вони присутні, але складно уявити, що ви завітаєте до провінційного продуктового магазину, і натрапите на газетну розкладку вщент заповнену коміксами. Загалом, я не думаю, що найближчим часом менталітет українського читача сильно зміниться, але сподіваюсь, що він буде дрейфувати від російського й польського. Принаймні, мені, як видавцю великої кількості сучасної літератури, дуже б цього хотілося.

 

– Минулого року шнобелівьску премію отримали вчені, які довели, що вживати нецензурну лайку – корисно для здоров’я. У сучасній літературі надлишок такої лексики. Як Ви вважаєте, брутальність, жорстокість, зайва розкутість – прикмета часу?

Ну, я не думаю, що сучасну літературу можна використовувати в лікарських цілях. А розкутість мови – це відлуння інтернету. Чим більше читач користується інтернетом, тим більше він бажає бачити в літературі те, що бачить у світовій мережі. І це не обов’язково ненормативна лексика, це може бути своєрідне «флешове» спілкування. Наприклад, книжка має бути розділена на короткі глави, інакше людині важко її читати, тому що вона звикла в інтернеті читати короткі коментарі. Книжка має бути без філософствувань, дуже динамічною, знову ж таки, тому що коли людина читає її в метро, вона повинна мати можливість перерватися на половині думки. А якщо вона читає в метро Германа Гессе, про якого хтось дуже влучно зауважив: фраза починається на початку сторінки, а закінчується в кінці, шляхом витаскування з зубів застряглого дієслова, що в німецькій мові ставиться на початку і в кінці – така література не для метро. Тому, я думаю, нікуди з сучасної літератури не подінеться брутальність та розкутість.

 

– Яку найрозпуснішу книгу вам доводилось читати?

За останній час це був Вельбек, який вважається сучасним класиком, але це дуже специфічне чтиво, я б його не рекомендував читати до 16 років. Але така література присутня і у класиці. Апулей «Золотий віслюк», Бунін «Темні алеї». Класики пішли в описах далі, ніж сучасні автори. Розпутність книжки визначається сприйняттям читача, а не кількістю використаних термінів, пов’язаних із статевим актом.

 

– Яку книгу ви б порекомендували як найкраще снодійне?

Один політик розповідав мені, що коли він був студентом, то для нього найкращим снодійним був «Капітал» Маркса, який він так і не дочитав ані наприкінці першого, ані наприкінці другого курсу, бо дуже вже добре спалося під нього. Про себе можу сказати, що є кілька авторів, які, очевидно, мені ментально не близькі, й тому незрозумілі. Мені складно читати Селінджера, Гессе, всього Кафку, окрім оповідання «Перевтілення». Але я не можу сказати, що я їх використовую як снодійне. Хоча з’ясувалося, що більшість авторів, які на перший погляд більш нудні – для мене виявилися легкими. Наприклад, Пруст і Джойс. Не можу сказати, що вони дуже мені подобаються, але не викликають «ефект вторгнення». Навіть Музель «Людина без якостей», яку визнано найнуднішою книгою в історії літератури, виявилася для мене досить легкою, на відміну від Гессе.

 

– Вам доводилось використовувати книги не за їх прямим призначенням?

Ні, але знаю кілька цікавих прикладів. На початку 90-х ринок заполонили кіно-романи «Просто Марія», «Едем», «Санта-Барбара». Одне російське видавництво запропонувало своїм пітерським партнерам видати спільно «Твін Пікс». Спільними зусиллями було надруковано 700 тисяч екземплярів після виходу серіалу. Але видавці не врахували психологію покупців, книга взагалі не продавалась. У результаті один з видавців використав близько 100 тисяч накладу для фундаменту власної дачі. Другий видавець на цьому розорився. Інший випадок – коли я служив два роки у радянській армії, потрапив до комендантського відділу при будівельній частині під Москвою Це був саме період гласності, коли в товстих журналах стали друкувати те, що раніше не друкували. Наївні будівельники тоді заробляли нереальні гроші, але їм їх не давали, клали на ощадну книжку, щоб ті їх не пропили, дозволялося витрачати тільки при поїздці у відпустку і на передплату. Відповідно вони читали мало, тому що були з тих регіонів, де російської мови, в принципі, не знають, але все одну якусь кількість преси примушували передплачувати. Зокрема, товсті літературні журнали, бо в умовах тотального дефіциту туалетного паперу в країні, формат видання дозволяв його розрізати навпіл, і він вдало поміщався в коробку для туалетного паперу. З цією метою використовувалося багато радянських журналів, відповідно, я мав можливість, до того як видання потраплять до місця призначення, їх читати.

 

– Книга доводила вас до сліз?

Ні. До сміху – багато разів.

 

– Яку з екранізацій вважаєте найвдалішою?

«Сімнадцять миттєвостей весни». В усіх інших випадках, коли я читав книгу і дивився фільм – мені більше подобалась книга. Але «Сімнадцять миттєвостей весни» – вважаю шедевром кінематографа.

 

– За кого з українських авторів у вас болить душа?

Наклади більшості наших авторів набагато менші, ніж їхні ж наклади в інших країнах. Це характерно для Андрія Куркова, якого стартово видають більше ніж у 100 тисяч екземплярів, тоді як ми видаємо – 3-5 тисяч. Потім ми додруковуємо, але все одно, це менше, ніж він заслуговує. Незважаючи на відомість Павла Архиповича Загребельного, в Україні він недооцінений. Він світовий класик, якого не влада, а саме читачі недооцінили, тому що найкращі твори були написані в роки незалежності. Інших не знаю. У нас літератури мало в країні, це відповідає нашому рівню запитів читачів, були б запити вищі – з’явилася б література.

 

– Натрапила на цікаву думку, що з авторами улюблених творів краще не знайомитись, щоб не розчаруватися.

Моя дружина дотримується цієї точки зору. А мені, як читачу, дуже цікаво знайомитись із письменниками. Безумовно, знайомство читача з письменником провокує, щоб читач купував нові книжки автора. Є письменники, які вирізняються відсутністю внутрішнього світу, але таких одиниці. Частіше автори набагато цікавіші за їхні книги.

 

– Фінал якого твору ви б хотіли переписати?

Я б почав переписування з «Хазарського словника» Павіча. Ну, наприклад, я б не хотів, щоб турки брали Константинополь. Потрібно обов’язково продовжити Маркеса «Сто років самотності», наприклад, двісті чи триста років самотності – бо надто яскравий світ створив Маркес, так соковито все відбувалося, навіщо він вбив останнього представника родини Бундіа? Чому Макондо не мало перейти в XXI сторіччя? Скільки нових реалій виникло у час марксизму на тих самих територіях! А ось який роман мені не хотілося б переписувати – це «Лоліту», як на мене, Набоков усе правильно вивірив, продумав і поставив жирну крапку.

Спілкувалася Ірина Татаренко

Фото Буквоїд